«У однієї жінки була парасоля»

Бажана прохолода необроблених надгробків, серед них один, який вона обрала, і ноги, розставлені широко, як могильна яма.

The welcoming cool of unchiseled headstones; the one she selected to lean against on tiptoe, her knees wide open as any grave.
—Toni Morrison, Beloved

У однієї жінки була парасоля…
Парасоля
зіткана з мережива піхви.

Вона позичала її непевній собі,
і та захищала її
від проникливих кавалерів.
Вона позичала її фригідній собі,
і та дарувала їй
відголосок чуття.

Останні тисячу років
вона розкривала її в оплату хліба
чи, скажімо, надгробку.

Незліченні віки
кружляла вона з парасолею
серез маскулінного світу…

Чекала на чоловіка, що скаже їй:
«Дай парасолю своїй душі.
Інакше вона мені ні до чого».
Чоловік прийшлов. Але дива не сталося.

Чекала на терапевта, що скаже їй:
«Годі ходити навшпиньках.
Вростай!»
Терапевт прийшлов, але дива не сталося.

Чекала на батька, що скаже їй:
«У кожної принцеси – по дракону,
І я – твій».
Батько прийшлов, але дива не сталося.

Чекала на сестер, що скажуть їй:
«Не сумуй. Ми разом відіпремо
кров з мережива.»
Сестри прийшли. Але дива не сталося.

Чекала на матерів, що скажуть їй:
«Ти не шльондра, Маріє. Твій наречений воскресне
на полі бою.»
Матері прийшли, але дива не сталося.

І тоді вона кинулася з гори, відрізала волосся.
Вбила дитя. Вбила ворога.
І спокутувала, спокутувала, спокутувала…
Аж поки
мереживна парасоля
озоновим шаром
не закрила Творіння
від космічного Нічого.
Коли жінка прокинулася Землею.

Коли жінка прокинулася.

© Валерія Піщанська, червень 2023