Він питав
чому ти така
лабіринтова,
бабкокрила,
складна,
гіацинтова?

Він гарчав
я життям
задоволений
сам собі голова
нічого не мушу
а вона – вимагала від нього душу

І він майстрував собі душу
із підручних матеріалів
з присутності
коли вона плаче
уваги до її потреб
коли в ній чергувались полин і мед

Він брав
вміння слухати
додавав
чоловічого “ні”
дрібку “ходи пригорну”
і вона – віддавалась йому за жону

Видимими
і невидимими
вустами
цілувала
нову душу
замість присяг в них було
я обираю нас
хоч нічого не мушу
© Валерія Піщанська

восени летимо в монреаль,
щоб розмальовувати
з діаспорою писанки
та валятись у гамаку
під писанками кленів

пори року в паралельному вимірі
йдуть в протилежному напрямку
за осінню приходить літо
ісуса коронують восени

влітку ми лінуємось вдома
нічого цікавого про літо
а навесні дістаємо з конвалій
та підсніжок манюніх дітей

знову паралельна зима
і ти п’єш моє молоко
чи тягнеш мене крізь сніг
чи стоїш біля домовини
або застібаєш ґудзики –
від куприка до лінії волосся –
перламутрової весільної сукні
бо почали мішатись світи

зливатися у сингулярність
схожу на око гекона
від цього нікому не боляче

летімо на острови

© Валерія Піщанська, 12.09.2025

Im Winter
im Paralleluniversum
fliegen wir auf Inseln
und füttern dort Geckos
mit Liebe aus nackten Brüsten

im Herbst fliegen wir nach Montreal,
um mit der Diaspora* Ostereier zu bemalen
und in einer Hängematte zu faulenzen
unter den Ostereiern der Ahornbäume

die Jahreszeiten im Paralleluniversum
bewegen sich in die umgekehrte Richtung
nach dem Herbst kommt der Sommer
Jesus wird im Herbst gekrönt

im Sommer hängen wir zu Hause
nichts Spannendes passiert im Sommer
und im Frühling holen wir Babys
aus Mai- und Schneeglöckchen raus

noch ein paralleler Winter
und vielleicht trinkst du meine Milch
oder ziehst mich durch den Schnee
oder stehst an meinem Sarg
oder schließt die Knöpfe zu –
vom Steißbein bis zur Haarlinie –
eines perlmuttfarbenen Hochzeitskleides
denn die Welten begannen, sich zu vermischen

in einer Singularität zu verschmelzen
die sich Geckos Auge ähnelt
Dies tut keinem weh

Lass uns auf die Inseln fliegen

©Valeria Pishchanska

* Ukrainische Diaspora in Kanada

The welcoming cool of unchiseled headstones; the one she selected to lean against on tiptoe, her knees wide open as any grave.
—Toni Morrison, Beloved

У однієї жінки була парасоля…

Зіткана з мережива піхви.

Вона позичала її розкутій собі,

І та захищала її

від пронизливих кавалерів.

Вона позичала її фригідній собі,

І та дарувала їй

Відголосок чуття.

Останні тисячу років

вона позичала її нужденній собі,

у пошуках хліба

чи, скажімо, надгробку.

Незліченні віки

кружляла вона

серез маскулінного світу

з рожевою парасолею…

Чекала на чоловіка, що скаже:

«Дай її своїй душі. Інакше вона мені

ні до чого».

Чоловік прийшлов. Але дива не сталося.

Вона чекала на батька, що скаже:
«У кожної принцеси по дракону,

І я – твій, мала».

Батько прийшлов. Але дива не сталося.

Вона чекала на терапевта, що скаже:

«Годі ходити навшпиньках“.

Терапевт прийшлов, але дива не сталося.

Вона чекала на сестер, що скажуть:

«Не сумуй. Ми разом відіпремо

кров з мережива.»

Сестри прийшли. Але дива не сталося.

Вона чекала на матерів, що скажуть:

«Ти не шльондра, Маріє. Він

воскресне.»

Матері прийшли, але дива не сталося.

І тоді вона кинулася з гори,

відрізала волосся.

Вбила дитя. Вбила ворога.

І спокутувала, спокутувала, спокутувала…

Аж поки

мереживна парасоля

озоновим шаром

не закрила Творіння

від космісного Нічого.

Коли жінка прокинулася Землею…

Коли жінка прокинулася.
© Валерія Піщанська, 07.06.2023

Як водограй, піднісся пагорб хіті,
щоб дужче бути спаленим дотла
коли, як млість солодка, увійшла,
ввігналася в її устяж одкриті,

звогнілі надра – пружна і движка
нестерпна, живодайна і убивча
шалена міць. І втіха таємнича
її протнула з ніг до борлака.

Порожня руро, під ярмом волань
дерися вгору чи зривайся з кручі,
як задвигтіло кішло згаг дрімучих
у реві родив, натерпу й конань!

© Василь Стус, 1975

Оце літо – твоя історія.
Пригорни її, мов немовля.
Зависають бабкою спогади,
і ковтає свій хвіст змія.

Ця краса у святім божевіллі
закарбовується в клітини.
Наковтавшись променів, хвилі
гучно гинуть у білій піні…

Щоби знов аметистовим блиском
привітати це літо минуле.
І майбутнє. Це літо вічності!
Що у болі й красі потонуло.

© Валерія Піщанська, липень 2023

Портал із каштанів -
увійшла перемога в людей.
Заповзла, причаїлась…
Навіть до тих, хто не вірив,
що чахлик вмирущий
і мертвий давно “кощєй”.
Що жовток ворогів
на ділі плісняво-сірий.

Портал із каштанів -
тріпотять на могилах хрести,
і вії живих…
І соняхи, соняхи плоті…
Жовтий танок -
ЗСУ досягнули мети.
Від крові і сліз
металево і солодко в роті.

© Валерія Піщанська, 23.05.2023

рибалка вже зараз знає
чистити рибу буде
у тьмі
шовг шовг шовг
риба вже зараз знає
звідки летять ракети
хлюп хлюп хлюп
по чому летять ракети
тец тец тец

по чому ракети в якій ціні
кілька цивільних
але не менше одного немовля
трійко запасних генераторів
але не менше пари енергоблоків
з десяток ліхтариків по операційних
але ніяк не менше гірлянди

помолимось
щоб вона стала зашморгом
на шиї ворога

рибак реанімує рибину
подає струм
нічого
подає струм
нічогісінько
один обм’яклий хвіст

без жодного звуку
спливає риб’яча душа
у тьму неба
застигає однойменним сузір’ям
і опадає
на домівки
довгоочікуваним світлом

© Валерія Піщанська, 03.11.2022

у них -
поліітиленовий патріотизм
брудна бомба пропаганди
трунний ансамбль кремлівських веж
лебедине озеро під бій курантів
тік-так пуантів
тік-ток монстрів

у нас один нед(р)уг -
вони

© Валерія Піщанська

***
sie leiden
an Butscha des Gewissens
an Drama-Theater der Menschlichkeit
an Kramstorsk-Bahnhof des Imperiums
sie fügen sich fremde Glieder
mit fröhlichem Schrei: “meins, meins!…”

Befallen von
dem Polyethylen-Patriotismus
der schmutzigen Bombe der Propaganda
ertönt das Saitenrgensemble der Kremltürme:
Schwanensee zum Glockenspiel
Tick-Tack der Spitzenschuhe
Tik-Tok der Monster

Wir leiden dagegen lediglich
an sie

© Valeria Pishchanska

І встав Айболіт, і побіг Айболіт,
гуманітарку повіз Айболіт.
Заскочив дорогою в РАГЗ Айболіт
і кричить:
- Агов, звірі! Агов, Мойдодир!
Мене звати тепер Лікуймир!

Вздовж забору, вздовж забору
та й попленталась Федора:
«Я іду із Занзібару в ДНР і ЛНР.
Нам розказує всю правду дядя міліціонер!
Ще в пятнадцятому році
утікли тарілки в Київ,
і, як дядя напророчив,
стали мов нацисти-звірі.
Вірний лиш стакан гранений!»

А військовополонений
Бармалей, скотина, плаче
і нервово так кудахче:
«Я не знав, де Україна.
Я з Уралу, я дитина.
Вже мені двадцятий год
мамка цицьку тиче в рот.
Хай ковтає крокодил,
лише знайте: Я – за мир!»
І ховає букву Зет,
що тавром на лобі…

У тюрмі народів
маленький тарган безвусий
яйця відклав людям в душі.
І пре із людей гидота,
а тарган їм задав роботу
йому вуса знайти нові.
В Україні. Й по всій землі…
Та вусатих вже бачило людство.
В кінці казки у них –
са
мо
губ
ство.

Пс: Переможене буде зло,
бо й у казці
Путін кря-кря.

© Валерія Піщанська, 20.06.2022

І не те що удався охочим
він до утіх з жінками.
Просто легше життя починати
наново – із пеленками,

з першии кроком, і першим сміхом,
з кимось теплим під боком у себе.
Десь могилу порошило снігом,
мов прощення падало з неба.

© Валерія Піщанська, 04.06.2022