Мой товарищ, в смертельной агонии
Не зови понапрасну друзей.
Дай-ка лучше согрею ладони я
Над дымящейся кровью твоей.

Ты не плачь, не стони, ты не маленький,
Ты не ранен, ты просто убит.
Дай на память сниму с тебя валенки.
Нам ещё наступать предстоит.

***

На фронте не сойдешь с ума едва ли,
не научившись сразу забывать.
Мы из подбитых танков выгребали
все, что в могилу можно закопать.

Комбриг уперся подбородком в китель.
Я прятал слезы. Хватит. Перестань!
А вечером учил меня водитель,
как правильно танцуют падеспань.
 

***

Зияет в толстой лобовой броне
Дыра, насквозь прошитая болванкой.
Мы ко всему привыкли на войне.
И всё же возле замершего танка

Молю судьбу:
Когда прикажут в бой,
Когда взлетит ракета, смерти сваха,
Не видеть даже в мыслях пред собой
Из этой дырки хлещущего страха.

© Ион Деген, 1941-1944

Я считаю, мы должны начать с самого начала — с детей! Это они скоро будут управлять этой планетой, и им решать, продолжать насилие или жить в мире и радости.

Я помню, в каком шоке я была, когда осознала: нами управляют самые обычные люди, у них нет дара божественного предвидения или нереальной мудрости. Они такие же, как мы, со своими слабостями и страстями, но у них есть власть. Почему же эти люди принимают такие плохие решения? Неужели потому что они злы по своей природе?

Я так не думаю. Ребенок рождается ни плохим и ни хорошим. Что же решает, будет ли он открытым и добрым или черствым и ожесточенным одиноким волком? Это мы, его родители — люди, которые должны показать ребенку, что такое любовь. Или, сами того не желая, научить его противоположному.

Однажды я встретила жену пастора, которая рассказала, что когда она была молода и родила первого ребенка, она не верила в побои, хотя наказание детей розгами было тогда очень распространенным.

Но один раз, когда сыну было 4 или 5 лет, он сотворил такую шалость, что жена пастора решила, несмотря на свои принципы, всыпать сыну розгами — впервые в жизни. Она сказала сыну, чтобы он пошел во двор и сам нашел для себя прут.

Мальчика долго не было, а когда он вернулся, лицо его было мокрым от слез. Он сказал: «Мама, я не нашел прут, но нашел камень, которым ты можешь в меня бросить».

В этот момент мать внезапно поняла, как выглядела ситуация с точки зрения ребенка: если моя мама хочет сделать мне больно, то нет никакой разницы, как она это сделает, она может с таким же успехом сделать это камнем.

Мама посадила сына к себе на колени, и они вместе поплакали. Она положила камень на кухонную полку как напоминание, что насилие — это не выход. [...]

Вы спросите: так что же, если мы перестанем наказывать детей, мы вырастим новый вид Хомо Сапиенс, все мгновенно станут добрым и войны прекратятся? Нет, конечно. Только детские писатели могут верить в такую утопию. Этот бедный мир нуждается в куче реформ и перемен.

Но наши дети смотрят телевизор, они видят, как много на земле агрессии, и, возможно, считают, что это единственный способ решить все проблемы. И мы прямо сейчас, в своем доме, можем показать им, что есть другой путь. И это то, что мы можем сделать для мира.

Всем нам не помешает камень на кухонной полке, чтобы запомнить: «Нет насилию!»

©Астрид Линдгрен, 1978

Liebe Freunde! Das erste, was ich zu tun habe, ist Ihnen zu danken, und das tue ich von ganzem Herzen. Der Friedenspreis des Deutschen Buchhandels strahlt einen solchen Glanz aus und ist eine so hohe Auszeichnung, daß es einen fast überwältigt, empfängt man ihn. Und jetzt stehe ich hier, wo schon so viele kluge Männer und Frauen ihre Gedanken und ihre Hoffnungen für die Zukunft der Menschheit und den von uns allen ersehnten ewigen Frieden ausgesprochen haben – was könnte ich wohl sagen, das nicht schon andere vor mir besser gesagt haben ? Über den Frieden sprechen heißt ja über etwas sprechen, das es nicht gibt. Wahren Frieden gibt es nicht auf unserer Erde und hat es auch nie gegeben, es sei denn als Ziel, das wir offenbar nicht zu erreichen vermögen. Solange der Mensch auf dieser Erde lebt, hat er sich der Gewalt und dem Krieg verschrieben, und der uns vergönnte, zerbrechliche Friede ist ständig bedroht. Gerade heute lebt die ganze Welt in der Furcht vor einem neuen Krieg, der uns alle vernichten wird. Angesichts dieser Bedrohung setzen sich mehr Menschen denn je zuvor für Frieden und Abrüstung ein – das ist wahr, das könnte eine Hoffnung sein. Doch Hoffnung hegen fällt so schwer. Die Politiker versammeln sich in großer Zahl zu immer neuen Gipfelgesprächen, und sie alle sprechen so eindringlich für Abrüstung, aber nur für die Abrüstung, die die anderen vornehmen sollen. Dein Land soll abrü- sten, nicht meines! Keiner will den Anfang machen. Keiner wagt es anzufangen, weil jeder sich fürchtet und so geringes Vertrauen in den Friedenswillen des anderen setzt. Und während die eine Abrüstungskonferenz die andere ablöst, findet die irrsinnigste Aufrüstung in der Geschichte der Menschheit statt. Kein Wunder, daß wir alle Angst haben, gleichgültig, ob wir einer Großmacht angehören oder in einem kleinen neutralen Land leben. Wir alle wissen, daß ein neuer Weltkrieg keinen von uns verschonen wird, und ob ich unter einem neutralen oder nicht-neutralen Trümmerhaufen begraben liege, das dürfte kaum einen Unterschied machen. Müssen wir uns nach diesen Jahrtausenden ständiger Kriege nicht fragen, ob der Mensch nicht vielleicht schon in seiner Anlage fehlerhaft ist? Und sind wir unserer Aggressionen wegen zum Untergang verurteilt? Wir alle wollen ja den Frieden. Gibt es denn da keine Möglichkeit, uns zu ändern, ehe es zu spät ist? Könnten wir es nicht vielleicht lernen, auf Gewalt zu verzichten? Könnten wir nicht versuchen, eine ganz neue Art Mensch zu werden? Wie aber sollte das geschehen, und wo sollte man anfangen? Ich glaube, wir müssen von Grund auf beginnen. Bei den Kindern. Sie, meine Freunde, haben Ihren Friedenspreis einer Kinderbuchautorin verliehen, und da werden Sie kaum weite politische Ausblicke oder Vorschläge zur Lö- sung internationaler Probleme erwarten. Ich möchte zu Ihnen über die Kinder sprechen. Über meine Sorge um sie und meine Hoffnungen für sie. Die jetzt Kinder sind, werden ja einst die Geschäfte unserer Welt übernehmen, sofern dann noch etwas von ihr übrig ist. Sie sind es, die über Krieg und Frieden bestimmen werden und darüber, in was für einer Gesellschaft sie leben wollen. In einer, wo die Gewalt nur ständig weiterwächst, oder in einer, wo die Menschen in Frieden und Eintracht miteinander leben. Gibt es auch nur die geringste Hoffnung darauf, daß die heutigen Kinder dereinst eine friedlichere Welt aufbauen werden, als wir es vermocht haben ? Und warum ist uns dies trotz allen guten Willens so schlecht gelungen ? Ich erinnere mich noch sehr gut daran,  welch ein Schock es für mich gewesen ist, als mir eines Tages – ich war damals noch sehr jung – klar wurde, daß die Männer, die die Geschicke der Völker und der Welt lenkten, keine höheren Wesen mit übernatürlichen Gaben und göttlicher Weisheit waren. Daß sie Menschen waren mit den gleichen menschlichen Schwächen wie ich. Aber sie hatten die Macht und konnten jeden Augenblick schicksalsschwere Entscheidungen fällen, je nach den Antrieben und Kräften, von denen sie beherrscht wurden. So konnte es, traf es sich besonders unglücklich, zum Krieg kommen, nur weil ein einziger Mensch von Machtgier oder Rachsucht besessen war, von Eitelkeit oder Gewinnsucht, oder aber – und das scheint das häufigste zu sein – von dem blinden Glauben an die Gewalt als das wirksamste Hilfsmittel in allen Situationen. Entsprechend konnte ein einziger guter und besonnener Mensch hier und da Katastrophen verhindern, eben weil er gut und besonnen war und auf Gewalt verzichtete. Daraus konnte ich nur das eine folgern: Es sind immer auch einzelne Menschen, die die Geschicke der Welt bestimmen. Warum aber waren denn nicht alle gut und besonnen? Warum gibt es so viele, die nur Gewalt wollten und nach Macht strebten ? Waren einige von Natur aus böse ? Das konnte ich damals nicht glauben, und ich glaube es auch heute nicht. Die Intelligenz, die Gaben des Verstandes mögen zum größten Teil angeboren sein, aber in keinem neugeborenen Kind schlummert ein Samenkorn, aus dem zwangsläufig Gutes oder Böses sprießt. Ob ein Kind zu einem warmherzigen, offenen und vertrauensvollen Menschen mit Sinn für das Gemeinwohl heranwächst oder aber zu einem gefühlskalten, destruktiven, egoistischen Menschen, das entscheiden die, denen das Kind in dieser Welt anvertraut ist, je nachdem, ob sie ihm zeigen, was Liebe ist, oder aber dies nicht tun. »Überall lernt man nur von dem, den man liebt«, hat Goethe einmal gesagt, und dann muß es wohl wahr sein. Ein Kind, das von seinen Eltern liebevoll behandelt wird und das seine Eltern liebt, gewinnt dadurch ein liebevolles Verhältnis zu seiner Umwelt und bewahrt diese Grundeinstellung sein Leben lang. Und das ist auch dann gut, wenn das Kind später nicht zu denen gehört, die das Schicksal der Welt lenken. Sollte das Kind aber wider Erwarten eines Tages doch zu diesen Mächtigen gehören, dann ist es für uns alle ein Glück, wenn seine Grundhaltung durch Liebe geprägt worden ist und nicht durch Gewalt. Auch künftige Staatsmänner und Politiker werden zu Charakteren geformt, noch bevor sie das fünfte Lebensjahr erreicht haben – das ist erschreckend, aber es ist wahr. Blicken wir nun einmal zurück auf die Methoden der Kindererziehung früherer Zeiten. Ging es dabei nicht allzu häufig darum, den Willen des Kindes mit Gewalt, sei sie physischer oder psychischer Art, zu brechen? Wie viele Kinder haben ihren ersten Unterricht in Gewalt »von denen, die man liebt«, nämlich von den eigenen Eltern erhalten und dieses Wissen dann der nächsten Generation weitergegeben! Und so ging es fort, »Wer die Rute schont, verdirbt den Knaben«, heißt es schon im Alten Testament, und daran haben durch die Jahrhunderte viele Väter und Mütter geglaubt. Sie haben fleißig die Rute geschwungen und das Liebe genannt. Wie aber war denn nun die Kindheit aller dieser wirklich »verdorbenen Knaben«, von denen es zur Zeit so viele auf der Welt gibt, dieser Diktatoren, Tyrannen und Unterdrücker, dieser Menschenschinder? Dem sollte man einmal nachgehen. Ich bin überzeugt davon, daß wir bei den meisten von ihnen auf einen tyrannischen Erzieher stoßen würden, der mit einer Rute hinter ihnen stand, ob sie nun aus Holz war oder im Demütigen, Kränken, Bloßstellen, Angstmachen bestand. In den vielen von Haß geprägten Kindheitsschilderungen der Literatur wimmelt es von solchen häuslichen Tyrannen, die ihre Kinder durch Furcht und Schrecken zu Gehorsam und Unterwerfung gezwungen und dadurch für das Leben mehr oder weniger verdorben haben. Zum Glück hat es nicht nur diese Sorte von Erziehern gegeben, denn natürlich haben Eltern ihre Kinder auch schon von jeher mit Liebe und ohne Gewalt erzogen. Aber wohl erst in unserem Jahrhundert haben Eltern damit begonnen, ihre Kinder als ihresgleichen zu betrachten und ihnen das Recht einzuräumen, ihre Persönlichkeit in einer Familiendemokratie ohne Unterdrückung und ohne Gewalt frei zu entwickeln. Muß man da nicht verzweifeln, wenn jetzt plötzlich Stimmen laut werden, die die Rückkehr zu dem alten autoritären System fordern? Denn genau das geschieht zur Zeit mancherorts in der Welt. Man ruft jetzt wieder nach »härterer Zucht«, nach »strafferen Zügeln« und glaubt dadurch alle jugendlichen Unarten unterbinden zu können, die angeblich auf zuviel Freiheit und zuwenig Strenge in der Erziehung beruhen. Das aber hieße den Teufel mit dem Beelzebub austreiben und führt auf die Dauer nur zu noch mehr Gewalt und zu einer tieferen und gefährlichen Kluft zwischen den Generationen. Möglicherweise konnte diese erwünschte »härtere Zucht« eine äußerliche Wirkung erzielen, die die Befürworter dann als Besserung deuten würden. Freilich nur so lange, bis auch sie allmählich zu der Erkenntnis gezwungen werden, daß Gewalt immer wieder nur Gewalt erzeugt – so wie es von jeher gewesen ist. Nun mögen sich viele Eltern beunruhigt durch diese neuen Signale fragen, ob sie es bisher falschgemacht haben. Ob eine freie Erziehung, in der die Erwachsenen es nicht für selbstverständlich halten, daß sie das Recht haben zu befehlen und die Kinder die Pflicht haben, sich zu fügen, womöglich nicht doch falsch oder gefährlich sei. Freie und un-autoritäre Erziehung bedeutet nicht, daß man die Kinder sich selber überläßt, daß sie tun und lassen dürfen, was sie wollen. Es bedeutet nicht, daß sie ohne Normen aufwachsen sollen, was sie selber übrigens gar nicht wünschen. Verhaltensnormen brauchen wir alle, Kinder und Erwachsene, und durch das Beispiel ihrer Eltern lernen die Kinder mehr als durch irgendwelche anderen Methoden. Ganz gewiß sollen Kinder Achtung vor ihren Eltern haben, aber ganz gewiß sollen auch Eltern Achtung vor ihren Kindern haben, und niemals dürfen sie ihre natürliche Überlegenheit mißbrauchen. Liebevolle Achtung voreinander, das möchte man allen Eltern und allen Kindern wünschen. Jenen aber, die jetzt so vernehmlich nach härterer Zucht und strafferen Zügeln rufen, möchte ich das erzählen, was mir einmal eine alte Dame berichtet hat. Sie war eine junge Mutter zu der Zeit, als man noch an diesen Bibelspruch glaubte, dieses »Wer die Rute schont, verdirbt den Knaben«. Im Grunde ihres Herzens glaubte sie wohl gar nicht daran, aber eines Tages hatte ihr kleiner Sohn etwas getan, wofür er ihrer Meinung nach eine Tracht Prügel verdient hatte, die erste in seinem Leben. Sie trug ihm auf, in den Garten zu gehen und selber nach einem Stock zu suchen, den er ihr dann bringen sollte. Der kleine Junge ging und blieb lange fort. Schließlich kam er weinend zurück und sagte: »Ich habe keinen Stock finden können, aber hier hast du einen Stein, den kannst du ja nach mir werfen.« Da aber fing auch die Mutter an zu weinen, denn plötzlich sah sie alles mit den Augen des Kindes. Das Kind mußte gedacht haben, »meine Mutter will mir wirklich weh tun, und das kann sie ja auch mit einem Stein.« Sie nahm ihren kleinen Sohn in die Arme, und beide weinten eine Weile gemeinsam. Dann legte sie den Stein auf ein Bord in der Küche, und dort blieb er liegen als ständige Mahnung an das Versprechen, das sie sich in dieser Stunde selber gegeben hatte: »NIEMALS GEWALT!« Ja, aber wenn wir unsere Kinder nun ohne Gewalt und ohne irgendwelche straffen Zügel erziehen, entsteht dadurch schon ein neues Menschengeschlecht, das in ewigem Frieden lebt? Etwas so Einfältiges kann sich wohl nur ein Kinderbuchautor erhoffen! Ich weiß, daß es eine Utopie ist. Und ganz gewiß gibt es in unserer armen, kranken Welt noch sehr viel anderes, das gleichfalls geändert werden muß, soll es Frieden geben. Aber in dieser unserer Gegenwart gibt es – selbst ohne Krieg – so unfaßbar viel Grausamkeit, Gewalt und Unterdrückung auf Erden, und das bleibt den Kindern keineswegs verborgen. Sie sehen und hören und lesen es täglich, und schließlich glauben sie gar, Gewalt sei ein natürlicher Zustand. Müssen wir ihnen dann nicht wenigstens daheim durch unser Beispiel zeigen, daß es eine andere Art zu leben gibt? Vielleicht wäre es gut, wenn wir alle einen kleinen Stein auf das Küchenbord legten als Mahnung für uns und für die Kinder: NIEMALS GEWALT! Es könnte trotz allem mit der Zeit ein winziger Beitrag sein zum Frieden in der Welt.

©Astrid Lindgren, 1978

For as long as we humans have lived on this planet, we have been indulging in violence and war, and the fragile peace that sometimes exists is constantly under threat.

At this very moment, the whole world is in fear of a new war that will destroy us all. In the face of that threat, it is true to say that more people than ever before are working for peace and disarmament. That could be seen as a hope. But it is so difficult to be hopeful. Politicians gather in their hordes for summit meetings, and talk so animatedly in favour of disarmament; but only the disarmament they want other nations to undertake. Your country must disarm, not mine! Nobody wants to be the first to start disarming, nobody dares to start, because everybody is so afraid and has so little faith in the aspirations for peace of others.

And while one disarmament conference follows another, the reality is that rearmament is proceeding apace on a scale never before seen in the history of the world. It’s not surprising that we’re all afraid, whether we live in the east or the west, in the north or the south; whether we live in a country that is a great power, or in a small neutral country.

We know that a new major war would affect the whole of humanity, and it makes little difference if, at the end of it, I lie dead in a pile of ruins that is neutral or non-neutral.

After all these millenia of constant war, is it not time for us to ask ourselves if there is some inherent fault in the human condition that continually drives us to violence? Are we doomed to perish as a result of our aggression? We all desire peace. So is there any possibility at all of our changing fundamentally, before it’s too late? Of our learning to distance ourselves from violence? Of our trying quite simply to become a new kind of human beings? But how could we go about that, and where should we start?

I believe that we should start from the bottom. With the children. You have awarded your peace prize to a writer of children’s books, and that means you can’t expect from me any wide-ranging political visions or proposals for the solution of international problems. I want to talk about the children. My worries about them, and my hopes for them. The children of today will eventually take over the running of our world, if there is anything left of it. They are the ones who will make decisions concerning war and peace and the kind of society they want to have – if they want a society in which violence continues to grow, or if they prefer one in which people live in peace and brotherhood. Is there any hope at all that they will be able to create a more peaceful world than the one we have lumbered ourselves with? And why have we failed so badly, despite all the goodwill that exists?

I recall how shocked I was when it dawned on me at an early age that the people governing the fate of our countries and the world at large were by no means gods with superior capabilities and divine perspicacity. They were human beings, with the same human weaknesses as I had. But they had power, and at any given moment could make the most momentous decisions on the basis of whatever whim inspired them at the time. If things turned out badly, war could break out on the basis of a single person’s lust for power or desire for revenge or vanity or greed or – and this seemed to be the most common reason – an excessive belief in violence as the most effective remedy in all situations. Similarly, a single good and sensible person could sometimes avert catastrophe simply by being good and sensible, and refraining from violence.

There could only be one possible conclusion to draw: the fate of the world was decided by individual people. So why were they not all good and sensible? Why were there so many who wanted nothing but violence and power? Was evil congenital in some people?

I couldn’t believe that, and I still don’t think it is the case. Intelligence and intellectual powers are congenital, but children are not born with a seed that automatically sprouts to develop into good or evil. What decides if a child is going to become a warm, open, trusting person with a propensity for communal feelings or a callous, destructive lone wolf is up to those who bring the child into the world and teach it the meaning of love – or fail to bring home to it what love entails. “Überall lernt man nur von dem, den man liebt,” said Goethe, and so it must be true. One only learns from the people one loves. A child that is surrounded by love and loves its parents learns from them a loving attitude towards the whole of its environment, and retains that attitude for the whole of its life. Which has to be a good thing, even if he or she never becomes one of the few who decide the fate of the world. But if that child, contrary to expectation, does become one of those who decide the fate of the world, we can all be grateful if his or her nature tends to love rather than violence. The character of even our future statesmen and politicians is formed before they have reached their fifth birthday – it’s a dreadful thought, but it’s true.

If we look back as far as is possible and consider how children have been treated and brought up down the ages, is it not the case that far too often the norm has been to break their will, physically or mentally, by means of some form of violence? How many children have received their first lessons in violence “von denen die man liebt”, from those they love, from their own parents? And then passed on the lessons learnt from generation to generation? “Spare the rod and spoil the child,” we were urged by the Old Testament. A lot of mothers and fathers have followed that teaching ever since. They have frequently wielded the rod and called it love. There are so many really “spoiled children” in this world of ours today, so many dictators, tyrants, oppressors, torturers – what sort of a childhood did they have? That is something that really ought to be researched. I believe that behind most of them is a tyrannical father or some other figure responsible for their upbringing, wielding a rod or a whip.

Children’s literature has no shortage of depictions of rancorous childhoods featuring domestic tyrants who have beaten their children into a state of obedience and submission, and more or less ruined their lives. But happily they were not the only kind. Thankfully there have always been parents who have brought up their children in an atmosphere of love without violence. But it is probably true to say that it is only in the twentieth century that parents in general have begun to regard their children as their equals, and given them the right to let their personalities develop freely in a family characterized by democracy, without oppression and without violence.

How can one avoid feeling despondent on hearing the current outcry advocating a return to old authoritarian methods? The clamour is coming from various places throughout the world at the moment. People are demanding “a more rigorous approach” and “tighter reins”, and believe this will help to eradicate the youthful vices that are blamed on too much freedom and too little strictness in their upbringing. This is in fact an attempt to drive out the Devil with the aid of Beelzebub, and in the long run can only lead to more violence, and greater and more dangerous gaps between the generations. The “more rigorous approach” being demanded might possibly have a superficial effect that its advocates could interpret as an improvement. Until they are eventually forced to accept that violence gives birth to more violence – as it has always done.

Many parents will no doubt be worried by these new trends, and may start to wonder if they have done wrong, if an anti-authoritarian upbringing is reprehensible. But it is only reprehensible if it is misunderstood. An anti-authoritarian upbringing does not mean that children should be left to drift along and do whatever they please. It does not mean that they should grow up without a set of norms – nor do they want to. Both children and adults need a set of norms as a framework within which to conduct themselves, and children learn more from the example of their parents than from anything else. Of course children should respect their parents, but make no mistake about it: adults should also have respect for their children, and not misuse the natural advantages they have over them. What one would like to see in all parents and all children is mutual loving respect.

I should like to tell all those clamouring for a more rigorous approach and tighter reins what an old lady once told me. She was a young mother in the days when people still believed in the idea of “Spare the rod and spoil the child” – or rather, she didn’t really believe in it, but one day when her little boy did something naughty, she decided he had to have a good hiding, the first one of his life. She told him to go out and find a suitably supple stick or rod for her to use. The little boy was away for a long time. He eventually came back in tears and announced: “I can’t find a rod, but here’s a stone you can throw at me.” At which point his mother also burst into tears, because it had suddenly dawned on her how her little boy must have regarded what was about to happen. He must have thought: “My mum wants to hurt me, and she can do that just as well by throwing a stone at me.”

She threw her arms round him, and they spent some time crying together. Then she placed the stone on a shelf in the kitchen, and it stayed there as a permanent reminder of the promise she had made to herself at that moment: never violence!

However, if we bring up our children without violence and on a loose rein, will we produce a new kind of human being who will live in a state of eternal peace? Only authors of books for children could be simple enough to believe such a thing! I know full well that would be a Utopia. And of course, there are so many more things in our poor, ailing world that must also be changed if we are going to achieve peace. But at this point in time, even though no war is currently raging, there is so incredibly much cruelty and violence and oppression going on in the world; and our children are most certainly not blind to it. They see and hear and read about it every day, and will no doubt end up by believing that violence is the natural state of affairs. Is not the least we can do to show by example in our own homes that there is another way of living our lives? Perhaps it would be a good idea for us all to have a little stone on a shelf in our kitchens as a permanent reminder for ourselves and our children: never violence!

© Astrid Lindgren, 1978

Страсть к путешествиям зовет нас в дорогу, а между тем, вступая на путь, ведущий к мечте, мы цепенеем от страха, боясь совершить малейшую оплошность. Но если у каждого из нас своя жизнь, кто, собственно, может определить, что такое “оплошность”? Если Бог создал жирафу, слона и муравья, а мы стараемся жить по Его образу и подобию, к чему нам придумывать какие-то общие правила? Правила иногда нужны, чтобы избежать повторения глупых ошибок, совершенных другими людьми, но чаще следование правилам сродни добровольному заточению в тюрьму, где нас заставляют все время делать то же, что и все.

Быть правильным – это всегда носить галстук, гармонирующий с носками, а завтра обязательно иметь те же взгляды, что и сегодня. А то, что сам мир меняется, в расчет почему-то не берется.

Если это никому не во вред, меняй свои взгляды время от времени и не стесняйся их противоречий. У тебя есть такое право, и стоит ли переживать о том, что о тебе могут подумать другие, если они о тебе все равно что-нибудь подумают?

Когда мы решаемся на поступок, могут возникнуть некоторые затруднения. Совет из кулинарной книги:”Чтобы приготовить омлет, надо сначала разбить яйцо”. Само собой, могут возникнуть неожиданные конфликты. И само собой, что из этих конфликтов мы порой выходим израненными. Раны потом заживают, оставляя всего лишь шрамы.

Шрамы – знаки милости Божьей. Они остаются до конца наших дней и очень нам помогают. Если в какой-то момент – из эгоизма или по каким-то другим соображениям – захочется вернуться в прошлое, достаточно только взглянуть на них.

Шрамы напомнят о руках, некогда сдавленных наручниками, обо всех ужасах заточения – и мы продолжим свой путь вперед.

Поэтому расслабься. Позволь Вселенной вращаться вокруг тебя и открой радость непредсказуемости для самого себя. “Бог избрал немудрое мира, чтобы посрамить мудрых”,- говорит святой апостол Павел.

Воин Света знает, что в жизни бывают повторы. Часто он сталкивается с теми же трудностями и попадает в положения, в которых уже оказывался прежде.

Это повергает его в уныние. Он начинает думать, что не способен достичь чего-либо, раз в его жизни все одно и то же.

“Сколько можно!”- жалуется он своему сердцу.

“Да, ты уже одолевал это,- отвечает сердце.- Но не одолел”.

И Воин постепенно начинает осознавать, что повторный опыт не лишен смысла: он возводит его к знанию, которое не дается сразу. Он находит новые решения для повторных схваток – и считает свои неудачи не ошибками, а шагами навстречу самому себе.

© Пауло Коэльо

Dieser Satz stammt von Pablo Picasso:
“Gott ist ja auch nichts anderes als ein Künstler. Er erfand die Giraffe, den Elefanten und die Katze. Genau genommen hat er keinen Stil. Er versucht immer neue Dinge.”

Unser Weg entsteht aus dem Wunsch, uns auf den Weg zu machen, doch wenn wir den Weg zu unserem Traum einschlagen, empfinden wir ziemlich bald Angst, weil wir glauben, immer alles richtig machen zu müssen. Wer hat aber die Norm des “immer richtig” festgelegt, wo wir doch alle unterschiedliche Leben führen?

Wenn Gott die Giraffe, den Elefanten und die Ameise geschaffen hat, und wir versuchen, uns ihm anzugleichen, warum müssen wir dann also einem Vorbild folgen? Vorbilder helfen uns manchmal dabei, dumme Fehler zu vermeiden, die andere vor uns begangen haben, aber meist sind die Fesseln, die uns zwingen, immer das zu wiederholen, was alle machen.
Verlässlich zu sein bedeutet, immer eine zu den Socken passende Krawatte zu tragen. Bedeutet, morgen dieselbe Meinung zu vertreten wie gestern. Und wo bleibt da die Bewegung de Welt?

Wenn ich mein leben noch mal leben müsste, würde ich dieselben Fehler noch einmal machen, aber früher”, hat Tallulah Bankhead einmal gesagt.
Solange es niemandem schadet, ändern Sie Ihre Meinung hin und wieder und widersprechen Sie sich. Sie haben das Recht. Gleichgültig, was andere darüber denken mögen – etwas denken werden sie so oder so.

Wenn wir uns entschließen, zu handeln, können wir manchmal übers Ziel hinausschießen. Sagte doch ein alter Küchenspruch:
“Wer ein Omelett machen will, muss zuerst einmal Eier zerschlagen können.”
Selbstverständlich können auch unerwartete Konflikte auftreten. Und dabei selbstverständlich Verletzungen entstehen. Die Wunden heilen: Es bleiben nur Narben zurück. Und die sind ein Segen, denn wir haben sie ein Leben lang, und sie sind hilfreich.
Wenn irgendwann einmal – etwa aus Bequemlichkeit – der Wunsch, in die Vergangenheit zurückzukehren, zu groß wird, genügt es, die Narben anzuschauen. Sie werden uns Spuren von Handschellen zeigen, die uns an das Grauen des Gefängnisses erinnern – und wir werden weiter voranschreiten.

Deshalb sollten Sie sich einfach entspannen. Lassen Sie zu, dass das Universum sich um Sie herum dreht, und entdecken Sie die Freude, für sich selber eine Überraschung zu sein.
“Was töricht ist von der Welt, das hat Gott erwählt, damit er die Weisen zuschanden mache”, sagt der heilige Paulus.

Ein Krieger des Lichts erkennt, dass sich bestimmte Augenblicke wiederholen; oft sieht er sich vor die gleichen Probleme gestellt, die er schon einmal meistern musste. Dann ist er deprimiert, findet, dass er im Leben nicht vorankommt, da, was er schon einmal erlebt hat, noch einmal geschieht.
“Das habe ich doch schon durchgemacht”, beklagt er in seinem Herzen. “Das stimmt”, antwortete das Herz, “aber du hast es nie überwunden.”
Dem Krieger wir dann bewusst, dass wiederholte Erfahrungen einen Zweck haben. Sie sollen ihm beibringen, was er noch nicht gelernt hat. Er wird eine andere Lösung suchen und Versagen nicht als Fehler betrachten, sondern als Schritt auf dem Weg zu sich selbst.

© Paulo Coelho

Let’s start here with what nobody looks like: nobody looks like the people in magazines or movies. Not even models. Nobody. Lean people have a kind of rawboned, unfinished look about them that is very appealing. But they don’t have plump round breasts and plump round asses. You have plump round breasts and a plump round ass, you have a plump round belly and plump round thighs as well. That’s how it works. (And that’s very appealing too.)

Woman have cellulite. All of them. It’s dimply and cute. It’s not a defect. It’s not a health problem. It’s the natural consequence of not consisting of photoshopped pixels, and not having emerged from an airbrush.

Men have silly buttocks. Well, if most of your clients are women, anyway. You come to male buttocks and you say — what, this is it? They’re kind of scrawny and the tissue is jumpy because it’s unpadded; you have to dial back the pressure, or they’ll yelp.

Adults sag. It doesn’t matter how fit they are. Every decade, an adult sags a little more. All of the tissue hangs a little looser. They wrinkle, too. I don’t know who put about the rumor that just old people wrinkle. You start wrinkling when you start sagging, as soon as you’re all grown up, and the process goes its merry way as long as you live. Which is hopefully a long, long time, right?

Everybody on a massage table is beautiful. There are really no exceptions to this rule. At that first long sigh, at that first thought that “I can stop hanging on now, I’m safe” – a luminosity, a glow, begins. Within a few minutes the whole body is radiant with it. It suffuses the room: it suffuses the massage therapist too. People talk about massage therapists being caretakers, and I suppose we are: we like to look after people, and we’re easily moved to tenderness. But to let you in on a secret: I’m in it for the glow.

I’ll tell you what people look like, really: they look like flames. Or like the stars, on a clear night in the wilderness.
© Dale Favier

Я много лет работаю массажистом. Люди уже давно раздеваются передо мной. Я знаю, как вы будете выглядеть под одеждой: мне достаточно беглого взгляда, чтобы представить вас на своем столе. Начнем с того, как не выглядит никто: никто не похож на картинку из журнала или кадр из фильма. Даже модели. Никто. Худые люди смотрятся немного костляво, в них есть что-то незаконченное, и это очень привлекательно. Но у них нет красивой округлой груди и ровных округлых ягодиц. Если у вас пышная грудь и попка, у вас будет красивый округлый животик и округлые бедра тоже. По-другому не бывает. (И это тоже очень привлекательно.) У женщин есть целлюлит. У всех. Эти ямочки очень милы. Это не дефект, не проблема со здоровьем. Это природное последствие того, что вы не обработаны фотошопом. У мужчин смешные ягодицы. Конечно, большинство моих клиентов — женщины, но иногда я вижу перед собой мужскую задницу, и недоумеваю: что, и это всё? Они очень тощие и неплотные, приходится давить на них нежнее, иначе людям неприятно. Взрослые люди сморщиваются. Неважно, насколько вы спортивны. С каждым десятилетием вы усыхаете немного больше. Все ваши ткани обвисают. Появляются морщинки. Не знаю, кто пустил слух о том, что морщины есть только у стариков. Как только вы становитесь взрослыми, морщины начинают появляться, и это происходит все быстрее с возрастом. А мы же хотим, чтобы вы прожили долгую жизнь? Все люди на массажном столе очень красивы. В этом правиле нет исключений. После первого тяжелого вздоха, после первой мысли: «Ну все, можно перестать держать марку, я в безопасности», — человек начинает светиться, сиять. Через несколько минут все его тело испускает свет. Он наполняет комнату, согревает ее, и заполняет массажиста. Говорят, что массажисты — заботливые люди, я думаю, так оно и есть, нам нравится ухаживать за другими и мы обычно очень чувствительны. Но позвольте открыть вам секрет: я занимаюсь массажем ради этого сияния. Я скажу вам, как люди выглядят на самом деле: они похожи на языки огня. Или на звезды в чистом ночном небе над дикой степью.

………
Це було ретро. Ретро значило багато, наприклад ретроспектива, тобто колекція папок із ескізами різних часів – від сумних одновухих портретів у три чверті – перший різновид обличчя, яке я навчилася малювати, до групових портретів із спинами голих жінок, деякі з них обертались лише для того, щоб продемонструвати глядачеві, як добре я навчилася малювати виїмку між грудьми, і нарешті – натюрморти пізньої творчості, назріваючої сексуальності десятикласниці, із розпачливо довгими морковками, відтіненими темно-фіолетовим, із розкотисто-круглими лимонами, відтіненими темно-синім, які розкотились на скатертині, ніжні і жовті, як благання про поцілунок. Ці тисячі неоцінених малюнків, які приречені були спочивати у дивані, під спітнілими тілами гостей, під тягарем їхніх снів, під шелестом їхніх поцілунків – ось що було моєю ретроспективою.
Ретро значило також чорно-біле фото із виставки робіт нашого викладача, що звалась «фото-ретро» – із надірваними гірчично-жовтими картинами, які мали символізувати фотографії початку двадцятого століття. Це були сюжети першої світової, жінок у народному одязі, перших літаків і перших танків, і у цьому був увесь наш ретро-викладач, із підкрученими вусами, картатими штанами і непогамовною ностальгією за минулим, якого він ніколи не зазнав. А ще ретро – це був леопардовий капелюшок кінця дев’яностих, усі їх носили, дехто шив, дехто купував у перекупок. Капелюшки надавали личкові округлості, губам об’єму, а поглядові з-під крис дорослості, і от у своїй майже дорослості я налетіла, стрімко вимахуючи тубусом зі скрученими ватманами, на саксофоніста із ансамблю ретро-музики. Він, сивий і п’яний, звішений мені на плече, як пальто на вішак, роозпилює у повітрі ароматизатор коньяку і густого одиколону, який говорить навколишнім – я хоч і старий, але ще нівроку веселун, ще дівчаток як горішки лускаю… І я у капелюшку, із ретроспективою ескізів у папках, із десятим класом попереду ретро-осені, із ненадісланими листами до казкового принца, якого я відшила ще влітку, як молодка кішка сичить на самця, ще не спізнавши усієї принадності любові і материнства, я думала – ось воно, ретро.
П’яний шалапут, музикант із нічного трамваю, химера, яка виникла із старечого маразму осені, із овальних чорних ротів сплетеного гілляччя, із поморщених і потрісканих тротуарів, із атеросклеротичних судин вечірніх вулиць, з’явився у моєму житті як цікава вападковість, з якою я вміла дати раду. Час-пік, тромби-затори, пухлини аварій, скупчення розлючених на життя пасажирів, а потім інсульти і крововиливи руху – вперед, у темряву, у іншу площину життя, у світ, ніжності й трагедій, до дому. І на цьому шляху з’явився ретро-музикант, із сивими бачками, щетинкою, розкрив перед собою мій ватман-юрбу і зазирнув під капелюшок – ох, вже ця педофілія, яка з глибини крові тягне оті сиві бачки еротично потертись у чиюсь юну щічку… Коли тіло дівчини і душу дитини хоче забрати собі назавжди підпилий балакун, бо таки назавжди – ніщо так не вміє віддаватись назавжди, як тіло цнотливиці з душею дитини. Тільки не на ту напав. У мене був великий досвід читання і перегляду, малювання і обговорення… Я вже не те, щоб і дуже юна була, як-не-як чотирнадцять, і не те, щоб дуже сором’язлива – спробуй змусь мене почервоніти і опустити очі. Коротше, почувалась я дуже досвідченою жінкою, яка на своєму віку надивилася багато, прочитала Лоліту, фанатіла від Набокова і кожного сивочолого ретро-музиканта сприймала як Гумберта. Тож коли він зазирнув під мій капелюшок, то млосно потягнув носом запах моїх духів, а парфуми в мене були французькі, він мав змогу переконатися, що я дівчина не ликом шита, бо французькі парфуми – це не абищо. А ще у мене була дивовижна свободолюбна вчителька малярства.
Вміння відрізнити добре від поганого – ось основна риса, яка допомагає людині бути гарною, успішною, щасливою і при цьому – молодою. Це вміння дуже рідко трапляється у світі – нас так легко засліпити солідністю і серйозністю, що ми не розгледимо за нею дурості, нас дуже просто засліпити епатажем, і ми не можемо роздивитися повсякденності й банальності, ми як мухи летимо на лестощі й не вміємо розпізнати брехню. Такий цінний талант мав чолов’яга, який чатував на нашу вчительку біля художньої школи, і віз її в темряву, а ми йшли на трамвай, ще хмільні від її уроків. Він мав талант із талантів – розпізнавати справжнє. Тому у тридцять він мав усе – особняк на елітній вулиці, італійське авто, черевики із крокодилячої шкіри і королеву краси в ліжку, яка, між іншим, викладала у нашій художній школі малярство.
Ми її дуже любили. Вона нам давала те, чого не давав жоден хороший викладач – свободу творчості. Вона не підказувала, бо не мала чого підказати, не підмальовувала, бо не вміла, вона лише дивилась і казала, що відчуває – і це сприйняття мистецтва емоціями нас навчило, як слід малювати. Вона дала нам хмільне, п’янке і зовсім захоплююче відчуття свободи творчості. Право вибирати свій стиль. Право бачити світ у всій власний спосіб. Право вчитися самостійно, розбиваючи лоби у недостовірність намальованого, у беззвучність кольорів, у мовчання палітри, розбивати лоби, щоб знайти найважливіше – індивідуальність. Він мав найважливіший хист, хист над усіма хистами – розрізняти хороше від поганого.
Він подобався моїм одногрупницям, тим, що курили в туалетах, обговорювали розміри геніталій навколишніх хлопців і дивилися порно. Тим, що знали напам’ять найпопулярніші матюки англійською, а найкрутіші – то ще й італійською, і вдавали із себе героїнь фільму “Краса по-американськи”, тільки фільму того вони ще не дивилися, як і я. Це вже потім, захопившись творчістю Кевіна Спейсі, я подивилась це кіно і побачила – кого б ви думали? – моїх подруг, таких собі гаряченьких штучок, за якими начебто шаліють усі порнорежисери та фотографи, і які безнадійно цнотливі й закохані у приятеля нашої вчительки із живопису.
Вона ніколи не змушувала нас відвідувати свою аудиторію, ми приходили добровільно, причаровані її лібералізмом. Вона, така гарна, із кльоровим павутинням довгих ніг – кольорові колготки мали стати ознакою творчої натури, із досконалим макіяжем і високими підборами – нам дала дуже багато. Вона нас навчила любити свободу. Вона сиділа, обкладена альбомами і каталогами сучасного мистецтва, іноді казала – дивіться, ось тут дуже гарне поєднання кольорів, а потім знову занурювалась у свої каталоги. Тому іноді, зайшовши у безвихідь власної мазанини, ми знаходили вихід кольором, який побачили на картинці, ми вчилися на безвиході класиків. А іноді, від люті і безсилля, жбурляли банкою з водою на ватман, і розтоплена, розмита гуаш ставала ще одним виходом. Ми розбивали глухі кути власних творчих криз ліктями. Єдине, про що вона забула нас попередити, то це про те, що індивідульність – річ, яку чи не найбільше ненавидять, і не так важко знайти саму індивідуальність, як відвоювати право на неї.
І от, ми в чаді її лекцій, виливалися на двір, як гарячий чай, ошпарювли осінні холодні вулиці своїми пересміхами і обговорювали-обговорювали-обговорювали цього загадкового багача, що крутив на пальці ключі від авто і чекав кольорову, занурену у мистецтво, нашу вчительку.
Улюбленим художником нашої вчительки був Гюстав Клімт, але вона цілком таємно переглядала альбоми його робіт, бо їй здавалося, що він замало вистаждав для того, щоб стати генієм. Вона любила вигнанців, вона любила знедолених, вона переповідала нам біографії великих класиків. Її розчулювала до сліз доля Моне і Бетховена – художника, який захворів на катаракту, і композитора, який оглух. Вона завжди казала – доля забирає в людини найцінніше. Вона любила, коли мистецтво кришилося, розсипалося, щоб потім зібратися до купи і завмерти в єдиній гармонії, такій тендітній, що страшно дихнути. Перш ніж малювати ми ставали за її спиною і вона нам показувала свої улюблені картини – заплакані кокоси і анатомічні автопортрети Фріди Кало, сліпі поцілунки та жінку-рибу Рене Магріта, польоти Марка Шагала – як же я любила ці чисті барвисті польоти, цю дивовижну невагомість кольору, а найждужче любила такого сірого, що аж голубого, товстого кота, і одного разу таки погладила сторінку альбому брудним пальцем, і на мене всі глянули з докором – мій палець був брудним від червоної гуаші. А ще побачила серед робіт Шагала сон моєї тітки про білу курку, цю мрію-утопію селянського раю, тож коли наша вчителька запитала у нас, як називається на нашу думку стиль, у якому малював Шагал, я сміливо вигукнула:
- Реалізм.
І всі засміялися, а я щиро вірила, що це реалізм, бо як по-іншому насвати художника, який намалював сон моєї тітки. Потім я, щоправда, спробувала реабілітуватись в очах своїх одногрупників і додала:
- Шагалізм?
Але мою невдалу спробу помудрувати зустрів ще затятіший сміх. Щоб не впасти у власних очах я подумала: “Вони нічого не розуміють у мистецтві”, і замовкла з почуттям власної гідності .
У нашої вчительки доля також забрала найцінніше – через рік її звільнили за вільнодумство та непристойні малюнки учнів.
А наші малюнки були непристойні. Хоч мені й подобався більше зі всіх художників Марк Шагал, але я так само соромилась свого захоплення, як наша вчителька соромилась Гюстава Клімта. Мені здавалось, що це не сучасно. Тому малювала я сучасно, і взагалі була дівчиною сучасною – курила в туалеті, вигадувала непристойні побрихеньки про себе, щоб не видатися пуританкою, читала маркіза де Сада і Мазоха, малювала все підкреслено голе… Тож коли мій ретро-музикант зазирнув у ватман, на якому я зобразила юрбу, він аж занімів від здивування. А потім запитав:
- Чому всі такі скурені, спиті й голі?
- Я малюю життя таким, яким воно є, – відповіла йому я з гордістю.
Далі він запитав, яку музику слухаю, і я чітко перелічила усі улюблені групи хлопчика за сусіднім мольбертом. Той хлопчик, що ставив свій мольберт завжди неподалік, був для мене еталоном гарного смаку. Він носив светрик з ромашками і мав зворушливі чорні вії, а ще він намалював синього акуратного лимона, схожого на шкарпетку і мені це здавалося дуже новаторським. Коротше, ретро музикант не мав чого відповісти – не ті тепер Лоліти пішли, не ті…
Мені здавалось, я його притиснула коліном на дих, тепер він точно не виплутається із мого зухвальства. Гумберт помер, подумала було із захопленням від себе, такої розумної і досвідченої. Та як же я помилялась. Бо хоча моя голівка – розпатлана, нечесана, у леопардовому капелюшку – добре засвоїла прописні істини кожного підлітка, який себе поважає, та була безсилою проти дотиків… Хіба я знала в ті часи, що волосся треба час від часу чесати? Звісно, коли вого злипалось від глини, якою ми кидались один в одного на скульптурі, чи жирніло, чи пітніло, я його мила і розчісувала, але не більше. А в той момент, коли розчулена моєю наївністю рука музиканта потяглася до мого довгого хвоста, я гостро відчула свою незачесаність.
Я могла б заперечити все що завгодно, дай мені тільки тему. Я могла відшити найдосвідченішого ловеласа, досвіду у мене не було, бо дівчина із нерозчесаним волоссям має мало шансів наразитись на такі залицяння, однак якби раптом він до мене позагравав, то я знала б як відшити – з книжок, фільмів і розмов у туалеті. Але як виявилось, помилялась. Бо коли мене взяти за плечі, і затримати руку біля хребта, там де починає рухатися шия, якщо теплою долонею у холодну осінню пору залізти під моє розкошлане надмірно довге волосся, і при цьому хвалити моє малярство, якщо майже по-батьківськи потягнути мене до вільного місця і ненароком торкаючись кінчиком пальця середини моєї долоні показати мою лінію кохання, якщо музичним, добре підчищеним від усіх емоційних збоїв та надривів голосом, низьким і чистим, як гуркотіння річки в горах, розповісти мені на вушко, що попереду ремонтують дорогу – от тут я не матиму чого сказати. От тут-то я замовкну, натягнувши капелюшок майже на очі, щоб вони менше блистіли, а шарф на губи, щоб нюхати французькі духи.
Тут я втратила усі слова, і навіть збилась у переліку улюблених груп, які слід мати про запас кожній дівчині із фарбою під нігтями і фєнічками на зап’ястках. Як аргумент на власний захист я хотіла було використати історію Гумберта-вбивці, але мій ретро-музикант підхопив цю розмову, як партнерку у танго – пристрасно і зухвало, і я вже не могла з неї викрутитись, бо мене вивели на чисту воду. Бо залізли силою у мою душу і вже далі ми на Бродського перейшли, а потім ще глибше, до Бальзака – першого чоловіка, який змусив мене прогулювати уроки, бо я просто не могла, ну не могла піти, не дочитавши… Просуваючись пальцями під довгим жмутом мого волосся по шиї, туди-сюди, він проникав все глибше, у самісінькі нетрі моїх захоплень, у самісіньку гущу Фейхтвангера, у темні підземелля епілептичних героїв Джордж Санд, у темні таємниці картин Гойї, а потім легесенько – мій Боже, туди, до польотів, до барвистих польотів, до голубих котів, до синіх птиць, до цього кольорового теплого барвистого раю Шагала. І я, вже зовсім втративши відчуття реальності, побачила його шепіт, якщо шепіт можна побачити, перед своїм ротом, майже впритул, і побачила, що трамвай таки їде – у крововиливі червоних фар і світлофорів, вперед.
- Він такий… трохи дитячий, – висунула я контраргумент. Все, що було дитячим, на мою думку, принижувало мою гідність.
- Він так малював розп’яття, наче його самого розпинали.
- Він трохи… такий, для дітей, – заперечувала я.
- Він так намалював розп’яття, наче відчував провину усього свого народу.
- А я вже не дитина. Я вже цілувалась.
І він мене поцілував.
Ще недавно я так само, у капелюшку і з ватманами, поверталася пізної осені до дому, у розміреному плині мурляндських буднів. У своїй уяві я консервувала каштани із щурятиною, щоб Мурчик мав що їсти на зиму, салат із золотого листя і ранкових товстих слимаків, щоб він отримував щоденну дозу вітамінів та мікроелементів, горобину із гороб’ячими лапками, цей смаколик, породжений фантазією від любові до Мурчика. Та цього разу я, вийшовши із трамваю у розмитості, аквалельності ретро-осені, довідалась про те, що цілують не лише Мурчика. Іноді цілують мене, почесавши за вушками.
Пам’ятаю, ворони тієї осені виросли на славу – такі великі і тлусті, що під ними прогиналися навіть грубі гілки дерев. Пам’ятаю, дідусь казав, що таке вороняче ожиріння – це прикмета морозяної зими, але зима не приходила. Вона десь чатувала і давала час від часу знати про себе густими сірими хмарами, які випадали мокрим снігом, якимись зовсім нелогічними вітрами, що дмухали водночас зі сходу і з півночі. Іноді ця зима нагадувала про себе на світанку, білим попелом морозу присипаючи пізні хризантеми. Але остаточно прийти не наважувалась.
Тієї осені Мурчик був моїм. Цей старий товстий вируділий кіт, який диживав віку на дивані, при цьому хвацько втікаючи від моїх розчепірених від навіженого бажання поцілувати це котище рук. І от тієї осені я не горланила “Кіт”, наближаючись до нього, не товкла його шваброю і не хапала за хвоста. Ні, мені було не до того. Країна Мурляндія втрачала свої чіткі кордони. Кіт перестав бути для мене найважливішою насолодою у житті. Тож я сіла поруч з ним на диван і погладила його за вухами. Від здивування Мурчик онімів. Він підвів на мене свої широкі бездонні зелені очі, якийсь час вагаючись – варто чи не варто втікати. А потім підійшов ближче, поклав мені на коліна свою чорно-білу голову і замуркав. Його товсті щіки розм’якли від задоволення, і я їх поцілувала. Поцілувала великого кота-муркота, старого котища, який після бурхливої молодості доживав віку на дивані.
Коли помер дідусь, і зима роз’їдала ожиледецею дорогу на цвинтар, холодним вітром роз’їдала легені, усі раптом захворіли – мама-тато-я на грип, найкраща подруга – на жовтуху, а мій дядько – на шизофренію.
Пам’ятаю, як вони вдвох з тіткою приїхали на похорон, обоє спітнілі, розтривожені, розчіхрані від сварки у електричці. Тітка намагалась приховати синці на шиї, які видавали з головою чоловіка – ще вчора він з насолодою її душив. Дядько був дуже діловим і рішучим – він вдало продав теля. Про своє теля він розповідав усім, голосно, радісно, піднесено. Йому було начхати на похорон, він задоволено усміхався, тиснув енергійно руку усім присутнім чоловікам і теоретизував про те, як досягти успіху в житті, як твердим авторитаризмом можна поставити усе на місце, як нічого не досягнеш, не натиснувши як слід на робітника, як треба міцної сталінської руки для успіху країни і як свого часу країна вже досягла успіху у війні, керована хорошим керівником, який жорстоко карав і пхав носа у найдрібніші справи. Бабуся попросила його зарубати курку на поминки і він задоволено – я це вмію, рубати, ох, як же вмію рубати курей – вибрав найбілішу, начистішу, найгрубшу. Майже підтанцьовуючи кинув її головою на колоду, насвистуючи якийсь військовий марш, вправно підхопив сокиру. Цвьох – тьох – тьох – курка без голови помчала по ожеледиці подвір’я і впала, розбризкуючи з шиї кров, до ніг моєї тітки.
Потім тітка її обскубувала, замочивши у теплій воді, а дядко стояв над нею і безнастанно давав вказівки – ось так, а не так, треба скубсти, щоб не було зайвих витрат води, бо вода грілась на газі, а газ – це гроші, ось тут треба натискати сильніше, а пір’я треба не так складати, а ось так, щоб потім його можна було помити, висушити і напхати подушку. І раптом, серед цих усіх повчань він гримнув тітку кулаком поміж плечима із криком:
- Ти ж її відпустила, як ти могла відпустити… Тримай, тримай!
Він вибіг на двір, намагаючись вхопити повітря, а потім посередині двора задер голову догори, до білого голого нема, і крикнув:
- Чого ж ви не допомагаєте мені ловити?! Хіба не бачите – курка полетіла!
Потім він зненацька припав до землі і поповз пластом у веранду.
- Почалася війна. А я не фашист! – сказав мій дядько до тітки, піднявши вгору вказівний палець.
Тітка покинула курку, витерла руки і повела його в кімнату, накрапала на цукор барбовалу, влила йому в рот, намагаючись пробитись крізь хаотичну балаканину про несусвітнє. Вона гладила і цілувала його руки і благала – отямся. Вона поклала його на диван, роззула, розстібнула комір сорочки, підперла йому голову подушкою з мелісою та полином для кращого сну… Відтоді у житті її чоловіка-тирна почалася довга затяжна війна. Він їздив на усі мітинги до міста, він їздив на велетенському танку, що стояв посередині їхнього села як символ вічної війни, він влаштовував засідки на німців у своєму подвір’ї. Він у жодну реоігію не вірив так свято, як у війну, і коли хтось намагався йому посянити, що віна закінчилась, він кричав ненависним голосом:
- Ти зрадник народу, ти фашист.
Лише бабуся і Мурчик, переживши свою довгу трагедію, лишались здоровими. Кіт сидів навпочіпки під ліжком і не сумував. Ні, він єдииний з нас усіх, кіт, знав, що смерть – це не зло, це частина вселенської гармонії, і хто живе мусить помирати, а хто помер – значить жив. На той час він вирудів, розтовстів, а коли його разом з бабусею привезли у місто, він кілька днів сидів великою копицею кольору гнилої соломи на підвіконні і плакав, махаючи голосно своїми білими вусами, щоб рознюхати, де його дім. Одного разу Мурчик не витримав, вистрибнув у прочинене вікно й зник. Він міг поламати собі лапи, думали ми, він міг вбитися. Але мій кіт не боявся смерті, він знав, що знайти своє місце у всесвіті – важливіше за смерть. Одного разу, коли ми влітку приїхали в село, з трав, заквітчаний засохлою багнюкою і реп’яхами, із погризеними у весняних війнах за самку вухами з’явився Мурчик. Куди тільки поділися пухкенькі щічки моєї киці, у які я так прагнула його із захватом поцілувати, вхопивши кота за голову і якийсь час долаючи опір революційно налаштованих лап. Щічки зникли, здавалося він має лише ніс і вуса, але яким рожевим, щасливим, мокрим і натхненним був його ніс!
Наступної весни ми вдруге забрали Мурчика у місто. На гулянках йому відкусили яйце, натомість виросла пухлина. Мурчика віднесли до лікаря, вирізали йому і яйця, і пухлину, а він, від сорому через свою поганьблену чоловічу гідність, здох.

© pavlina (Павліна Пришлюк)

У Френка було багато червоного, інколи могло здатися, що якось забагато як для чоловіка: стіни у вітальній, автівка, рушники, сантехніка, домашні тапочки, рамка для світлин у кабінеті, сорочки, деяка білизна, батареї. Коли Елен приходила до Френка, цей колір насичував її, і вода ще довго мала смак червоного вина, а світанки пахли свіжою полуницею або помідорами.
І це була любов. Вона жила в Елен і Френку та змушувала їхні серця битися швидше при одній лише думці про дотики, подихи, викрики, подряпини на спинах, прокушені до крої губи, синяки, знову дотики, подихи, подряпини…
Коли Елен сумувала за Френком, то купувала собі червоні троянди і ставила їх у червону вазу. Тоді легко було здогадатися, скільки часу вони не зустрічалися – Елен ніколи не викидала зів’ялі квіти до того, як знову побачить Френка. Бо хіба ж можливо викинути чекання?
А ще яскраво-червоний колір мала їхня пристрасть. Френк та Елен були твердо переконані – вона народжується з любові, бо має таку силу енергії, що просто не може з’являтися з нічого, її породжує щось велике, наприклад Бог, а бог є любов. І це не лише через червону білизну, червні свічки і червонувате приглушене світло у спальні, вітальні, кухні, ванній кімнаті – всюди, де вони кохалися. Ця пристрасть була живою, майже матеріальною, вона вибухала з першого погляду Елен на Френка, а Френка на Елен часто навіть без жодних слів, а коли Френк залишався один – тихо ховалася в якийсь куток, немов кішка, і засинала до наступного приходу Елен.
І пастельно-червоний колір мала їхня ніжність. Вона часто приходила після пристрасті, тільки інколи встигала з’явитися перед нею, але завжди залишалася надовго. Ніжність ховалася у рожевому світанку, за яким приходило прощання, у чорному чаї з бергамотом, який вони випивали на сніданок, у халаті Елен з червоними соняшниками (дивина, бо хіба можуть бути соняшники червоними?), купленому Френком на блошиному ринку під час чергового відрядження до Нью-Йорка. Ніжність майже ніколи не покидала Елен та Френка, виростала від довгого чекання до розмірів Сонця, а той Молочного Шляху, і легко пробачала Френку його роботу, а Елен – чоловіка і дитину. Бо ніжність була пастельно-червоною, а червоний – колір любові.

КОЛІР ЖИТТЯ

Жива! Жива! Живісьніка! Елен починала жити у Френка – вона народжувалась, як і годиться, у пристрасті, десь між численними оргазмами на тих самих червоних простирадлах. Знову і знову. Елен дивилася на своє зарум’яніле обличчя, тіло і уявляла, як по жилах тече червона кров, а кров це ж символ життя! І Елен починала ЖИТИ!!!.
Але інші не починали. У них не було ні Френка, ні чероних простирадл, ні – годі й говорити – пристрасті. Елен виходила на вулицю і холод пронизував її тіло до кісток, навіть літом, навіть коли надворі було плюс 35 і під ногами розм’якав асфальт – Елен пронизував холод. А навколо ходили привиди. Ви знаєте, як страшно жити серед привидів – сірих, страшних, з незмінним виразами облич і пустими поглядами в нікуди? А Елен знає. Щоразу, коли вона повертається від Френка, то потрапляє у світ привидів. Тоді їй видається, ніби вона у загробному царстві і безтілесна маса проходить крізь неї, надовго залишаючи неприємне відчуття по собі.
Та найстрашніше – Елен добре розуміє – цей загробний світ – її світ. Можливо, не Френків, бо вона так і не спромоглася поки що розгадати цього чоловіка (а може бога?), але безсумнівно її. І у цьому світі зовсім немає червоного кольору, хоча колись був ( а може то їй тільки здавалося що був). Колись Елен народила двох червонощоких карапузів, і як же боляче – просто неймовірно боляче – було їй бачити, як ці карапузи потроху стають привидами, як і їхній батько, бабусі, дідусі ,сусіди, однокласники. А Елен – вона б також давно була привидом, якби не Френк. Він допомагає їй народитися вже вкотре. І рум’яніють щоки, і по жилах починає текти кров, і у їжі з’являється смак, а у квітів запах, і Елен більше не соромиться своєї оголеності на червоних простирадлах. Бо червоний то колір життя.

КОЛІР НЕНАВИСТІ

Ненависть приходила поступово, як старість чи холод осінніми вечорами. Спершу довго вивчала Елен, немов дитина, яка ще не вміє читати, а тільки розглядає картинки у новій книжці з казками, а потім, коли нарешті знайшла те, що Елен так сильно не хотіла показувати, почала витягувати це назовні.
Так з’явилося роздратування. Воно ще не було яскраво червоним, лише якимось блідим рум’янцем щік і покусаними від тривоги вустами. Роздратування прийшло настільки непомітно, що Елен, у якої ранки пахли свіжою полуницею або помідорами, знаходила причину у погоді, чи магнітних бурях, чи чому завгодно, лиш би не признавати, що ота сама втомлена жінка, яка перед сном дивиться на неї з дзеркала у ванній кімнаті – без макіяжу, масок і з червоними капілярами на білках очей – вона і є – та сама Френкова Елен.
І роздратування стало агресією – отруйно-червоною, кольору ржавої зброї і останніх вуглинок догораючої домівки. Ця агресія була частою гостею у сім’ї Елен, з нею познайомились діти, чоловік, батьки. Агресія сідала з ними за вечерю, ходила на прогулянки, бадьорила зранку і через якийсь час всі настільки привикли, що вже й забули, що було до неї. Навіть Френк подекуди помічав агресію, хоч це й не було легко серед червоних стін, червоних простирадл і запалених пристрастю очей Елен.
І вода вже мала смак порошкового вина з пакетів, бо чоловік , що лежав поруч минулої ночі не давав Елен розміститися зручно впоперек ліжка, а від однієї думки про запах полуниці чи помідорів Елен нудило, бо діти вже два дні поспіль приносили зі школи зауваження за незадовільну поведінку, та й сама Елен, дивлячись на своє тіло не могла бачити як по ньому рухається кров, бо Френк вже другий місяць вивчав культуру Індонезії десь в Індонезії.
І от тоді вогненно червона спалахнула ненависть. Вона затягувала у своє жерло все: Елен, дім, Френка, дітей, чоловіка, батьків і навіть привидів на вулиці. І все палало яскравим полум’ям, бо ненависть, як не дивно також мала червоний колір.

КОЛІР СМЕРТІ

Елен більше не пронизував холод. Вона бачила привидів та розуміла – це її світ, і це зовсім не страшно – а якось…ніяко, бо де ще жити привиду, як не у світі привидів?
Одне лише погано – привиди мертві, а тому ще раз померти не можуть. Елен – та, що Френкова, давно згоріла на вогні власної інквізиції, тоді й потрібно було відбути похорони. А та Елен, що зараз спить з чоловіком, ходить на роботу, збирає дітей до школи – це підробка, голограма, яка лише здається, що дихає, насправді ж тільки вдає.
А червоний схід сонця манить до себе, немов шоколадний коник у на вітрині кондитерської голодного школяра . Він збуджує у пам’яті привида колись живої жінки спогади про червоні стіни у вітальній, червоні простирадла, і про червоні подряпини на спині, про пастельно-червону ніжність і яскраво-червону пристрасть, про все те добре червоне, що змушувало її червону кров текти по жилах.
А на диво Елен, яка гадала – у неї не залишилось ні каплі тієї загадкової рідини, крові було багато. ЇЇ було більше, ніж, здавалося, могло б вмістити тіло навіть дебелої людини. Вона була усюди відходила слідами необережного поліцейського до газону, просочила одяг Елен, засохла згустками у її волоссі, витікала тонкою цівкою через рот та вуха і розлилася брудно-червоною калюжею на тротуарі. Крові було настільки багато, що ні в кого не виникло сумнівів – Елен померла, бо всім відомо, що кров – це символ смерті. І звичайно ж смерть має червоний колір.

© Іванна

Как тот дикарь, в недоумении подобравший странный выброс ли океана?
захоронок песков? или с неба упавший непонятный предмет? — замысловатый в
изгибах, отблескивающий то смутно, то ярким ударом луча, — вертит его так и
сяк, вертит, ищет, как приспособить к делу, ищет ему доступной низшей
службы, никак не догадываясь о высшей.
Так и мы, держа в руках Искусство, самоуверенно почитаем себя хозяевами
его, смело его направляем, обновляем, реформируем, манифестируем, продаем за
деньги, угождаем сильным, обращаем то для развлечения — до эстрадных
песенок и ночного бара, то — затычкою или палкою, как схватишь, — для
политических мимобежных нужд, для ограниченных социальных. А искусство — не
оскверняется нашими попытками, не теряет на том своего происхождения, всякий
раз и во всяком употреблении уделяя нам часть своего тайного внутреннего
света.
Но охватим ли в е с ь тот свет? Кто осмелится сказать, что определил
Искусство? перечислил все стороны его? А может быть, уже и понимал, и
называл нам в прошлые века, но мы недолго могли на том застояться: мы
послушали, и пренебрегли, и откинули тут же, как всегда, спеша сменить хоть
и самое лучшее — а только бы на новое! И когда снова нам скажут старое, мы
уже и не вспомним, что это у нас было.
Один художник мнит себя творцом независимого духовного мира и
взваливает на свои плечи акт творения этого мира, населения его, объемлющей
ответственности за него, — но подламывается, ибо нагрузки такой не способен
выдержать смертный гений; как и вообще человек, объявивший себя центром
бытия, не сумел создать уравновешенной духовной системы. И если овладевает
им неудача, — валят ее на извечную дисгармоничность мира, на сложность
современной разорванной души или непонятливость публики.
Другой — знает над собой силу высшую и радостно работает маленьким
подмастерьем под небом Бога, хотя еще строже его ответственность за все
написанное, нарисованное, за воспринимающие души. Зато: не им этот мир
создан, не им управляется, нет сомненья в его основах, художнику дано лишь
острее других ощутить гармонию мира, красоту и безобразие человеческого
вклада в него — и остро передать это людям. И в неудачах и даже на дне
существования — в нищете, в тюрьме, в болезнях — ощущение устойчивой
гармонии не может покинуть его.
Однако вся иррациональность искусства, его ослепительные извивы,
непредсказуемые находки, его сотрясающее воздействие на людей, — слишком
волшебны, чтоб исчерпать их мировоззрением художника, замыслом его или
работой его недостойных пальцев.
Археологи не обнаруживают таких ранних стадий человеческого
существования, когда бы не было у нас искусства. Еще в предутренних сумерках
человечества мы получили его из Рук, которых не успели разглядеть. И не
успели спросить: з а ч е м нам этот дар? как обращаться с ним?
И ошибались, и ошибутся все предсказатели, что искусство разложится,
изживет свои формы, умрет. Умрем — мы, а оно — останется. И еще поймем ли
мы до нашей гибели все стороны и все назначенья его?
Не все — называется. Иное влечет дальше слов. Искусство растепляет
даже захоложенную, затемненную душу к высокому духовному опыту. Посредством
искусства иногда посылаются нам, смутно, коротко, — такие откровения, каких
не выработать рассудочному мышлению.
Как то маленькое зеркальце сказок: в него глянешь и увидишь — не себя,
– увидишь на миг Недоступное, куда не доскакать, не долететь. И только душа
занывает…
2

Достоевский загадочно обронил однажды: “Мир спасет красота”. Что это?
Мне долго казалось — просто фраза. Как бы это возможно? Когда в кровожадной
истории, кого и от чего спасала красота? Облагораживала, возвышала — да, но
кого спасла?
Однако есть такая особенность в сути красоты, особенность в положении
искусства: убедительность истинно художественного произведения совершенно
неопровержима и подчиняет себе даже противящееся сердце. Политическую речь,
напористую публицистику, программу социальной жизни, философскую систему
можно по видимости построить гладко, стройно и на ошибке, и на лжи; и что
скрыто, и что искажено — увидится не сразу. А выйдет на спор
противонаправленная речь, публицистика, программа, иноструктурная философия,
– и все опять так же стройно и гладко, и опять сошлось. Оттого доверие к
ним есть — и доверия нет.
Попусту твердится, что к сердцу не ложится.
Произведение же художественное свою проверку несет само в себе:
концепции придуманные, натянутые не выдерживают испытания на образах:
разваливаются и те и другие, оказываются хилы, бледны, никого не убеждают.
Произведения же, зачерпнувшие истины и представившие нам ее сгущенно-живой,
захватывают нас, приобщают к себе властно, — и никто, никогда, даже через
века, не явится их опровергать.
Так может быть, это старое триединство Истины, Добра и Красоты — не
просто парадная обветшалая формула, как казалось нам в пору нашей
самонадеянной материалистической юности? Если вершины этих трех дерев
сходятся, как утверждали исследователи, но слишком явные, слишком прямые
поросли Истины и Добра задавлены, срублены, не пропускаются, — то может
быть причудливые, непредсказуемые, неожидаемые поросли Красоты пробьются и
взовьются в то же самое место, и так выполнят работу за всех трех?
И тогда не обмолвкою, но пророчеством написано у Достоевского: “Мир
спасет красота”? Ведь ему дано было многое видеть, озаряло его удивительно.
И тогда искусство, литература могут на деле помочь сегодняшнему миру?
То немногое, что удалось мне с годами в этой задаче разглядеть, я и
попытаюсь изложить сегодня здесь.
3

На эту кафедру, с которой прочитывается Нобелевская лекция, кафедру,
предоставляемую далеко не всякому писателю и только раз в жизни, я поднялся
не по трем-четырем примощенным ступенькам, но по сотням или даже тысячам их
– неуступным, обрывистым, обмерзлым, из тьмы и холода, где было мне суждено
уцелеть, а другие — может быть с большим даром, сильнее меня — погибли. Из
них лишь некоторых встречал я сам на Архипелаге ГУЛАГе, рассыпанном на
дробное множество островов, да под жерновом слежки и недоверия не со всяким
разговорился, об иных только слышал, о третьих только догадывался. Те, кто
канул в ту пропасть уже с литературным именем, хотя бы известны, — но
сколько не узнанных, ни разу публично не названных! и почти-почти никому не
удалось вернуться. Целая национальная литература осталась там, погребенная
не только без гроба, но даже без нижнего белья, голая, с биркой на пальце
ноги. Ни на миг не прерывалась русская литература! — а со стороны казалась
пустынею. Где мог бы расти дружный лес, осталось после всех лесоповалов
два-три случайно обойденных дерева.
И мне сегодня, сопровожденному тенями павших, и со склоненной головой
пропуская вперед себя на это место других, достойных ранее, мне сегодня –
как угадать и выразить, что хотели бы сказать о н и ?
Эта обязанность давно тяготела на нас, и мы ее понимали. Словами
Владимира Соловьева:
Но и в цепях должны свершить мы сами Тот круг, что боги очертили нам.

В томительных лагерных перебродах, в колонне заключенных, во мгле
вечерних морозов с просвечивающими цепочками фонарей — не раз подступало
нам в горло, что хотелось бы выкрикнуть на целый мир, если бы мир мог
услышать кого-нибудь из нас. Тогда казалось это очень ясно: что скажет наш
удачливый посланец — и как сразу отзывно откликнется мир. Отчетливо был
наполнен наш кругозор и телесными предметами, и душевными движеньями, и в
недвоящемся мире им не виделось перевеса. Те мысли пришли не из книг и не
заимствованы для складности: в тюремных камерах и у лесных костров они
сложились в разговорах с людьми, теперь умершими, т о ю жизнью проверены, о
т т у д а выросли.
Когда ж послабилось внешнее давление — расширился мой и наш кругозор,
и постепенно, хотя бы в щелочку, увиделся и узнался тот “весь мир”. И
поразительно для нас оказался “весь мир” совсем не таким, как мы ожидали,
как мы надеялись: “не тем” живущий, “не туда” идущий, на болотную топь
восклицающий: “Что за очаровательная лужайка!” — на бетонные шейные
колодки: “Какое утонченное ожерелье!” — а где катятся у одних неотирные
слезы, там другие приплясывают беспечному мьюзикалу.
Как же это случилось? Отчего же зинула эта пропасть? Бесчувственны были
мы? Бесчувствен ли мир? Или это — от разницы языков? Отчего не всякую
внятную речь люди способны расслышать друг от друга? Слова отзвучивают и
утекают как вода — без вкуса, без цвета, без запаха. Без следа.
По мере того, как я это понимал, менялся и менялся с годами состав,
смысл и тон моей возможной речи. Моей сегодняшней речи.
И уже мало она похожа на ту, первоначально задуманную в морозные
лагерные вечера.
4

Человек извечно устроен так, что его мировоззрение, когда оно не
внушено гипнозом, его мотивировки и шкала оценок, его действия и намерения
определяются его личным и групповым жизненным опытом. Как говорит русская
пословица: “Не верь брату родному, верь своему глазу кривому”. И это –
самая здоровая основа для понимания окружающего и поведения в нем. И долгие
века, пока наш мир был глухо, загадочно раскинут, пока не пронизался он
едиными линиями связи, не обратился в единый судорожно бьющийся ком, — люди
безошибочно руководились своим жизненным опытом в своей ограниченной
местности, в своей общине, в своем обществе, наконец, и на своей
национальной территории. Тогда была возможность отдельным человеческим
глазам видеть и принимать некую общую шкалу оценок: что признается средним,
что невероятным; что жестоким, что за гранью злодейства; что честностью, что
обманом. И хотя очень по-разному жили разбросанные народы, и шкалы их
общественных оценок могли разительно не совпадать, как не совпадали их
системы мер, эти расхождения удивляли только редких путешественников, да
попадали диковинками в журналы, не неся никакой опасности человечеству, еще
не единому.
Но вот за последние десятилетия человечество незаметно, внезапно стало
единым — обнадежно единым и опасно единым, так что сотрясенья и воспаленья
одной его части почти мгновенно передаются другим, иногда не имеющим к тому
никакого иммунитета. Человечество стало единым, — но не так, как прежде
бывали устойчиво едиными община или даже нация: не через постепенный
жизненный опыт, не через собственный глаз, добродушно названный кривым, даже
не через родной понятный язык, — а, поверх всех барьеров, через
международное радио и печать. На нас валит накат событий, полмира в одну
минуту узнает об их выплеске, но мерок — измерять те события и оценивать по
законам неизвестных нам частей мира — не доносят и не могут донести по
эфиру и в газетных листах: эти мерки слишком долго и особенно устаивались и
усваивались в особной жизни отдельных стран и обществ, они не переносимы на
лету. В разных краях к событиям прикладывают собственную, выстраданную шкалу
оценок — и неуступчиво, самоуверенно судят только по своей шкале, а не по
какой чужой.
И таких разных шкал в мире если не множество, то во всяком случае
несколько: шкала для ближних событий и шкала для дальних; шкала старых
обществ и шкала молодых; шкала благополучных и неблагополучных. Деления шкал
кричаще не совпадают, пестрят, режут нам глаза, и чтоб не было нам больно,
мы отмахиваемся ото всех чужих шкал как от безумия, от заблуждения, и весь
мир уверенно судим по своей домашней шкале. Оттого кажется нам крупней,
больней и невыносимей, не то, что на самом деле крупней, больней и
невыносимей, а то, что ближе к нам. Все же дальнее, не грозящее прямо
сегодня докатиться до порога нашего дома, признается нами, со всеми его
стонами, задушенными криками, погубленными жизнями, хотя б и миллионами
жертв, — в общем вполне терпимым и сносных размеров.
В одной стороне под гоненьями, не уступающими древнеримским, не так
давно отдали жизнь за веру в Бога сотни тысяч беззвучных христиан. В другом
полушарии некий безумец (и наверно, он не одинок) мчится через океан, чтоб
ударом стали в первосвященника освободить нас от религии! По своей шкале он
так рассчитал за всех за нас!
То, что по одной шкале представляется издали завидной благоденственной
свободой, то по другой шкале, вблизи ощущается досадным принуждением,
зовущим к переворачиванию автобусов. То, что в одном краю мечталось бы как
неправдоподобное благополучие, то в другом краю возмущает как дикая
эксплуатация, требующая немедленной забастовки. Разные шкалы для стихийных
бедствий: наводнение в двести тысяч жертв кажется мельче нашего городского
случая. Разные шкалы для оскорбления личности: где унижает даже ироническая
улыбка и отстраняющее движение, где и жестокие побои простительны как
неудачная шутка. Разные шкалы для наказаний, для злодеяний. По одной шкале
месячный арест, или ссылка в деревню, или “карцер”, где кормят белыми
булочками да молоком, — потрясают воображение, заливают газетные полосы
гневом. А по другой шкале привычны и прощены — и тюремные сроки по двадцать
пять лет и карцеры, где на стенах лед, но раздевают до белья, и сумасшедшие
дома для здоровых, и пограничные расстрелы бесчисленных неразумных, все
почему-то куда-то бегущих людей. А особенно спокойно сердце за тот
экзотический край, о котором и вовсе ничего не известно, откуда и события до
нас не доходят никакие, а только поздние плоские догадки малочисленных
корреспондентов.
И за это двоенье, за это остолбенелое непониманье чуждого дальнего горя
нельзя упрекать человеческое зрение: уж так устроен человек. Но для целого
человечества, стиснутого в единый ком, такое взаимное непонимание грозит
близкой и бурной гибелью. При шести, четырех, даже при двух шкалах не может
быть единого мира, единого человечества: нас разорвет эта разница ритма,
разница колебаний. Мы не уживем на одной Земле, как не жилец человек с двумя
сердцами.
5

Но кто же и как совместит эти шкалы? Кто создаст человечеству единую
систему отсчета — для злодеяний и благодеяний, для нетерпимого и терпимого,
как они разграничиваются сегодня? Кто прояснит человечеству, что
действительно тяжко и невыносимо, а что только поблизости натирает нам кожу,
– и направит гнев к тому, что страшней, а не к тому, что ближе? Кто сумел
бы перенести такое понимание через рубеж собственного человеческого опыта?
Кто сумел бы косному упрямому человеческому существу внушить чужие дальние
горе и радость, понимание масштабов и заблуждений, никогда не пережитых им
самим? Бессильны тут и пропаганда, и принуждение, и научные доказательства.
Но, к счастью, средство такое в мире есть! Это — искусство. Это –
литература.
Доступно им такое чудо: преодолеть ущербную особенность человека
учиться только на собственном опыте, так что втуне ему приходит опыт других.
От человека к человеку, восполняя его куцое земное время, искусство
переносит целиком груз чужого долгого жизненного опыта со всеми его
тяготами, красками, соками, во плоти воссоздает опыт, пережитый другими, –
и дает усвоить как собственный.
И даже больше, гораздо больше того: и страны, и целые континенты
повторяют ошибки друг друга с опозданием, бывает, и на века, когда, кажется,
так все наглядно видно! а нет: то, что одними народами уже пережито,
обдумано и отвергнуто, вдруг обнаруживается другими как самое новейшее
слово. И здесь тоже: единственный заменитель не пережитого нами опыта –
искусство, литература. Дана им чудесная способность: через различия языков,
обычаев, общественного уклада переносить жизненный опыт от целой нации к
целой нации — никогда не пережитый этою второю трудный многодесятилетний
национальный опыт, в счастливом случае оберегая целую нацию от избыточного,
или ошибочного, или даже губительного пути, тем сокращая извилины
человеческой истории.
Об этом великом благословенном свойстве искусства я настойчиво
напоминаю сегодня с нобелевской трибуны.
И еще в одном бесценном направлении переносит литература неопровержимый
сгущенный опыт: от поколения к поколению. Так она становится живою памятью
нации. Так она теплит в себе и хранит ее утраченную историю — в виде, не
поддающемся искажению и оболганию. Тем самым литература вместе с языком
сберегает национальную душу.
(За последнее время модно говорить о нивелировке наций, об исчезновении
народов в котле современной цивилизации. Я не согласен с тем, но обсуждение
того — вопрос отдельный, здесь же уместно сказать: исчезновение наций
обеднило бы нас не меньше, чем если бы все люди уподобились, в один
характер, в одно лицо. Нации — это богатство человечества, это обобщенные
личности его; самая малая из них несет свои особые краски, таит в себе
особую грань Божьего замысла.)
Но горе той нации, у которой литература прерывается вмешательством
силы: это — не просто нарушение “свободы печати”, это — замкнутие
национального сердца, иссечение национальной памяти. Нация не помнит сама
себя, нация лишается духовного единства, — и при общем как будто языке
соотечественники вдруг перестают понимать друг друга. Отживают и умирают
немые поколения, не рассказавшие о себе ни сами себе, ни потомкам. Если
такие мастера, как Ахматова или Замятин, на всю жизнь замурованы заживо,
осуждены до гроба творить молча, не слыша отзвука своему написанному, — это
не только их личная беда, но горе всей нации, но опасность для всей нации. А
в иных случаях — и для всего человечества: когда от такого молчания
перестает пониматься и вся целиком История.
6

В разное время в разных странах горячо, и сердито, и изящно спорили о
том, должны ли искусство и художник жить сами для себя или вечно помнить
свой долг перед обществом и служить ему, хотя и непредвзято. Для меня здесь
нет спора, но я не стану снова поднимать вереницы доводов. Одним из самых
блестящих выступлений на эту тему была Нобелевская же лекция Альбера Камю –
и к выводам ее я с радостью присоединяюсь. Да русская литература
десятилетиями имела этот крен — не заглядываться слишком сама на себя, не
порхать слишком беспечно, и я не стыжусь эту традицию продолжать по мере
сил. В русской литературе издавна вроднились нам представления, что писатель
может многое в своем народе — и должен.
Не будем попирать права художника выражать исключительно собственные
переживания и самонаблюдения, пренебрегая всем, что делается в остальном
мире. Не будем требовать от художника, — но укорить, но попросить, но
позвать и поманить дозволено будет нам. Ведь только отчасти он развивает
свое дарование сам, в большей доле оно вдунуто в него от рожденья готовым –
и вместе с талантом положена ответственность на его свободную волю.
Допустим, художник никому ничего не должен, но больно видеть, как может он,
уходя в своесозданные миры или в пространства субъективных капризов,
отдавать реальный мир в руки людей корыстных, а то и ничтожных, а то и
безумных.
Оказался наш XX век жесточе предыдущих, и первой его половиной не
кончилось все страшное в нем. Те же старые пещерные чувства — жадность,
зависть, необузданность, взаимное недоброжелательство, — на ходу принимая
приличные псевдонимы вроде классовой, расовой, массовой, профсоюзной борьбы,
рвут и разрывают наш мир. Пещерное неприятие компромиссов введено в
теоретический принцип и считается добродетелью ортодоксальности. Оно требует
миллионных жертв в нескончаемых гражданских войнах, оно нагруживает в душу
нам, что нет общечеловеческих устойчивых понятий добра и справедливости, что
все они текучи, меняются, а значит всегда должно поступать так, как выгодно
твоей партии. Любая профессиональная группа, как только находит удобный
момент вырвать кусок, хотя б и не заработанный, хотя б и избыточный, — тут
же вырывает его, а там хоть все общество развались. Амплитуда швыряний
западного общества, как видится со стороны, приближается к тому пределу, за
которым система становится метастабильной и должна развалиться. Все меньше
стесняясь рамками многовековой законности, нагло и победно шагает по всему
миру насилие, не заботясь, что его бесплодность уже много раз проявлена и
доказана в истории. Торжествует даже не просто грубая сила, но ее трубное
оправдание: заливает мир наглая уверенность, что сила может все, а правота
– ничего. Бесы Достоевского — казалось, провинциальная кошмарная фантазия
прошлого века, на наших глазах расползаются по всему миру, в такие страны,
где и вообразить их не могли, — и вот угонами самолетов, захватами
заложников, взрывами и пожарами последних лет сигналят о своей решимости
сотрясти и уничтожить цивилизацию! И это вполне может удаться им. Молодежь
– в том возрасте, когда еще нет другого опыта, кроме сексуального, когда за
плечами еще нет годов собственных страданий и собственного понимания, –
восторженно повторяет наши русские опороченные зады XIX века, а кажется ей,
что открывает новое что-то. Новоявленная хунвейбиновская деградация до
ничтожества принимается ею за радостный образец. Верхоглядное непонимание
извечной человеческой сути, наивная уверенность не поживших сердец: вот э т
и х лютых, жадных притеснителей, правителей прогоним, а следующие (мы!),
отложив гранаты и автоматы, будут справедливые и сочувственные. Как бы не
так!.. А кто пожил и понимает, кто мог бы этой молодежи возразить, — многие
не смеют возражать, даже заискивают, только бы не показаться
“консерваторами”, — снова явление русское, XIX века, Достоевский называл
его “рабством у передовых идеек”.
Дух Мюнхена — нисколько не ушел в прошлое, он не был коротким
эпизодом. Я осмелюсь даже сказать, что дух Мюнхена преобладает в XX веке.
Оробелый цивилизованный мир перед натиском внезапно воротившегося
оскаленного варварства не нашел ничего другого противопоставить ему, как
уступки и улыбки. Дух Мюнхена есть болезнь воли благополучных людей, он есть
повседневное состояние тех, кто отдался жажде благоденствия во что бы то ни
стало, материальному благосостоянию как главной цели земного бытия. Такие
люди — а множество их в сегодняшнем мире — избирают пассивность и
отступления, лишь дальше потянулась бы привычная жизнь, лишь не сегодня бы
перешагнуть в суровость, а завтра, глядишь, обойдется… (Но никогда не
обойдется! — расплата за трусость будет только злей. Мужество и одоление
приходят к нам, лишь когда мы решаемся на жертвы.) А еще нам грозит гибелью,
что физически сжатому стесненному миру не дают слиться духовно, не дают
молекулам знания и сочувствия перескакивать из одной половины в другую. Это
лютая опасность: пресечение информации между частями планеты. Современная
наука знает, что пресечение информации есть путь энтропии, всеобщего
разрушения. Пресечение информации делает призрачными международные подписи и
договоры: внутри оглушенной зоны любой договор ничего не стоит
перетолковать, а еще проще — забыть, он как бы и не существовал никогда
(это Оруэлл прекрасно понял). Внутри оглушенной зоны живут как бы не жители
Земли, а марсианский экспедиционный корпус, они толком ничего не знают об
остальной Земле и готовы пойти топтать ее в святой уверенности, что
“освобождают”.
Четверть века назад в великих надеждах человечества родилась
Организация Объединенных Наций. Увы, в безнравственном мире выросла
безнравственной и она. Это не организация Объединенных Наций, но организация
Объединенных Правительств, где уравнены и свободно избранные, и
насильственно навязанные, и оружием захватившие власть. Корыстным
пристрастием большинства ООН ревниво заботится о свободе одних народов и в
небрежении оставляет свободу других. Угодливым голосованием она отвергла
рассмотрение частных жалоб — стонов, криков и умолений единичных маленьких
просто людей, слишком мелких букашек для такой великой организации. Свой
лучший за двадцать пять лет документ — Декларацию Прав человека — ООН не
посилилась сделать обязательным для правительств условием их членства — и
так предала маленьких людей воле не избранных ими правительств.
Казалось бы: облик современного мира весь в руках ученых, все
технические шаги человечества решаются ими. Казалось бы, именно от
всемирного содружества ученых, а не от политиков должно зависеть, куда миру
идти. Тем более, что пример единиц показывает, как много могли бы они
сдвинуть все вместе. Но нет, ученые не явили яркой попытки стать важной
самостоятельно действующей силой человечества. Целыми конгрессами
отшатываются они от чужих страданий: уютней остаться в границах науки. Все
тот же дух Мюнхена развесил над ними свои расслабляющие крыла.
Каковы ж в этом жестоком, динамичном, взрывном мире на черте его десяти
гибелей — место и роль писателя? Уж мы и вовсе не шлем ракет, не катим даже
последней подсобной тележки, мы и вовсе в презреньи у тех, кто уважает одну
материальную мощь. Не естественно ли нам тоже отступить, разувериться в
неколебимости добра, в недробимости правды и лишь поведывать миру свои
горькие сторонние наблюдения, как безнадежно исковеркано человечество, как
измельчали люди и как трудно средь них одиноким тонким красивым душам?
Но и этого бегства — нет у нас. Однажды взявшись за слово, уже потом
никогда не уклониться: писатель — не посторонний судья своим
соотечественникам и современникам, он — совиновник во всем зле, совершенном
у него на родине или его народом. И если танки его отечества залили кровью
асфальт чужой столицы, — то бурые пятна навек зашлепали лицо писателя. И
если в роковую ночь удушили спящего доверчивого Друга, — то на ладонях
писателя синяки от той веревки. И если юные его сограждане развязно
декларируют превосходство разврата над скромным трудом, отдаются наркотикам
и хватают заложников, — то перемешивается это зловоние с дыханием писателя.
Найдем ли мы дерзость заявить, что не ответчики мы за язвы сегодняшнего
мира?
7

Однако ободряет меня живое ощущение мировой литературы как единого
большого сердца, колотящегося о заботах и бедах нашего мира, хотя по-своему
представленных и видимых во всяком его углу.
Помимо исконных национальных литератур, существовало и в прежние века
понятие мировой литературы — как огибающей по вершинам национальных и как
совокупности литературных взаимовлияний. Но случалась задержка во времени:
читатели и писатели узнавали писателей иноязычных с опозданием, иногда
вековым, так что и взаимные влияния опаздывали, и огибающая национальных
литературных вершин проступала уже в глазах потомков, не современников.
А сегодня между писателями одной страны и писателями и читателями
другой есть взаимодействие если не мгновенное, то близкое к тому, я сам на
себе испытываю это. Не напечатанные, увы, на родине, мои книги, несмотря на
поспешные и часто дурные переводы, быстро нашли себе отзывчивого мирового
читателя. Критическим разбором их занялись такие выдающиеся писатели Запада,
как Генрих Белль. Все эти последние годы, когда моя работа и свобода не
рухнули, держались против законов тяжести как будто в воздухе, как будто ни
на чем — на невидимом, немом натяге сочувственной общественной пленки, — я
с благодарною теплотой, совсем неожиданно для себя узнал поддержку и
мирового братства писателей. В день моего пятидесятилетия я изумлен был,
получив поздравления от известных европейских писателей. Никакое давление на
меня не стало проходить незамеченным. В опасные для меня недели исключения
из писательского союза — стена защиты, выдвинутая видными писателями мира,
предохранила меня от худших гонений, а норвежские писатели и художники на
случай грозившего мне изгнания с родины гостеприимно готовили мне кров.
Наконец, и само выдвижение меня на Нобелевскую премию возбуждено не в той
стране, где я живу и пишу, но — Франсуа Мориаком и его коллегами. И, еще
позже того, целые национальные писательские объединения выразили поддержку
мне.
Так я понял и ощутил на себе: мировая литература — уже не отвлеченная
огибающая, уже не обобщение, созданное литературоведами, но некое общее тело
и общий дух, живое сердечное единство, в котором отражается растущее
духовное единство человечества. Еще багровеют государственные границы,
накаленные проволокою под током и автоматными очередями, еще иные
министерства внутренних дел полагают, что и литература — “внутреннее дело”
подведомственных им стран, еще выставляются газетные заголовки: “не их право
вмешиваться в наши внутренние дела!” — а между тем внутренних дел вообще не
осталось на нашей тесной Земле! И спасение человечества только в том, чтобы
всем было дело до всего: людям Востока было бы сплошь небезразлично, что
думают на Западе; людям Запада — сплошь небезразлично, что совершается на
Востоке. И художественная литература — из тончайших, отзывчивейших
инструментов человеческого существа — одна из первых уже переняла, усвоила,
подхватила это чувство растущего единства человечества. И вот я уверенно
обращаюсь к мировой литературе сегодняшнего дня — к сотням друзей, которых
ни разу не встретил въявь и, может быть, никогда не увижу.
Друзья! А попробуем пособить мы, если мы чего-нибудь стоим! В своих
странах, раздираемых разноголосицей партий, движений, каст и групп, кто же
искони был силою не разъединяющей, но объединяющей? Таково по самой сути
положение писателей: выразителей национального языка — главной скрепы
нации, и самой земли, занимаемой народом, а в счастливом случае и
национальной души.
Я думаю, что мировой литературе под силу в эти тревожные часы
человечества помочь ему верно узнать самого себя вопреки тому, что внушается
пристрастными людьми и партиями: перенести сгущенный опыт одних краев в
другие так, чтобы перестало у нас двоиться и рябить в глазах, совместились
бы деления шкал, и одни народы узнали бы верно и сжато истинную историю
других с тою силой узнавания и болевого ощущения, как будто пережили ее
сами, — и тем обережены бы были от запоздалых жестоких ошибок. А сами мы
при этом, быть может, сумеем развить в себе и мировое зрение: центром глаза,
как и каждый человек, видя близкое, краями глаза начнем вбирать и то, что
делается в остальном мире. И соотнесем, и соблюдем мировые пропорции.
И кому же, как не писателям, высказать порицание не только своим
неудачным правителям (в иных государствах это самый легкий хлеб, этим занят
всякий, кому не лень), но — и своему обществу, в его ли трусливом унижении
или в самодовольной слабости, но — и легковесным броскам молодежи, и юным
пиратам с замахнутыми ножами?
Скажут нам: что ж может литература против безжалостного натиска
открытого насилия? А: не забудем, что насилие не живет одно и не способно
жить одно: оно непременно сплетено с ложью. Между ними самая родственная,
самая природная глубокая связь: насилию нечем прикрыться, кроме лжи, а лжи
нечем удержаться, кроме как насилием. Всякий, кто однажды провозгласил
насилие своим методом, неумолимо должен избрать ложь своим принципом.
Рождаясь, насилие действует открыто и даже гордится собой. Но едва оно
укрепится, утвердится, — оно ощущает разрежение воздуха вокруг себя и не
может существовить дальше иначе, как затуманиваясь в ложь, прикрываясь ее
сладкоречием. Оно уже не всегда, не обязательно прямо душит глотку, чаще оно
требует от подданных только присяги лжи, только соучастия во лжи.
И простой шаг простого мужественного человека: не участвовать во лжи,
не поддерживать ложных действий! Пусть э т о приходит в мир и даже царит в
мире — но не через меня. Писателям же и художникам доступно больше:
победить ложь! Уж в борьбе-то с ложью искусство всегда побеждало, всегда
побеждает! — зримо, неопровержимо для всех! Против многого в мире может
выстоять ложь — но только не против искусства. А едва развеяна будет ложь
– отвратительно откроется нагота насилия — и насилие дряхлое падет.
Вот почему я думаю, друзья, что мы способны помочь миру в его
раскаленный час. Не отнекиваться безоружностью, не отдаваться беспечной
жизни — но выйти на бой!
В русском языке излюблены пословицы о правде. Они настойчиво выражают
немалый тяжелый народный опыт, и иногда поразительно:
ОДНО СЛОВО ПРАВДЫ ВЕСЬ МИР ПЕРЕТЯНЕТ.
Вот на таком мнимо-фантастическом нарушении закона сохранения масс и
энергий основана и моя собственная деятельность, и мой призыв к писателям
всего мира.

© Александр Солженицын

Спочатку був сон. Пам’ятаю, мені дуже хотілося бути не гіршою, аніж мої подружки. Бо вони вже шепотілися про хлопців, і ходили, взявшись попід ручки, і співали “Листья желтые над городом кружатся”, і така багатозначність була у голосі і поглядах їхніх, що я помирала від пекучого бажання дізнатися – а що ж таке оте “мати хлопця”? (Ти, мабуть, зараз посміхнешся – як банально, правда…)
І отоді мені приснився сон: я йшла понад весняним озером – а мені назустріч з білого туману – ВІН – принц, справжній принц, отой маленький зоряний принц, а може і не принц зовсім, але то був ВІН, МОЯ ЛЮБОВ, МОЄ КОХАННЯ, МОЄ ЩАСТЯ. Не можу пригадати його обличчя. Єдине добре пам’ятаю – його чорне кучеряве волосся, ціла пишна шапка дрібних чорних кучерів. А ще він посміхався карими очима. І від нього плинуло тепло – як туман, непомітно, але воно огорнуло мене, і було так гарно, так хороше, так по-рідному затишно. Як я зрозуміла, що я у нього закохалася? Напевно, маленькій мрійниці цього дуже хотілося – і нафантазувала собі казку, в яку сама ж і повірила. І довгий-довгий час жила нею. Та, мабуть, живу нею і досі…

Я стала іншою. Я знала, що воно живе у мені – моє кохання. І коли ті самі зарозумілі подружки зневажливо пирхали: “А в тебе хоч є хлопець?” , я з твердою упевненістю відповідала: ”Так!” – і це була правда!
- А хто він?
- Ви його не знаєте, – із незалежним виглядом відверталася від них. Ця коротка відповідь накидала таку завісу невідомості – все, розпалювалася дівчача уява, і щоб дізнатися про мою таємницю, мене вже було кликано до гурту, і ходити попід руки, і співати “Листья желтые”, і навіть показано, де закопано маленькі “сєкрєтікі” з кольорових фантиків, бусинок та інших дитячих дорогоцінностей – о, як!

Але я мовчала затятіше, аніж партизанка Зоя на допиті. Не могла виказати, не могла зрадити те, що я знала тільки я. І навіть мамі нічого не казала, ані своїй старшій сестрі, ані найкращій подружці. Просто так мені тоді було – я відчувала себе іншою, особливою, і це було МОЄ.
Справжній принц виявився зеленооким хуліганом-старшокласником, спортивною зіркою школи, батяром – як на нинішнє моє сприйняття, за яким бігали усі дівчата в школі. Є в кожній школі такі хлопці, яких люблять усі дівчата – такі собі секс-символи (таких слів ми тоді ще навіть не знали)))). Мого Ігорка (мого, бо тоді тільки так про нього думала!) на одній лінійці директор голосно вихваляв за призові місця в шкільних спартакіадах – футбол, волейбол, баскетбол, всюди – капітан команди! А на загальношкільних батьківських зборах той самий директор громовим голосом тому самому Ігоркові погрожував різними педагогічними карами за хуліганські витівки у рідній школі і поза нею…
Збори у той час відбувалися у клубі, батьки заповнювали партер, а дітям дозволяли бути на балконі. І я, коли чула Ігоркове ім’я, вся стискалася від туги і безсилля – як же його захистити, як довести усім цим тупоголовим людям, який він гарний, хороший, розумний! Тоді я була свято переконана, що крім мене його ніхто не розуміє, тільки я йому потрібна, тільки я одна…
А як смішно ми вперше зустрічалися! Це був, дай згадаю – третій чи четвертий клас, о! При школі щоліта організовувалися табори для дітей, а Ігорко працював у тому таборі фізруком, проводив для нас щоранку зарядку, організовував спортивні змагання. Тоді уже подобалося у ньому все: яке у нього красиве смагляве тіло, мускулясте, сильне, як білозубо він сміється, як зачіпає дотепами особливо старанних дівчаток. Ох, як хотілося, аби побачив мене, зачепив – похвалою, усмішкою.
І ось, мрія здійснилася – за класичним сюжетом усіх перших знайомств. Моя подружка Галя попросила піти з нею за компанію на здибанку (о, гарне слівце, смаковите і дуже пасує до отаких зворохоблених і несподіваних зустрічей). Галя уже зустрічалась із Своїм Хлопцем, а він мав узяти з собою “Колєгу”, відповідно і Галя – якісь коліжанку теж. “Колєгою” виявився … Ігор.
Я тоді майже оніміла, здерев’яніла, не могла нічого мудрого (чи чогось, що б належало у таких випадках) ані сказати, ані зробити. Пішли усією компанією до ставка за шкільним садом, там парочками розсілися на лавках по протилежних берегах…Що казати, що робити? Добре, що Ігорко тріскотів, як сорока, про свої змагання, про футбол і про хлопців з команди. А я … почала говорити про зорі – вони саме з’являлися на небі, і я розказала те, що вже вичитала у шкільній бібліотеці – про жовтих карликів, про наднові зірки, про чорні діри… Хотілося розкрити для нього усю душу, відкрити найпотаємніше – а я тоді жила мріями про зорі і позаземні світи, про космос, про життя десь там далеко…Та Ігорко лиш хрипкувато засміявся: ”І звідки ти все знаєш, мале?” “Читала..” Тоді ще не знала, що чоловіки люблять “легких”, дурненьких дівчат…
Ми поверталися, і серце тривожно і тоскно нило у відчутті провалу – я ж йому не сподобалася, я втратила свій шанс – і отоді ще й примудрилася втрапити ногою в калюжу, мої білі підколінники вмить почорніли, і я , ледь стримуючи сльози, помчала додому. Дома довго виполіскувала ті нещасні підколіннички, і сама була такою ж нещасноюю і … таки щасливою – у мене відбулося перше побачення!

Потім ми знову десь зустрічалися – так, випадково, йому було нецікаво зі мною, такою… надто натягнутою і дерев’яною, надто правильно і розумною. А я щоразу аж відмінювалася ізсередини, коли бачила об’єкт свого кохання на горизонті – і починала вигадувати абсолютно безглузді витівки (можеш сміятися – знову ж таки – класичний варіант))).

В той день у нас було трудове навчання, у мене з собою були нитки і голка. І я… дочекалася, поки наша гардеробниця, голосиста і жвава пані Гєня, піде в їдальню, тоді швидко знайшла на вішалці Ігоркову куртку і … швиденько зашила у ній пройму зсередини – підкладку на початку рукава. Усе для того, аби він трохи помучився, коли почне ту куртку вдягати, збираючись додому.

Іншого разу влаштувала пригоду його черевикам. Дурне дівчисько (це я!) пішло в секцію баскетболу… через кохання) І коли мій “коханий” був на тренуванні (а наша дівчача команда закінчувала заняття швидше) пробралася в хлопчачу роздягалку і зв’язала між собою шнурівки з черевиків – так міцно, як тільки могла, ще й поплювала – мокре тяжче розплутувати. От, навіжена)

Цегла в портфелі, вимащена крейдою парта, куртка, портрети у його блокноті – ніякі мої капості не допомагали. Зараз тільки в кіно деколи бачу такі відчайдушні намагання кіногероїв звернути на себе увагу. А вона (він) не бачить! Тоді тільки посміхаюся – сама така була, ще не таке витворяла…

Він зустрічався з іншими дівчатами, з моїми ж коліжанками, однокласницями, міняв їх дуже часто – кажу ж, батяр) І в той час, коли наступна дівчинка піддавалася його чарівливості – я, як розвідник Штірліц, робила усе, аби з нею зблизитися, аби уже у неї вивідати, як Він, коли вони бачаться, де був, що з ним робиться. Я вела спостереження за ним, як вперті вчені пильнують якусь брикливу комету – і ніяк не можуть вирахувати її наступного кроку.
Але таки мій час настав. То був сьомий клас, новорічний вечір. Моя сестра привезла з інституту платівку дуже модного на той час ансамблю “Teach-In”, а я, горда така , що аж-аж, притягла цю платівку на новорічний вечір. І він нарешті мене зауважив – адже був справжнім дискжокеєм, із тих, перших і фанатично відданих справі, і такі записи дуже цінував. Сам вечір пам’ятаю дуже мало. Зате після вечора він пішов мене проводжати.
Тоді я вперше зрозуміла, що катастрофічно близько живу від школи – десять хвилин ходу – і я вже вдома. Добре, що Ігорко сам не хотів, щоб я вже йшла додому. Ми кружляли під дрібним сніжком, який часом переходив у дощик, але понатягали капішони на голову – і не страшно. Бродили, бродили, говорили. Цього разу говорила я – наттхненно і піднесено – знову ж таки про свої зорі і про свої мрії. Ігор раз за разом намагався запропонувати присісти – а я не могла сідати, я була така щаслива, що могла літати, яке сидіти, я навіть не встигала звертати увагу на такі його пропозиції. Навіщо сидіти на мокрій лавці, коли так гарно довкола, а головне – так гарно мені отут, всередині, де ворушиться моє радісне щастя, і я ще не знаю, що то – серце співає…
Паперова обкладинка платівки обтерлася до його мокрої куртки так, що з неї стирчали величезні паперові “котяхи”. Я прийшла додому, змокла і змерзла, але ж очі сяяли, як вогні на новорічній ялинці – повні таємниці і щастя. І що таке обкладинка – коли ВІН провів мене додому. Вперше!!! І навіть мама тоді не сварила і не допитувала, де я була, і тато нічого мені тоід не сказав…

А справжній Новий рік ми з подружкою мали зустрічати вже в Ігоркового товариша. Прийшли з готовим олів’є і банкою домашніх огірочків, зі своїми тапочками, самі вбрані, як новорічні ялинки, Галка навіть мамину кофту на цей вечір поцупила, хоч та і висіла на її плечах, як прапор на паркані.
Готували на стіл, а коли побачили, що хлопці виставляють пляшки з горілкою, тут же, вловивши момент, її сховали, і ніякі протести категорично вже не приймалися (о, правильні дівки були!) Ніякого алкоголю, хіба тільки шампанське. І то було величезне геройство, ага, директор же ж на кожній лінійці пропісочував дітей, які після дискотеки чи до неї випивали десь попід школою. І знову було все якось дивно натягнуло і здерев’яніло, ми дуже швидко втекли з хати, не дочекавшись бою курантів… Побігли на дискотеку – там пульсувало життя, там можна було відірватися на всю силу і бажання. Потім проводжання додому…Всі зустрічі – гойдалкою – вгору – серце стискається від захвату – вниз – і зупиняється у відчаї – все не так, він не розуміє мене, я щось не те зробила…Вгору-вниз, вгору-вниз…

Знаєш, напевно я занадто довго усе тобі розказую. Занадто довго і детально. І ти, напевно, розумієш, чому? Бо кожна деталь для мене була подією – світовою, бо тоді таким був світ: у моїх очах, у моєму серці Ігор займав півсвіту, якщо не більше….
А ще у нього був моторолер – знаєш, тоді такі були смішні моторолери, на невеликих колесках, “Туліца”, і от, коли Ігорко диркотів своїм моторолером повз наші вікна – і я чула той звук, то… ставала німою соляною статуєю, в якій тілки шалено калаталося серце, а коли звук затихав – я відживала. Впізнавала його здалека, безпомильно, жила коло вікна, щоб не пропустити його.
І були оті, найщасливіші миті, коли він викрадав мене, і чекав мене – а я сідала йому за спину, обіймала обомав руками – а він ще кричав – тримайся міцніше – і я притискалася до його спини, як до останньої опори над прірвою – і оте торкання спливало в мені таким солодким щемом… Ото був найбільший, найвищий екстаз – хоч і такого слова я тоді не знала, тільки знала, що мені з ним неймовірно хороше, що отак усеньке життя була б із ним – хоч і за його спиною – крилами його була би…
І ми їхали … Куди ми тільки не їздили! Був квітень, він привіз мене у гайок з пролісками… А ти бачив коли-небудь ціле море пролісків? Бачив? О, то така шалена ніжність – блакитні, тендітні, я завжди шкодувала ці квіти, назбирувала тільки трішки, маленький букетик, а на решту дивилася-дивилася і тонула в їх шовковистій соковитій хвилі… Ігорко сміявся з мене, але сам ніколи квітів не топтав даремно і не рвав оберемками.

А то було – вкрав мене просто посеред суботи. Ти знаєш, що таке субота у маленькому провінційному містечку? О, євреї б позаздрили такому пильнуванню суботи в українців) В хаті йшло прибирання – і це був непорушний звичай, закон, ритуал – виносилися усі хідники, покривала, все треба було витріпати-витрусити, мама прала, тато носив воду відрами, а ми із старшою сестрою лазили на колінах – мили підлоги, причому треба було вимити кожен кутик, бо мама потім ще й перевіряла. По малолітству мені довірялося спочатку тільки витирати порох на етажерці, та ще деколи тато іноді давав мітлу – позамітати подвір’я. Але я вже стала “дівка” – тринадцять літ уже, то й дійшла моя черга мити підлоги і навіть полоскати білизну мама довіряла…
Як я тоді утекла? Мабуть, тоді уже усе було пороблено в хаті – і я почула рідне деренчання… Випросилася у мами – буцімто, піду на річку скупнуся, – і отак, як була, в тоненькому халатику (слухай, а я вже забула, коли останній раз ходила в халаті! А тоді тільки так і ходила!) і з покривальцем під пахвою – вилетіла на сусідню вулицю. Ігорко чекав – і я хутенько вмостилася за його спиною, одягла саморобного шолома – і погнали! Поїхали в гори, тим більше, що було близько. Він мене віз такими серпантинами, що в мені завмирало все від захвату і відчаю – ой, це ж як я далеко, як_же_гарно, але_що_скаже_мама, але_вона_не_буде_знати, але якщо_довідається_що_буде. Він уже мав приготовлений (схований у кущах) оберемок хмизу, розпалив вогонь – і уперше тоді намагався мене поцілувати. А я не вміла і не розуміла, чого він хоче – дурне і дике в таких справах дитя, мені просто було дуже добро від його присутності, навіщо віни намагається мене наслинити? Видерлася, сердита і недобра, а тут ще й дощ став накрапати. Ігорко хоч-не-хоч мусив збиратися їхати. І тут почалися пригоди. Як назло – по дорозі трапилась величезна баюра. Поки їхали туди – якось її проскочили , а от коли назад, мабуть, Ігорко був уже нервовий, – вскочили у саму глибину, що тільки колеска шапочками світили з масної грязюки. Ледь виборсалися, ледь завівся моторолер, чмихав і пирхав, а я холоділа й синіла від страху – ото зараз заглохне, два дні буду додому пішки через ці гори добиратися, що я мамі скажу… Таки якось вибрались на трасу.
І тут почалася злива. То була не злива – то річка потоком текла з неба, а я переполоханим пташам завмерла в Ігорка за спиною та дзьобала отим саморобним шоломом – Ігорко прикрутив до нього козирок із оргскла, і він припадав точнісінько на Ігоркову шию, і отак ми гнали отими гірськими серпантинами, на отих іграшково малих коліщатах, розсікаючи річки води на дорозі, минаючи такі повороти і чудом вивертаючись від зустрічних машин, а я дзьобала і дзьобала Ігорка у шию отим козирком… Як ми тоді лишилися живі і не злетіли ні у яку дебру – дивно. Мабуть, Господь змилосердився над нами. Мокрісінькі до нитки, розійшлися знову ж на сусідній вулиці, але вже не заглядали одне одному в очі – було страшно і тривожно.
Я прибігла до хати, щось розказувала, як нас застав дощ по той бік ріки і ми з дівчатами сховалися під чужою хатою та й мусили чекати. А мама наче і повірила… Правду я їй розказала десь аж років через сім, коли вже був давно позаду Ігорко і пригасло моє почуття, коли інші клопоти мене обступали – я вчилася в інституті і рахувала себе зовсім дорослою, хоча і надалі, по великому рахунку, залишалася жовторотим довірливим дитям…
Ми зустрілися потім, але вже якось напружено сміялися і згадували, як я дзьобала Ігорка у шию, як ми вскочили у багнюку – але втратили оту щасливу невимушеність, оту прозору дзвінкість у голосі. Невмілими Ігорковими обіймами-цілунками в горах було подерто серпанок першого і дуже тонкого відчуття, і я його уже трохи боялася, не розуміла, ображалася. Але водночас іще боялася просто спитати – навіщо він намагався усе це робити?
Щоразу усе ставало все гірше, ми віддалялися, а я не вміла, не знала, як привернути його увагу…
А потім він пішов учитися, а потім я поступила в інститут, хоч і далі щотижня приїжджала додму і бігала на дискотеки – а раптом приїде Ігор? І сталося ще одне диво.
Це було наприкінці літа, теплого-претеплого вечора справдилися мої сподівання – Він прийшов на дискотеку. Я набралася сміливості – і пішла запрошувати його на “білий” танець. Якось аж стрепенувся, наче щось пригадав, коли я стала перед ним. Колись я так запрошувала його ще у школі, на шкільному вечорі – ішла через колюче терня поглядів – на сцену, до нього, до дискжокея – і запросила танцювати. І всі, хто був тоді в шкільній їдальні (а саме там проводилися вечори), мовчки затерпли під стінами, і увсесь, майже увесь танець, ми самотньою парою протанцювали під сліпучим світлом – лапм і поглядів, наче розстрілювали нас тими позирками, а ми – хоч би і що. Одна моя товаришка таки не витримала – і майже наприкінці теж запросила якогось хлопця до танцю, і ми вже не були самі серед того німого рентгенного натовпу.
Це був вчинок – навіть на зустрічі випускників через двадцять років мої однокласники пригадували про цей танець. “Ти ж сама всіх від себе відбила. Та ми тебе боялися – ти дуже горда була. І всім показала, хто тобі потрібен. Відрізала всі підступи!”

У той літній вечір, ми, вже студенти, танцювали без розстрілу поглядів, танцювали, як дві птахи, що збились зі шляху і туляться одна до одної. І знову він мене проводжав. І цілував так ніжно, що сльози текли моїм обличчям, і від тої ніжності, від тихого голублення його рук мені ставало страшно:
- Що сталося?
- Я одружуюсь…
………………………

І Він одружився, а потім у нього народився син, а потім він привіз свою сім’ю у наше містечко, і на той час я вже закінчила навчання і приїхала додому – уже на роботу. І він мене зустрічав щовечора після роботи. І я не знала, як утекти від нього, боялася поголосу, боялася, що люди почнуть щось говорити – о, дівка із жонатим зустрічається… Я не знала, як утекти. Найбільше я боялася.. себе, боялася розтанути, як у тому весняному гайочку, коли ми ще не торкалися одне одного, але так щасливо дзвенів голос..
І я втекла …заміж. За зовсім іншого, за того, що… ось уже чверть віку живу із ним. Тільки в іншому місті. А коли приїжджаю додому – то таки іноді згадую – і… хочу побачити його…

Нещодавно – то була субота, я прибирала у хаті (наслідуючи традиції свого дитинства) і дивилася новини – навіть не дивилася, а так, слухала у піввуха. І раптом – його прізвище.
Дивлюся на екран – він, мій Ігорко, змужнілий, таки ж йому уже за сорок, звісно, змінився. Закоренів, міцний такий чолов’яга, розказує про будівництво якогось об’єкта. Навіть не пам’ятаю про що говорив – просто дивилася й дивилася в екран на оте русяве зеленооке бісенятко, в яке колись була так світло закохана…

І поступово починала розуміти, що цей чоловік в телевізорі, насправді, дуже мало нагадував Його. І я розуміла, що заглядаю просто у себе, в те, що зберегла з далеких часів, а отой хлоп на екрані не має до цього ніякого відношення. Бо той, кого я любила, бо моя любов – як сон про хлопчика над озером.. Вона живе у мені. І як пишну мантію – одягаю цей образ на того, хто торкає моє серце. Колись приміряла його до Ігорка, потім … було потім…
Насправді, коли розказую тобі про цю, першу, любов – сніговою лавиною сходять спомини про всіх, про все, про те, що крутило смерчами й ураганами мою долю, а може, то тільки я так сприймала – як смерчі й урагани, завжди була самовіддана – до кінця, все сприймала – навіки , без залишку – і такою ж спустошеною залишалася після розставання…
Бо я – Любов. Бо живе отой хлопчик над озером. Чуєш, зеленооке бісенятко із пшеничним чубом? А ти, напевно, і досі цього не розумієш?
І всеодно – було так гарно…
Ти розбудив мене.
Ти залишився назавжди – моєю першою любов? ю.
М?яким перламутровим сяйвом…

© Любов Долик

Луці дуже хотілось мати дітей. Вони б жили, спали, цілували Луцю перед сном а потім теплими клубочками котилися б у свої тепленькі маленькі ліжечка, пригадуючи на останок  кавалки казок, розказаних батьком чи матір’ю
А потім Луця зрозуміла, що викликати бажання і знайти когось, хто зможе дати тобі дітей – речі зовсім різні і непоєднувані. Зрозуміла і змирилась. Вона стала дорослою і страшенно перебірливою. Її співробітники не впізнавали цю звабливу хижачку – вона більше не шепотіла їм на вухо милих дурниць, і не торкалась кінчиками пальців їхніх крилатих спин, коли проходила повз них, і не ковтала усмішку, зіткнувшись з кимось з них випадково поглядом – її погляд став гострим і чітким. У комп’ютері Луциного мозку відбувалась перевірка за встановленими параметрами, і ніхто цієї перевірки не проходив.
А батько Гайворонека – підійшов.
Коли Гайворонек приїздив з відрядження і вона затуляла спиною двері і шкребла шпицями голову – у ніжно-блакитному халаті із розквітлими півоніями на грудях, стояла така млосна і тепла, роздвоєним на кінці язиком облизувала верхню губу, особливо ніжну, наче пелюстка, розірвана посередині. І мала на шиї довгого рудого шарфа, в’язаного тими шпицями, якими саме тепер солодко, із стогоном, шкреблася в косах. Вона плела собі тонюсінькі косички, які потім вкладала на голові у гульку, а гульку перев’язувала мотузкою, щоб волосся краще росло.
- Луцю, – шепотів ніжно Гайворонек їй у вухо і відхилявся назад головою, щоб дивитись у сонні, зеленкаві, безбарвні, як болотяна вода, очі.
- Дитина спить, – казала Луця, – твій батько її заколихав.
І Гайворонек не пручався, коли вона своїм райським, роздвоєним на кінці язиком, вела його у глибину будинку, де не було ні батька, ні дитини, лише шелест чистісінької постелі, дубової від крохмалю, лише шелест фіранок від легких протягів, які вештались зграями з кімнати в кімнату.
Він був щасливий, що вона була в його житті. Але якби її не було, він також був би щасливий. Так думав Гайворонек. Він ніколи не казав сам собі, що кохає Луцю. Він взагалі ніколи не казав слова “кохаю”. Воно обмежувало свободу вибору. А для Гайворонека понад усе було важливо зберегти за собою свободу вибору, навіть якщо для цього довелося б пожертвувати самим вибором.
Те, що Луця народила дитину, для нього майже нічого не значило. Насамперед, він цю дитину не любив. Вона була жовта, косоока і негарна, на кого тільки вдалася? Батьківський інстинкт не прокидався. “Що вони в тій малій пікалці знайшли?” – дивувався Гайворонек, коли Луця і його батько схилялися над колискою і жебоніли щось, шепелявлячи, прицмокували, тралялякали і всіляко намагались висловити свою ніжність. Йому нітрохи не хотілось тієї дитини бачити. І коли він виходив з друзями на люди, то рекомендував себе, як самотнього та бездітного.
Гайворонек своєю дівчиною вважав київську коханку у блискучій білизні. Одного разу вона приїздила у їхнє містечко на Новий рік, і поки Луця прала пелюшки, Гайворонек пішов буцімто на корпоративну вечірку, а насправді він винайняв квартиру і втішався зі своєю дівчиною. Вдень вони гуляли, він їй показував місто, під вечір пішли в ресторан, а вночі вони кохались і Гайворонек гадки не мав, що там робить його Луця.
До речі, з Луцею він ніколи не виходив на люди.
- У мене справи, моя мила зміючко. Ти ж знаєш. Робота.
Батько Гайворонека був із нею. От і добре. Хай собі бабраються у дитячому жовтому посліді, аби Гайворонеку не заважали жити своїм життям.
Одного разу сусідка сказала Луці при нагоді:
- А чи знаєш ти, дорогенька, що твій Гайворонек привіз до міста дівчину. Ми бачили їх разом у супермаркеті.
Іншого разу до Гайворонека зателефонувала жіночка із милим голосом, а що Луця підняла трубку і помовчала кілька хвилин, та встигла розчути, як той голос назвав її коханим зайченям і запитав, що готувати завтра на вечерю. Ще раз якось Луця подзвонила до Гайворонека на роботу, і їй відповіли, що він відпросився, бо до нього приїхала дівчина.
І Луця стиснула у вузеньку рурочку свої губи, прикусила до болю роздвоєний на кінці язик і відчула себе коброю, якій наступили на хвіст.
Гайворонек, як і завжди, ретельно збирався у відрядження. Він весело насвистував якусь пісеньку, пристрасно тулив Луцю до одвірків і шепотів їй на вухо, що вона його мила змійка.
- І надовго ти їдеш? – із затаєною тривогою випитувала Луця.
- Ні, зміючко, на місяць. Ти ж знаєш, серденько, я залюбки залишився б з тобою, але робота… Завдяки їй ми маємо що їсти і за що купувати памперси.
- Знаю, мій милий. Знаю.
Гайворонеку чомусь здалося, що її голос прозвучав радісно. “Мабуть,  її втішило слово “памперси”, – подумав Гайворонек, – її завжди тішить все, що стосується дитини”.
Насправді він не їхав у жодне відрядження. Гайворонек взяв відпустку і збирався із своєю дівчиною у подорож по Європі. Луцю він теж любив, але ж така, як вона, не для Європи. Що зробиш. Гайворонек гадав, що вона сама у всьому винна – не фарбується, не ходить на тренажери, а їздить верхи, і від верхової їзди ще більше кривляться її і без того кривуваті ноги. Вчепилась до своєї дитини, як шалена. Розумна дівчина зробила б аборт і жила б вільним красивим метеликом. Звісно, він її хоче, і йому поруч з нею затишно, і він ніколи її не покине заради своєї дівчини, але подорожувати і розважатись він хотів з іншою.
Гайворонек повернувся зі свого приємного відрядження веселим і самовпевненим. Він привіз Луці широченну шовкову спідницю від якогось кутюр’є. Як гадав Гайворонек, це мало б її втішити. Однак нікого не було вдома. Гайворонек увійшов у батькову кімнату. Він побачив червоний глиняний глек із пластмасовими соняшниками. Побачив у кутку колекцію старих Євангелій церковнослов’янською мовою, побачив на шафі дерев’яного сокола і двох старих ляльок із коричневими обличчями, із сукнями у фальбанках, якими ще його мати в дитинстві гралась. Побачив золоті ребра декоративної арфочки та синій, майже чорний батьків халат на спинці крісла. Але він так і не зміг ніде роздивитися батька. Не було ні батька, ні Луці, і лише її запах, слизький і вогкий, запах моху на березі лісового болота та гострих квіткових парфумів за вухами проникав Гайворонекові у ніс тоненьким потічком страху. Запах батька не відчувався ніде. Цей запах – запах землі, у яку батько постійно висаджував якісь квіти – то тюльпани у вересні, то навесні – гладіолуси чи жоржини, то вазони пересаджував із глини у торф чи з торфу у глину. Запах його рідного батька, запах дитинства і нагрітих батьковою головою подушок, у які Гайворонек залазив вночі, коли якась гілка, що постукала у вікно, або золотий конус місяця, що ввижався йому тарілкою з інопланетянами, лякали до смерті, і він біг у ці теплі, солоні від поту подушки, занурювався обличчям у батькову потилицю, обіймав його живіт ногами і так засинав. То от того запаху в кімнаті не було. Був халат, були Євангелія, але не було батькового запаху. І не було батька.
І не було Луці. Він чекав, що от-от Луця увійде до кімнати і незграбно переверне глиняний глек із соняшниками, зачепившись спідницею за пелюстку – тією старомодною ситцевою спідницею, яка так ніжно спадала з її стегон – зісковзувала, як санчата зі снігової гірки. Луця дивитиметься широко розставленими очима на Гайворонека, із зневажливою напівусмішкою, такою п’янкою, від якої Гайворонек шаленів. Дивитиметься на нього і мовчатиме, і її широкі вилиці, як у кобри, темнітимуть на тлі білих дверей. Вона чекатиме, доки Гайворонек прийде впритул до неї, а потім потягне його сильними і ніжними руками у глибину будинку, де не буде ні дитини, ні батька, лише чиста накрохмалена постіль і вони вдвох.
Але Луця не заходила і не заходила. І ніде не чути було дитини.
Натомість прийшов чужий чоловік із вогнепальною зброєю.
- Хто тут? Негайно виходьте з піднятими руками! Що це ще за шахраї увірвалися у мій дім! Мені обіцяли спокійний район.
Чоловік стояв широко розставивши ноги, із виглядом господаря будинку.
- Хто ви? – запитав Гайворонек.
- Як це хто я? Я господар будинку. Я господар. Стійте спокійно, зараз я викличу міліцію, – чоловік переклав зброю під пахву і почав набирати номер на мобільному. В той момент Гайворонек вискочив із кімнати попід стіною і, схопивши в коридорі свою найлегшу валізку, кинувся геть.
Вслід лунав крик дивного чоловіка, але Гайворонек більше не слухав. Йому понад усе треба було з’ясувати, що ж тут трапилось. А трапилось щось страшне. Його дім – більше не його дім. Нема ні дружини, ні дитини, ні батька. Щось трапилось страшне.

Був собі один батько, який любив свого сина. Він любив свого сина, так як жоден самець не любить власного потомства, і коли тонкі розчерки вже скреслого льоду на озері – він скресав повільно вздовж подряпин від чиїхось ковзанів – перетворювались у велетенські водяні прогалини, син привів додому невістку. І невістку батько полюбив більше. Полюбив за те, що вона дала йому неймовірне щастя вдруге відчути себе батьком сина.
Був собі один батько, який розбився  об рифи власних ілюзій про ідеальних людей. Був собі один батько, якого  із маленьким дитинчам на руках покинула дружина. І він виростив це дитинча, свого сина, покладаючи на нього величезні надії. Однак син виріс дріб’язковим і розбещеним батьківською любов’ю, і батько, який понад усе вірив у свого сина, розбився об рифи власних ілюзій.
Був собі один самотній старий чоловік, який потерпав від вигаданих хвороб і живцем похоронив себе у велетенському самотньому будинку. Його мучило сумління. Він присвятив синові життя і натомість отримав інфантильного байдужого тридцятилітнього нездару, який боїться відповідальності. І раптом у житті цього чоловіка з’явився ще один шанс. Шанс подбати про жінку, яка потребувала когось, хто зможе про неї подбати. Шанс виховати ще одного сина, але вже сильного і мужнього, людину слова і дії, сина мрії. Шанс бути потрібним. І він цим шансом скористався.
Коли Луця народила дитину, материнська ніжність розправила її зібрані у рурочку губи, злагіднила її ображене на всіх своїх кривдників серце, розслабила напружений погляд, бо Луця завжди розглядала життя як загрозу, і готова була в будь-який момент оборонятись. Ця материнська лагідність Луці заповзала змійкою у серце Гайворонекового батька і звила там кубло. Яка ж вона була для нього чарівна, яка безпосередня і відкрита, яка легка і чиста, без будь-яких підтекстів, без награного лоску, без кокетства. Вона мала в собі все, що він найбільше цінував у людях – безкорисливість, відданість, материнський інстинкт, жагу життя, вона гіпнотизувала Гайворонекового батька. Вона мала дитину, яку любила більше за всіх на світі. Вона мала в собі все. Все те, чого Гайворонек-син не навчився цінувати.
Тому, коли Луця якось увійшла у його спальню і зсунула зі стегон свою широку старомодну спідницю, батько Гайворонека забув, як колись давно він понад усе любив свого сина. Він забув, що той син був метою його життя. Він пам’ятав лише те, що ось зараз перед ним стоїть його останній шанс на щастя, і цього шансу батько Гайворонека знехтувати не міг.
Коли вони лежали на подушках, міцно обійнявшись, а дитина спала у колисці, плямкаючи у сні ротиком, Луця попросила ніжнесенько, своїм чарівним мелодійним шепотінням, яке еротично лоскотало його вухо:
- Може б, ми продали цей будинок і поїхали подалі від важких спогадів. Вже і покупець є. Аби ваша на те згода.
- А як же син? – раптом згадав батько Гайворонека, але він вже й сам розумів, що сина більше бачити не хоче.
- Син? Син має іншу дівчину. Нехай у неї і живе. А ми поїдемо. Далеко. На інший бік країни. Може, на південь.
- Може, і на південь.
Коли Гайворонек поїхав у відпустку, Луця занесла до нього на роботу заяву про звільнення, написану Гайворонековою рукою.
- Йому запропонували кращу посаду у фірмі конкурента, тому Гайворонек хоче звільнитися, – пояснила Луця керівникові їхньої філії. Вона була знадливою жінкою, яку їхній керівник пам’ятав ще з тих часів, коли вона була бездітна, працювала  і здобула собі славу хижачки.
Вони продали будинок, зібрали найнеобхідніші речі, щоб не обтяжувати себе старим мотлохом у новому житті, і поїхали геть за два тижні до того, як Гайворонек повернувся додому. Будинок належав його батькові, а Гайворонек був настільки впевнений у любові цієї людини, що навіть не потурбувався про те, що переписати частину власності на себе.
Зрозумівши, що він тепер бездомний, Гайворонек подався до себе на фірму, і на прохідній йому сказали, що його посвідка більше не дійсна. Із телефону охоронця він подзвонив до свого керівника і виявив, що він тут більше не працює і хай іде під три чорти до конкурента.
Частину валіз він залишив у своєму будинку, де його вважали злодієм. Всі свої заощадження він використав на те, щоб прокатати дівчину по Європі і показати їй Париж. Він не мав ні роботи, ні дому.
Гайворонек пішов на вокзал і взяв на останні гроші квиток до Києва. До дівчини. Сидячи у залі чекання, він їй зателефонував, щоб попередити про свій приїзд.
- Слухай, кицюню, я завтра до тебе приїду. Так сталося, що мушу бути в тебе.
- Що, дружина з дому вигнала?! – кицюня була люта як ніколи, і в Гайворонека почали мліти ноги. – Ти, падлюко, два роки зі мною зустрічаєшся і два роки брешеш, що ти самотній, а виявляється, у тебе є дружина і дитина.
- Кицюню, – намагався виправдатися Гайворонек, хоч  вже й сам розумів, що помста його Луці влучила в ціль. – Це не те, що ти думаєш. Тобі хтось збрехав.
- У мене тут твій сімейний фотоальбом.
Його дівчина кинула слухавку і вимкнула телефон. Абонент був поза зоною досяжності. Гайворонек сидів у почекальні і дивився, як із незбагненних причин на штучній пальмі посередині залу загораються і тліють зірочки.

© pavlina (Павліна Пришлюк)

Васько нестерпно любив батька, фанатичною любов’ю. Коли їхній батько плавав у озері та й зник, наче ніколи не було їхнього батька на сонячному, мигдальному, оливковому плесі, Васько через плесо кинувся шукати батька.

Васько ще не вмів добре плавати, Марко вмів краще, однак Марко не поплив, а Васько поплив… Він вийняв батька з води, і на піску перекинув через коліно, щоб обличчям вниз і взявся гамселити батька по спині зі всієї сили, так, що люди відбирали, казали – залиш ти його в спокої, він вже мертвий. Але батько раптом ожив, викашляв воду і скорчився від болю – йому боліла спина. Так у батька з’явилась грижа на хребті.

Звідки він знав, що втоплену людину треба рятувати саме так? Звідки він знав, як треба плавати під водою, і як тягти на собі через усе озеро потопельника? З цим знанням він народився. Одного разу, коли батько стогнав від болю через свою грижу, Васько поклав його на живіт, поводив руками по спині щось хряснуло, десь булькнуло – і от тобі й на, спина вилікувалась… Звідки він це знав? І що цікаво, що його знання ніколи не проявлялись що до інших. Він міг байдуже пройти повз помираючу на тротуарі людину. Він міг вбити собаку і втопити кошеня. Він любив полювання і шаленів від запаху крові – його ніздрі ходили ходором, як у кролика, коли кров вбитої тварини витікала із дірки від кулі, чи із рота… Щось таке первісне і самобутнє було у Васькові.

Він любив батька без тями. Так любив, що коли одного разу їхній батько помер, Васько замкнувся у підвалі і просидів там увесь похорон, і Марко стояв під розбитим підвальним вікном і питав:

-Васько, чуєш? Васько, у тебе що, собака там?

Собаки не було. Собакою був Васько. Він любив своїх, ненавидів чужих, зневажав жінок і спав з ними. Він любив брата.

Їхній батько страшенно сутулився і робився меншим, і ставав таким зібраним у кулачок маленьким чоловічком, готовим давати відсіч, таким непомітним кулачком у кишені життя. Він вмів усміхатись сріблястою усмішкою. В тій усмішці було безліч голок, лез, ножів, які в серце… Батько вмів метати ножі усмішок. Він носив синтетичні кросівки, і мав сіре обличчя, і Марко здогадувався, що щось не так, бо хіба може бути сірим обличчя здорової людини? Але його здогади не підтверджувались, бо всі – і лікарі, і всі казали, що він здоровий і дуже молодо виглядає. Васько стукав батька по плечах рукою і казав

– Моя дівчина на тебе заглядається.

Васько думав, що це та сама дівчина – вони усі були йому на одне обличчя. Але дівчата щоразу змінювались – вони сунули до нього до дому, тремтіли від його запаху, закусували губи, коли він легковажно і свавільно затискав їх між собою і дверима їхньої з братом кімнати. А Марко в цей час ішов геть, і вже в спину йому бив голосистий, пронизливий подих збудженої дівчини. Що там казати, Васько був справжнім самцем.

Марко мав  безліч причин думати про смерть батька, він попереджав. Однак його ніколи не слухали – він пас у дитинстві зелену кобилу, з ним розмовляли картини і він безпомильно читав у виразі обличчя ікон події, що трапляться в його сім’ї…

Він одружився із дівчиною, яка завагітніла від його брата…

Він ніколи не завершував початого – хотів стати лікарем і покинув університет, хотів піти в монастир на Афон, і не пішов, вчив грецьку – і не вивчив…

Дівчата зграями бігали за Марком. Вони чатували на нього в університецьких коридорах, притискалися грудьми до його спини у юрбі, зізнавались у коханні і запитували:

- Що з тобою, маленький? Що з тобою не так?

А він дивився на них прозорими незрячими очима і відступав, коли котрась хотіла притулитись до його палючої вроди, яка різала очі, обсмалювала вії і залишала в серці велику пухлину любові… Дивний самотній хлопець із біблійним ім’ям.

Їхня мама зазвичай казала:

-Наші близнюки поділені навпіл: Марко має душу, Васько – тіло.

Марко також любив своїх, і чужих. І усіх. Він співчував, він слухав сумні історії бабусь-пляшкарок-посмітюшниць у електричках та трамваях, він ніколи не відходив від бомжа у транспорті та спілкувався з усіма. Люди здавались йому дуже гарними, дуже чутливими і безборонними. Йому хотілося їх підбадьорити, оборонити, йому хотілося попестити волосся кожної людини і сказати, яка ж вона, ця людина, гарна.  Але водночас ця любов була якась поверхова, бо людей він любив так само, як легку паволоку ладану у церкві, як мистецтво і кожна картина йому щось розповідала таке, чого ніхто інший не розумів. Він любив пізно увечері йти у поля, йти у рівнини, польовими стежками, а поруч з ним було щось таке, що він любив понад усе. З дитинства. Та кобила із зеленою гривою – гарцювала, іноді розчинялась у просторі, іноді знову малювалась – усміхнена та чітка. Іноді вона перетворювалась на когось зовсім іншого, і Васько його також любив. Потім він довідався, що того когось дехто називає Богом.

Марко виріс у атеїстичній сім’ї, побожною була лише бабуся. Але бабусиним улюбленцем був Васько – вона слинила йому розбиті коліна, і перев’язувала нитками бородавки, яких Васько набрався, коли полював на жаб. Вони були схожими.

Бабуся вміла падати, і навіть впавши з воза, наповненого сіном, вниз головою – залишилась жива. І дітей вміла сама родити, і пуповину перев’язувати собі. І точно знала, що треба їсти і пити, коли хворіла. Іноді їй просто хотілося посолодити молоко, іноді – з’їсти кошик помідорів, і всі казали – у вас гастрит, не можна помідорів, а бабуся – звідки вона лише знала – раптом видужала від гастриту.

Вона так само, як і Васько, стихійно любила своїх, і не любила чужих. Не любила і все. Вона й пояснити не могла чому. Просто від чужих треба захищатись і вона захищалась – сміливо ступаючи на зустріч труднощам, таким як війна (німці-комуністи-голодні повстанці-поляки-ще там хтось) чи колгосп – випрямивши ключиці, виструнчивши своє гарненьке тільце – тільки спробуйте зачепити. Їхня бабуся прожила війну на глухому хуторі, красуня-білявка-вдова, не зґвалтована і не пограбована, і тільки б спробував хтось!!! Розставивши свої крильця-руки, вона попідпихала під них дітей, і діти росли собі щасливо посеред вибухів та заслань, і тільки б спробував хтось…

Одного разу, взимку, впавши в ополонку, бабуся знала, як з неї вибратись, а в тому що вибереться була впевнена, бо треба вирощувати дітей. Тут не було варіантів, вона просто знала, що треба розплющити у холодній воді очі, подивитися вгору і знайти дірку. Коли вона після ополонки захворіла на запалення легень, бабуся знала – потрібно просто встати з ліжка і видужати. У її мозку було все дуже просто та логічно, а коли дехто дивувався і казав, що мабуть знається з нечистим, бабуся лише сміялася і думала – які ж вони дурні, ці люди. Бабуся зналася з Богом. Вони давно приятелювали. Вона мала вервечку, чи то „чотки” і тримаючись своїми чорними пальцями за їхні шерстяні бубочки, балакала із Богом про всяке – про дітей, про покійного чоловіка, про фасолю та пшеницю, про покусаного кота. Бабуся отримала у придане багато ікон і коралів. Коралі носила на шиї, ікони тримала на покуті, квітами обсаджувала поранену вибухами землю біля своєї оселі. І жила. Вона не боялась ні грому, ні блискавки, вона знала, коли треба відійти та з якого місця, щоб тебе не вдарив грім, вона знала, яка буде завтра погода і підтверджувала це різними прикметами. Вона вміла знаходити спільну мову з дітьми – перебирала грайливо пальцями, імітуючи павука, усміхалась своєю подовгастою усмішкою і дитина простягала до бабусі руки… До неї лащились тварини. З нею приятелювали джмелі і бджоли.

Бабуся протистояла війні. Вона і війна були прямо протилежними. Бабуся народжувала – війна вбивала. Бабуся садила – війна підривала. Бабуся боролась за життя – війна за смерть. Бабуся вірила – війна зневірювала. Бабуся поважала війну і не йшла їй на зустріч, війна поважала бабусю і боялась її зачепити. „Хай тільки спробує!!!” – думала бабуся. Війна знала, що бабуся її переможе, бабуся вірила, що хтось колись переможе війну. Васько вдався і у бабусю, і у війну. Коли він довідався, що РС увів війська в Афганістан, у нього загорілись очі. „Як шкода, що я народився не на початку століття. Міг би вже дві війни відвоювати”, – солодко мріяв Васько.

………..
Навколо крутились і шумували старі раритетні будинки її старого раритетного міста, з поганою каналізацією, брудними під’їздами і привидами мертвих бабусь, які жили у старих дзеркалах тутешніх музеїв. А Вероніка Розен, заручниця свого прізвища, дівчина, яка займалась іконописом,  стояла у центрі міської завірюхи, стояла посеред білої піни лапатого снігу, посеред шумовиння звуків, загострених морозом, посеред своєї довгої зимової самотності.

- Новий рік з чистого аркуша, – сказав хлопець у її здивоване вухо.

Відтоді Вероніка зненавиділа свою вродливу сестру. Худеньку, тендітну, легку, як пір’їнка, з губами-гантельками, із такими стрункими порцеляновими плечима, які хотілось оберігати і пригортати, щоб вони не розбились. Але найгірше, що її сестра була єдиною подругою Вероніки. Інші подруги повиходили заміж і замкнули на всі замки своє життя від цієї товстулі, яка своїми велетенськими чорнющими очима могла врікти їхнє щастя. І лише сестра, ніжна у своїй самовпевненості, пестлива у своєму самолюбстві, великодушна у своєму егоїзмі, взяла Вероніку за руку і потягла на новий рік у кав’ярню, з кимось познайомитись, якось відсвяткувати.

З Палюсею завжди знайомились. Її жовтувате медове личко і медові світло-карі очі, які блискали туди-сюди, наче жовті капустяні метелики, завжди притягали магнітом чоловіків, старих і юних. А Вероніка була тією, яку треба потерпіти заради Палюсі, бо заради Палюсі чоловіки ладні були перетерпіти будь-що.

- Ти чудово виглядаєш, ти така красуня, що не була б я твоєю сестрою, а якимось гарненьким чоловіком, то…, – Палюся солодким голосочком говорила компліменти, розглядаючи у дзеркалі своє відображення.

“Егоїстка, – думала Вероніка, – егоїстка”.

Вони познайомилися у якомусь кафе, потім пішли у підсобку музею – хтозна чому і кому належала ідея. Мабуть Васькові. У музеї був диван, на якому він планував кохатися з Палюсею, тому перше, що запитав Васько – скільки їй років.

Двоє дівчат – одна неймовірно товста, інша неймовірно вродлива. Та що вродлива – Палюся. Товста – її сестра, Вероніка Розен. Ян Генрік Розен доводився їй далеким родичем, тому вона вивчала іконопис. Напередодні нового року Вероніку покинув наречений і вона ходила із очима, спухлими від сліз, а вони блистіли, великі та темні, однак ніхто не зважає на блиск твоїх очей, коли ти важиш сто кіло.

Палюся любила бути бажаною. Вона мала доглянутий довгий манікюр, який їй розмалювала Вероніка, носила відвертий одяг, який призначався для популярності. Безвольні губи-гантельки, що звисали із напіввідкритим виразом здивованої байдужості, шалена потреба подобатися, яка так і струмувала із її закличних поглядів…

Палюсю батьки любили більше за Вероніку. Вероніка була розумною і товстою, Палюся – дурненькою і гарненькою. Палюсі дозволялось більше. Вероніка в юності доношувала мамин дівоцький одяг, а Палюся купила собі перед новим роком колготки за 112$. Для їхньої сім’ї це було дорого, однак для Палюсі нічого не шкодували. Вероніка казала:

- Я так люблю свою сестричку, так люблю. Ми жити одна без одної не можемо.

В якісь періоди життя це було правдою. Коли Вероніка мала хлопця, він водив її в церкву на вінчання свого приятеля і вона думала – це натяк. Тоді Вероніка справді любила сестру. Але рік тому їй хлопець сказав:

- Якщо ти не схуднеш, я тебе покину. Ти могла б заради мене схуднути?

Вероніка погодилась. Вона худла-худла, худла-худла, і набрала за рік 12 кілограм. Але на її тілі це було непомітно. На її велетенському голодному тілі, яке що більше вона думала про схуднення, то більше хотіло їсти. І хлопець покинув Вероніку перед новим роком.

Тепер вродлива Палюся еротично вигиналась над столом, щоб всі роздивились, яка гарна форма її сідничок, обтягнутих чимось блискучим і еластичним. І всі розглядали, а Палюся казала:

- Це так вульгарно і так класно. Я тепер схожа на Дашу Астаф’єву.

- Хто це? – запитав Васько, – Якийсь ваш підлітковий кумир? Підстаркувата дамочка яка співає пісеньки для чотирнадцятирічних?

Палюся образилась, бо Даша Астаф’єва їй здавалась найвродливішою жінкою на світі. Палюсі було вісімнадцять. Їй хотілось здаватись дуже дорослою та досвідченою звабницею, жінкою вамп, а не чотирнадцятирічною. Тому вона примовкла і подумала – що з ними, нерозумними, говорити? І стала пускати бісики  Васькові – от, мовляв, яка я, не чотирнадцятирічна.

- Цілющий час заліковує найглибші рани, – втішав Вероніку Марко, – терикони заростають лісом. Радіація розщеплюється, тому навіть під Чорнобилем ростуть не радіоактивні гриби. Болота виходять із меліораційних ровів і знову живуть своїм болотяним життям, наче століття тому, до радянської меліорації. Час лікує все , – казав Вероніці Марко, і йому було дуже шкода Вероніку.

Маркові хотілось розгладити пальцем покуйовджені під шапкою брови Вероніки. Ті брови йому хотілось розгладити відразу після того, як вона скинула шапку, але здавалось, що це може бути незручно. Він дивився на Вероніку і позаду, за її спиною, гуготіла підковами кобила, брязкала дзвониками, клацала зубами, іржала…

Роки чеснотного життя майже не залишили свого сліду на гарному обличчі Марка, він був боляче вродливим, і байдужим до своєї вроди. Вероніка Розен відчувала, як їй у горлі німіють гланди і солодко тремтить кінчик хребта від наеротизованого дотику до його ліктя.
Васько лише усмішкою і голосом нагадував брата – індиче воло, яке звисало в нього під підборіддям, розм’яклий силует живота, червоний блискучий ніс. Красунчика із карими оксамитовими очима і зворушливим дитячим ротом ретельно замаскував час.
Під вікном світив ліхтар. Будинок пахнув свіжою сосною, старим паркетом і пліснявою потемнілого від сирості будинку.

Вероніка Розен сиділа у темному кутку за каміном і дивилася в простір своїми напухлими від сліз очима, і боялася моргнути, щоб ті сльози не витекли. Вона пригадувала попередній рік, коли кохання було схоже на літню бурю – нестерпне, шалене і захоплююче, і вони кохались до ранку у якійсь будці біля якогось озера, а рибалки на велетенській білій пустелі того озера маленькими чорними цятками… Маленькими чорними горошками на плесі ранкового краєвиду… Сонними ранковими усмішками із запахом кави в ліжко… Холодом, димом і сутінками зимового світанку… А рибалки ловили рибу, і хлопець тримав міцно її капюшон під шиєю, щоб його не здув вітер. Вони чекали якогось дядька Мирона чи Мирослава, який мав їх підвезти до траси, але приїхала його дружина і розповідала їм про те, що “той старий кнуряка” вчора напився до білої гарячки і тепер блює під хлівом…

Тепер Вероніка сиділа у кутку підсобки якогось музею, і поруч стояли невипорожнені попільниці і невимиті горнятка кави, а на павутині висів мертвий джміль.
Палюся розігрівала їжу на дровах. У каміні розпалили вогонь, Палюся зав’язала собі дві гульки над вухами, тому стала схожою на білочку, і розігрівала над вогнем полядвицю. “Я тепер ще більше схожа на Дашу Астаф’єву”, – думала Палюся, але тут зібралось товариство, яке знати не знало, хто вона така. Тому Палюся мовчала про свої міркування з цього приводу.

Дрова, мокрі і холодні, шкварчали, бубоніли, шепелявили, розмовляли якоюсь далекою гірською говіркою і Вероніка хотіла перекласти їхню мову іншим, але в неї нічого не виходило. Вона мала багату фантазію, тому переклад мови неживих істот був її улюбленим заняттям, і присутні хлопці зазвичай сміялись із її оповідок. Але в той вечір у неї не виходило. Поруч із пронизливою вродою Марка її фантазія зникла і вона стала Веронікою-занудою із засоромленим поглядом, поламаним від хвилювання голосом та почервонілим від вогню переніссям, яке виблискувало на всю кімнату своїм червоним пронизливим блиском.

- Мені треба вийти, – сказала Вероніка.

- Твій чоловік і діти без тебе святкують новий рік? – запитав Васько у Вероніки.

- Я не одружена ще, і не маю дітей, – пояснила терпляче Вероніка. Всі думають, що вона так розтовстіла після родів.

Вона вийшла у темний коридор і зателефонувала за номером, який значився у її телефонній книзі, як “ніхто”. Номер був недоступним. Тоді Вероніка написала смс: “Навіть якщо у темряві твій номер не відповідатиме, я все одно любитиму твій голос”.

Палюся пила коньяк, щоб всі побачили, що вона ніяка не чотирнадцятирічна. Досі вона не пила коньяку, лише шампанське, червоне вино і пиво зі сметаною. Палюся пускала Васькові бісики, щоб він переконався, що вона не чотирнадцятирічна, хоч їй значно більше подобався Марко. Він був гарним, таємничим, благородним. Але Вероніка страждала, і Палюся вирішила – нехай красунчик для сестри, а їй Васько згодиться. Вона не планувала нічого серйозного, а він провів пестливо пальцем по блискучій еластичній тканині штанів.
Палюся поклала голову на спинку дивану і перед її очима гуляли зграї якихось поплутаних зірочок. Васько присувався все ближче, і вона йому подобалась все більше. Він був самотнім у своїй любові до афганських пісень. Він не розумів, чому інші не усвідомлюють, як це все було важливо, бо якщо це було не важливо, то навіщо ж він туди їздив, харчувався необлупленим чорним рисом і вбивав темних від спеки та відчаю людей, навіщо дихав прілим запахом чиєїсь боротьби за незалежність, яку він топив у потічках та річках, у крові. Якщо це було, значить це важливо. Війна для чоловіка завжди важлива.

Палюся думала про те, яка вона гарна. Її врода боліла їй у животі, Палюсю нудило від власної вроди. Ця врода шуміла вітрами та громами у голові, дзвеніла у вухах. Вона більше ні про що й думати не могла, як про те: “Яка ж я вродлива, і він у мене закохався, зрілий чоловік, афганець, ловелас і вітрогон. Він закохався у мене, Палюсю, вісімнадцятирічну і прекрасну”
Бомби, літаки, хтось, хто єдиний з усіх зміг катапультуватись із літака і вижити, а повітряні тиски не відірвали йому жодної кінцівки. Іспанки… Ага, то не жінки, які танцюють танго носочком вперед, пальчиками вниз… То ті дивні пристрої, які мають вибухати, щойно на них хтось наступить і такі підступні, що навіть людина, яка їх розкладає, може підірватись, і хтось підірвався…

Іспанки… Треба ж, які незбагненні ці жінки-бомби, і вона така сама, Палюся, така гарна і небезпечна. Хтось зможе на ній підірватись, її врода така несподівана, як у тих жінок, що танцюють пальчиками вперед, ніжкою вниз.. як ті, що танцюють…

Васько тримав її голову, щоб вона змогла побачити фотографію його померлого друга, і Палюся дивилася крізь спущені повіки на фотографію, і думала – він мене хоче, Палюсю, а я побавлюся та й піду, залишивши його на одинці зі своєю напругою і чеканням, побавлюся і піду, і він буде думати – Палюся як бомба… Він буде думати – Палюся як вихор. Він буде старим і розбитим коханням до юної вродливиці Палюсі.

А Васько думав – він не любить труднощів у стосунках з жінками. Коли з’являється якась цяця, яку треба зваблювати і завойовувати, він махає зневажливо рукою – жодна жінка такого не варта: або хай дає, або хай не морочить голови. Палюся йому підходила. Вона тяглася грудьми до його долоні, і коли він трохи віддалявся, її груди рушали слідом за ним, аж поки знову не опинялись у його долоні. Вона збуджено сміялась із його жартів про те, що коли тебе гвалтують треба ставати раком і не пручатись, про те, що якою б недоступною не була жінка, між ногами у всіх однаково… Палюся збуджено сміялась і їй подобались пісні афганців-очевидців. Їй подобалась історія про бомбу-іспанку, легендарну бомбу, на якій підривались ті, хто її встановлював, така ось була бомба…

Васько любив дивитися фільм “Дорога на Кабул”. Він мав чудову антену, яка ловила йорданський, чи то катарський канал, а там ішов цей серіал. Найважливішим, чого навчився Васько на афганській війні – розуміти східні мови. Він трохи розумів мову пушту, знав кілька фраз туркменською, і розумів розмовну арабську. Васькові легко давались іноземні мови. Коли він повернувся з війни, то вивчив ще іспанську і болгарську. Але жодною з цих мов він не користувався, бо якось не випадало нагоди. Він гадав – це не зовсім по чоловічому – вивчати іноземні мови. Народився би він раніше – став би Наполеоном. Війна була саме для нього. Але у мирні часи він простоював без діла і феноменальна здатність запам’ятовувати іноземні мови була лише поржавілою невикористаною боєголовкою у його житті.
Темні краєвиди війни, виринали перед Веронікою Розен як якісь мультиплікаційні картинки – диск із піснями очевидців про груди м’яса і ріки крові вона не хотіла собі перекопіювати, але їй казали – перекопіюй. Васько наполегливо тримав рукою її плече – йому здавалось це смертельно важливим, змусити Вероніку Розен копіювати диск із піснями афганських очевидців.

Він мав надуту жилу на чолі, був червоним і таким збудженим, що Вероніка відчувала його збудження частиною свого велетенського, як диванна подушка із силіконових кульок, стегна.

- Перекопіюй, хай діти твої послухають.

- Я ж ще не маю дітей, – пояснила Вероніка Розен.

Вона знову вийшла в коридор, повз тепле і гарне чернече плече Марка, а  в темному коридорі написала: “Ти мав рацію. Я була зла і не виконала своєї обіцянки схуднути. Але дай мені ще один шанс. Я тебе кохаю. Де ти?”

Коли вона повернулась у кімнату Васько знову торочив своєї:

- Мабуть здивованим був твій чоловік, коли ти після родів розповніла.

- Я ж не маю ні дітей, ні чоловіка, – пояснювала безнадійно Вероніка.

Вероніка знову сіла поруч з Марком і запах її симпатії сумно лоскотав його ніздрі. Запах її почуттів, які наростали разом із відчаєм достукатись до чийогось вимкненого телефону. Вероніка почувалась на вістрі страждань, на грані сп’яніння від власної безвиході. Це був той шалений стан, у якому люди пишуть пісні і книжки, чи малюють Джоконди. Але вона не мала доступу до жодного із різновидів творчості, тому завмирала від присутності гарного, такого гарного, що його вроду відчувала боляче зубами і теплими сутінками свого рота, такого гарного, що їй страшно робилося від його вроди, від його мовчання, від мовчання того, що поза межами мережі, від мовчання світу, який ні разу, жодного найменшого разу не дав їй кохати взаємно… Від мовчання долі, яка закувала її іконописну естетичну душу у таке велике грузке тіло, яке щодалі більше товстіло і набирало обертів у збільшенні маси з віком, із кожним стражданням, бо не маючи змоги писати книжок і пісень, чи малювати Джоконду, Вероніка страшенно хотіла їсти.

Як же вона втомилась. Її смски залишались недоставленими і вона знову вийшла в туалет.

- Ти забагато паперу використовуєш, – підсміхався Васько і плескав її по велетенському стегні, і вона навіть не мала куди ухилитися, бо стіл щільно прилягав до дивану. Не було куди ухилятися, хіба що перевернути стіл.

Васько був товстим, неохайним, із масними жартами, що залишали на одязі Вероніки жовті плями і осідали їй у ніздрях запахом пивного перегару та дешевих цигарок.
У туалеті смерділо холодом і каналізацією. Відчинене навстіж вікно не змінювало запаху, лише доповнювало цим гнилим підвальним холодом глибокого і маленького, як колодязь, внутрішнього дворика старого будинку збудованого за південним італійським зразком. Вероніка сіла на підвіконня і написала:

“Я тебе кохаю. Ти скажеш – неадекватна, але хіба ж це неадекватно кохати тебе”.
Вона надіслала смс на номер, що був зареєстрований у її телефоні як “Ніхто”.
Потім спустила воду, наче вона сюди ходила в туалет, і пішла чорним коридорм до розпорених світлом дверей їхньої підсобки.

Запах її симпатії чернечу душу Марка лякав. Він боявся чиєїсь симпатії. Колись, маленьким, він ходив пасти зелену кобилу у зеленому світанку, поміж молодими жабами і старими будяками, на луки, влітку на канікулах. А взимку дзвонив щоразу бабусі, щоб спитатись – як там кобила. Спершу батьки вдавали, що кобила таки є – зелена і жива-здорова, але коли вже підлітком, замість того, щоб розщіпати дівчатам під блузками ліфчики і вночі займатись маструбацією, він продовжував водити свою зелену кобилу на пашу, батьки злякались.
Його привели до психолога, потім до психотерапевта – і жодних тобі відхилень. Дитина була розумною, свідомою і малювала нормальні картинки із правильними асоціаціями. Однак зелену кобилу Марко продовжував любити і далі дзвонив бабусі – як там вона, його конячка. Бабуся якось сказала, що коняка здохла – так батьки вирішили привчити хлопчика до думки, що нема ніякої кобили, це лише дитяча вигадка. І Марко злякався, що щось трапиться. Він прокидався з криками вночі, просив маму, щоб бабусю забрали до міста, негайно до міста, але хто там слухатиме підлітка, якому олії в голові бракує. Якось батьки поїхали в село і знайшли бабусю скручену калачиком у ліжку та мертву. Бабуся солодко спала вічним сном, притулившись до холодної грубки, потаємно притуливши до губ фіолетові кінчики пальців, наче просячи – помовчіть, я сплю.

Якийсь час Марко не бачив зеленої кобили. Вона зникла з його життя, наче бабуся своїми словами дійсно зруйнувала дитячу вигадку. Тієї зими усі хворіли на грип, мамі дало ускладнення на нирки. Васько ледь не помер – хворий, на морозі, стояв під вікном старшої вродливої сусідки і дивився, як вона роздягається. А потім його врятувала інша сусідка, і Марко побачив за спиною тієї сусідки свою кобилу. Інша сусідка була старенькою довоєнною бабусею, схожою чимось на їхню, але міською, із масляними портретами предків на стінах, гачкованими ллянними серветками на кріслах і рецептами народної медицини в голові. Вона порадила, непритомного від високої температури, Васька загорнути у простирадло, намочене в холодній воді, а зверху накрити перинами та кожухами. Ніхто не хотів її слухати, а Марко благав – зробіть так, як каже довоєнна бабуся. Він точно знав, що кобила повернулась не просто так. Однак тепер Марко став хитрішим – він нікому про неї не розповів. Вона стала його таємницею.

Все, що цікавило Марка у юності – Бог. Він читав безліч релігійних книжок, щоб довідатись, у яких проявах Бог з’являється на світі. Він відвідував різні секти і церкви, переходив з однієї в іншу, щось шукаючи і не знаходячи, а коли це щось перед ним виринало, він не міг втримати – кадр із іншого виміру, картинка з іншої реальності…  А потім Масько прочитав чарівну книжку про Афон – розповіді подорожнього. Про цю гору, до якої добиратись треба на кораблі, про острів, який оминула Друга Світова війна, про місце спокою і тиші, зелених лісів і скель. Він вирішив вивчити медицину – єдину корисну науку, як вважав Марко, вивчити грецьку і стати ченцем на Афоні. Він хотів жити у якійсь печері, далеко від людей, близько до моря, з чайками, дикими собаками і зеленою кобилою.

- Наші близнюки поділені навпіл, – казала мама татові у ті часи, – вони дві частинки єдиного цілого.

А потім він потрапив у Афганістан, разом із братом. Брат почувався у своїй стихії – вбивав і гвалтував, насолоджувався вологістю і безвихіддю війни, з якої завжди знаходив вихід. Йому навіть орден якийсь дали, таким затятим, жорстоким та переможним він був. А Марко втратив свою зелену кобилу. Він стояв у піску, біля нього на землі лежала мертва розтоптана змія, позаду нього лежали закривавлені трупи і згвалтована ножем жінка, що конаючи, шепотіла свої молитви до Аллаха, і він подивився вгору, Богові в очі та й сказав:

- Я більше в тебе не вірю. Іди геть.

І Марко залишився у пронизливій самотності війни.

Васько був щасливим на війні. Він навчився розуміти місцеве населення, загравав до жовтошкірих, тендітних жінок, які боялися протистояти сильному білому Васькові. Васько знав усі правила війни – вмів оминати бомби та кулі. Йому, чи не єдиному, вдалося катапультуватись із палаючого літака та лишитись живим. Він наче рись був стрімким і гнучким, підступним та жорстоким. Він не боявся війни – м’чав у самісіньку гущу її димів та пострілів, і війна любила Васька – без жодного поранення він повернувся до дому.
Марко не стріляв. Він вирішив не стріляти. Нехай буде що буде. Тому підстрелили його, і Васько врятував брата з-під куль. Він перев’язав йому груди так, що Марко дихати не міг і благав – ти ж мене задушиш.

Марка надіслали до дому помирати. Однак Марко не помер. Сусідська дівчина, яку Васько звабив під час відпустки, завагітніла і збиралась робити аборт. А за її спиною Марко побачив свою зелену кобилу. Вона цокала підковами, хитала гривою і Марко зрозумів – це його шанс врятувати чиєсь життя натомість тих, які забрала війна. Своєї мрії поїхати на Афон і стати монахом він не здійснив.

……….
Марко нового року святкувати не хотів, бо тривав передріздвяний піст і він не  їв скоромного і не пив спиртного. Але Васько втретє розлучився і збирався на пошуки дівчат, першого січня – нове життя із юними, грайливими та пустоголовими. І головне, щоб у необмеженій кількості. Після останнього шлюбу в нього залишився присмак неволі та обмежень. Гуляти, гуляти – думав Васько. І дружина послала Марка пильнувати Васькове безтурботне у сорок дев’ять життя – Маркова дружина досі кохала Васька. Марко здогадувався, що іноді вона приходила до нього кохатись, і в такі дні його дружина була ніжною та дбайливою, огортала Марка теплими ковдрами своєї ніжності, пуховими перинами свого щастя, вона була такою щасливою, що і він був щасливим поруч з нею. Однак зелена кобила пішла з його життя назавжди. Марко втратив свій єдиний зв’язок з Богом.
Васько голосистим плямкливим шепотінням нахилився до Маркового вуха і попросив залишити їх із Палюсею вдвох. Марко думав – розпусна дівка, старий бабій, вони знайшли один одного.

Вероніка попросилась на двір, за ход-догом. Вона хотіла їсти. Що довше тривало мовчання її колишнього хлопця, то жадібніше Вероніка хотіла їсти. Багато, жирно… Марко сказав:
- Ходімо, я тебе нагодую і проведу до дому. Вже пізно.
Коли він виходив із кімнати, там залишилась його кобила – вона сиділа біля Палюсі, сумними засльозеними очима просячи – залишся.

Вероніка знала, що Палюся гарненька і дурненька, і хтозна чого накоїть, якщо її залишити саму із афганцем, однак нічого не могла із собою вдіяти – Палюсю Вероніка ненавиділа. За вроду, за тендітність, за юність. А ще Вероніці хотілось залишитись у тісному таксі на одинці із запахом Маркової чернечої вроди, біля теплого подиху його пахучого мандаринами рота. Вона погодилась.

Вони вийшли вдвох – він гарний, вона товста – у темряву, пронизану феєрверками та вогниками, і сіли в таксі. Поруч. Запах симпатії Вероніки Розен ставав пронизливішим, і вона вивчала іконопис. Вона хотіла зблизька роздивитись його обличчя, щоб потім намалювати, роздивитись лінію губ, відчути її об’єм і форму, і вона нахилилась до нього впритул, і Марко поцілував Вероніку цнотливим поцілунком ченця. Вероніка розглядала зблизька його вродливе, нестерпно, болісно вродливе обличчя, білий контур прегарного носа, брови у кращих традиціях іконопису, заплющені очі, і намагалась запам’ятати його вроду – пальцями, губами, очима. Вона могла б дивитись на його обличчя вічно, таким гарним воно було. Спазма естетики – думала Вероніка – згусток чистої вроди. Вона пестливо провела вздовж  Маркового живота рукою і – нічого. Цей рух вздовж живота кінчиками пальців – на нього реагує кожен чоловік. А в нього – нічого.

Раптом Вероніка Розен збагнула – він не чоловік! Він імпотент. Ось чому він такий гарний і такий самотній. Ось чому. Ось ціна його обпалюючої вроди, яка світилася, різала очі, кричала, горланила… Ось вона, ціна за вроду.

Коли Вероніка вийшла із таксі, а Марко поїхав далі, вона заплющилась, щоб пригадатице обличчя до найменшої детальки, і пригадала. А вдома перед сном, намалювала… Вона забула про свій голод.

Вероніка перед сном написала смс: “Ти такий гарний, але я не варта пуху на твоїх крилах”. Вона надіслала повідомлення на номер, який значився у телефонній книзі як “Ніхто”, однак призначалось повідомлення тому іншому чоловікові, якого вона більше ніколи не побачить, лише малюватиме його обличчя на своїх іконах, самотнє у своїй неоціненій людьми вроді. А малюючи – худнутиме.

……….
- Він приїхав із війни і записав свої пісні на диск, і тепер ми, афганці, їх слухаємо, бо це справжні пісні про життя, а не всякі тралі-валі… Це справжні…
Палюся поклала голову Васькові на плече і він почувався переможцем-завойовником. Тіло піддавалося – ніжне і сп’яніле від алкогольної немочі. Вона лише сказала тихе, зовсім тихесеньке:

- Ах, що це…

Це було як муркотання кішечки, малесенької кішечки Палюсі на старому скрипучому дивані його долі. Її волосся впало у павутину, у темний куток старих попільниць і немитих кавових горняток… Її рука застигла на Васьковому плечі і він думав – я переможець цієї війни, я переможець…

Він милувався її задертими догори вилицями і болісним виразом губ, великих і безвольних, м’яких і темних від його поцілунків. Він милувався лінією підборіддя, яке перетікало в шию його посинілими і ніжними поцілунками, довгим поцілунками… Він піднімав догори її одяг, щоб роздивитись голе тіло, але вона іншою рукою постійно опускала той одяг назад – нашаровані одна на одну кофтинки, різні за фактурою та кольором, і він ніжно думав – сором’язлива… І це Васька ще більше хвилювало – її тіло з’являлось і зникало, як бабине літо у вересневому сонячному повітрі, і знову з’являлось, коли він наполегливо піднімав догори одяг.
Палюся не могла сказати, що їй боляче і все вийшло за межі сподіваного, бо вона нічого не могла сказати – світ завмер у алкогольному желе її напіврозвареної свідомості. Вона вже не була бомбою-іспанкою, вона була беззахисною маленькою Палюсею, яку дуже любили тато і мама, і казали, що вона просто красунечка, їхня улюблениця, на відміну від Вероніки. І вони її так любили, що як же вона тепер подивиться їм у очі – нецнотлива? Вона більше не володіла ситуацією, а ситуація її поглинула, висмоктала, вичавила. Вона лежала, ледь дихаючи, на скрипучій канапі чийогось чужого холодного життя, і їй було боляче, їй було шкода себе. Палюсю поранили, Палюсю підкорили. Вона була завойованою ущелиною, у якій розмістили своє озброєння вороги, вона була підірваним мостом разом із купою знедолених і жовтошкірих, бідних і наївних, які йшли кудись, вслід за своїми наївними міркуваннями про життя.

Палюся була пораненою на дні якоїсь пересохлої річки, глибокої ущелини, у яку її вкинули разом із багатьма такими, як і вона, і Палюся тримала своє випотрошене набоями життя в долонях, свій кишківник мрій, свою печінку самолюбства. Вона лежала на канапі, а канапа скрипіла, і скрипіла, і скрипіла…

Для неї не мало значення, що то за війна і з ким, вона була лише маленькою Палюсею, яка хотіла до мамочки-татка, у теплу чистеньку постільку своєї невинності та мрій про велике кохання, а натомість над її обличчям звисав померлий у павутині джміль. Він колихався разом з її волоссям, колихався і колихався…

Її колготки за 112$ лежали на старому паркеті, а черевик Васька, старий брудний черевик із зручною товстою підошвою, топтав ці колготки.

Коли було по всьому, Васько став ритися у сумці, щоб залишити їй диск із піснями афганців-очевидців. Палюся самотньо поправляла одяг. Вона протверезіла і все здавалось зовсім іншим – дрова в каміні згоріли, на столі лежали кістки від копченої риби та одноразові стаканчики. Палюся не знала, що тепер треба говорити. Вона сиділа із опущеним до низу поглядом, щоб уникнути потворності…

Завойовники завжди потворні. Завойовані завжди нещасні. Але дивний інстинкт притягання – завойованого до завойовника. Палюся не хотіла від нього йти. Вона зробила б усе, що він сказав, тільки сказав він:

- Тобі пора, мала. Зідзвонимось.

- Але ж мій номер…- сказала несміливо Палюся.

- Ти думаєш, я не дістану твій номер, якщо схочу? – Васько відкрив перед нею двері і вона покірно вийшла у коридор.

А Васько вранці прийшов до Маркової дружини, і вона, зі сльозами його обіймаючи та цілуючи дрібними колючими поцілунками його товсте заросле обличчя, шепотіла:

- Я думала, з тобою щось трапилось. Він, негідник, залишив тебе самого у новорічну ніч і я думала – щось трапилось. Чи руку відірвало феєрверком, чи що.

……….
Палюся вийшла на світанковий новорічний мороз. По Палюсіних колготках за 112$ текла кров. Гусла на морозі, застигала і перетворювалась на тверду шкірочку. Палюся йшла вздовж вітрини із автомобілями і дивилась на своє відображення.

Снігу не було. Були сіль та пісок під чобітьми, розбиті пляшки і просоліле у зимовій багнюці скло дряпало тоненьку шкіру Палюсіних чобітків, і вона хотіла було подумати, що до крові, але крові цієї ночі й так забагато. Кров чорніла посередині калюжі, разом із вмоченою в неї пляшкою, і на поверхні калюжі плавала коробка від чіпсів. Удалині вітер крутив спіралі із чиєїсь газети і летів-летів-летів, ніс на зустірч іншим вітрам цю газету, щоб почитати.
“Хтось когось поранив, – думала Палюся, – хтось когось вбив”. Брудні сутінки розчинялись у молочному тумані ранкового снігу. Біля бібліотеки Стефаника, притулившись до граток, куняв пияк, однією рукою тримаючись за огорожу, іншою – за горлечко пляшки. Його фіолетові гумові чоботи час від часу шургались туди-сюди, щоб втримати рівновагу, але він не прокидався. Ліхтарі порозкладали поруч пасьянс його складних заплутаних тіней і стрімкою ходою перетнула їх Палюсіна подовгаста та зграбна тінь.

Палюся мала розчухране невпорядковане волосся, синяки на шиї, які мереживом підтягувались до підборіддя і вона перед дзеркалом у старому туалеті старого будинку намагалась приховати коміром, але синяки однаково висковзали із коміра, тягнулись своїми решітками і кружечками до підборіддя, наче вночі її хтось довго з насолодою душив.
Біля пошти їй назустріч піднявся вихор знервованих феєрверками і петардами голубів. Всі сірі, лише один білий. Палюся чомусь подумала – інші голуби мабуть лапами показують на білого і сміються. Мабуть він – тутешнє посміховисько. Може таким білим голубом у їхньому світі є Вероніка?

Бруківкою тарахкотіли авта і таксі. Їй дуже хотілось, щоб хтось зупинився підвезти Палюсю до дому, просто так зупинився і підвіз, бо в кишенях Палюсі не було грошей. Її крихкі порцелянові плечі зсутулились, жовті вилиці ще більше пожовкли, а погляди більше не стрибали метеликами, як досі. Вона скрутилась у худий сухий стручок, дивилась собі під ноги і мріяла, як вони з Васьком ще раз зустрінуться, бо ж не дарма познайомились на новий рік. Це символ, знак… Саме він їй потрібен, ніхто інший, лише він, Васько,
Старий таксист погодився відвезти її безплатно – Палюся схожа на його дочку. Вона сіла у його старе розхитане таксі

- Що це в тебе, маленька? – таксист вийняв із волосся Палюсі мертвого джмеля.

Палюся покрутила засохлу комаху у пальцях, відсунула скло і викинула джмеля на сніг.
Вони їхали п’яним, брудним, потворним після нічого перепою містом. Жовта сукроватиця відлиги шепеляво жужіла вслід колесам, роздавлений посередині дороги лежав плоский і анатомічно-відкритий кіт. Бабуся із розпущеним волоссям вивісившись із вікна горланила пісню “В лесу родилась ёлочка”.

Палюся занурилась у сидіння, заплющилась і уявила, що вона на далекому, теплому безлюдному острові. Сама. А прокинулась від радісного:

- Приїхали, маленька. Оце то сніг!!!

Палюся побачила за вікном білий чистий світ, як білий чистий аркуш паперу, як білий чистий зифірний торт, як білу чисту усмішку…Їй стало легше.

Вероніка прокинулась від повідомлення – абонент з’явився в мережі. На сусідньому ліжку сиділа її сестра Палюся, маленький сутулий ховрашок. Вона мовчки дивилася у вікно і думала про щось своє, а її ноги, худі і голі, покриті гусячою шкірою від холоду поссіпувались в такт Палюсіним думкам. Вероніці хотілося накрити Палюсю периною, зігріти її замерзлі білі плечі, худі, із гострими гачками ключиць. Вероніка думала – як я могла залишити її там, саму. Палюся думала – мій коханий єдиний чоловік, більше нікого ніколи не кохатиму, лише Васька. Палюся була маленькою дурненькою дівчинкою, якій недавно виповнилося вісімнадцять.

Марко поруч з будиком побачив свою кобилу. Вона їла жовту змерзлу траву на газонах, відвологлу від талого снігу і Марко чув, як трава хрупає на її зубах – соковита.
Він підійшов до неї впритул і на губах відчув її кінських теплий подих. Вони дивилися один на одного, вони були щасливі, що знову разом. Раптом кобила розвернулась і поцокотіла копитами по тротуарі геть.

- Куда ти? – гукнув їй вслід Марко.

- На Афон, – відповіла кобила.

Мені час вертатись, – подумав Марко, – до своїх мрій. І коли він йшов сходами нагору, у своє помешкання, то йому здавалось, що і бабуся поруч шелестить шерстяними бубочками своєї вервеці, і батько задихано підіймається разом з ним.

Вдома Маркова дружина чекала на повернення Васька.

© pavlina (Павліна Пришлюк)