Він питав
чому ти така
лабіринтова,
бабкокрила,
складна,
гіацинтова?

Він гарчав
я життям
задоволений
сам собі голова
нічого не мушу
а вона – вимагала від нього душу

І він майстрував собі душу
із підручних матеріалів
з присутності
коли вона плаче
уваги до її потреб
коли в ній чергувались полин і мед

Він брав
вміння слухати
додавав
чоловічого “ні”
дрібку “ходи пригорну”
і вона – віддавалась йому за жону

Видимими
і невидимими
вустами
цілувала
нову душу
замість присяг в них було
я обираю нас
хоч нічого не мушу
© Валерія Піщанська

восени летимо в монреаль,
щоб розмальовувати
з діаспорою писанки
та валятись у гамаку
під писанками кленів

пори року в паралельному вимірі
йдуть в протилежному напрямку
за осінню приходить літо
ісуса коронують восени

влітку ми лінуємось вдома
нічого цікавого про літо
а навесні дістаємо з конвалій
та підсніжок манюніх дітей

знову паралельна зима
і ти п’єш моє молоко
чи тягнеш мене крізь сніг
чи стоїш біля домовини
або застібаєш ґудзики –
від куприка до лінії волосся –
перламутрової весільної сукні
бо почали мішатись світи

зливатися у сингулярність
схожу на око гекона
від цього нікому не боляче

летімо на острови

© Валерія Піщанська, 12.09.2025

Im Winter
im Paralleluniversum
fliegen wir auf Inseln
und füttern dort Geckos
mit Liebe aus nackten Brüsten

im Herbst fliegen wir nach Montreal,
um mit der Diaspora* Ostereier zu bemalen
und in einer Hängematte zu faulenzen
unter den Ostereiern der Ahornbäume

die Jahreszeiten im Paralleluniversum
bewegen sich in die umgekehrte Richtung
nach dem Herbst kommt der Sommer
Jesus wird im Herbst gekrönt

im Sommer hängen wir zu Hause
nichts Spannendes passiert im Sommer
und im Frühling holen wir Babys
aus Mai- und Schneeglöckchen raus

noch ein paralleler Winter
und vielleicht trinkst du meine Milch
oder ziehst mich durch den Schnee
oder stehst an meinem Sarg
oder schließt die Knöpfe zu –
vom Steißbein bis zur Haarlinie –
eines perlmuttfarbenen Hochzeitskleides
denn die Welten begannen, sich zu vermischen

in einer Singularität zu verschmelzen
die sich Geckos Auge ähnelt
Dies tut keinem weh

Lass uns auf die Inseln fliegen

©Valeria Pishchanska

* Ukrainische Diaspora in Kanada

The welcoming cool of unchiseled headstones; the one she selected to lean against on tiptoe, her knees wide open as any grave.
—Toni Morrison, Beloved

У однієї жінки була парасоля…

Зіткана з мережива піхви.

Вона позичала її розкутій собі,

І та захищала її

від пронизливих кавалерів.

Вона позичала її фригідній собі,

І та дарувала їй

Відголосок чуття.

Останні тисячу років

вона позичала її нужденній собі,

у пошуках хліба

чи, скажімо, надгробку.

Незліченні віки

кружляла вона

серез маскулінного світу

з рожевою парасолею…

Чекала на чоловіка, що скаже:

«Дай її своїй душі. Інакше вона мені

ні до чого».

Чоловік прийшлов. Але дива не сталося.

Вона чекала на батька, що скаже:
«У кожної принцеси по дракону,

І я – твій, мала».

Батько прийшлов. Але дива не сталося.

Вона чекала на терапевта, що скаже:

«Годі ходити навшпиньках“.

Терапевт прийшлов, але дива не сталося.

Вона чекала на сестер, що скажуть:

«Не сумуй. Ми разом відіпремо

кров з мережива.»

Сестри прийшли. Але дива не сталося.

Вона чекала на матерів, що скажуть:

«Ти не шльондра, Маріє. Він

воскресне.»

Матері прийшли, але дива не сталося.

І тоді вона кинулася з гори,

відрізала волосся.

Вбила дитя. Вбила ворога.

І спокутувала, спокутувала, спокутувала…

Аж поки

мереживна парасоля

озоновим шаром

не закрила Творіння

від космісного Нічого.

Коли жінка прокинулася Землею…

Коли жінка прокинулася.
© Валерія Піщанська, 07.06.2023

Як водограй, піднісся пагорб хіті,
щоб дужче бути спаленим дотла
коли, як млість солодка, увійшла,
ввігналася в її устяж одкриті,

звогнілі надра – пружна і движка
нестерпна, живодайна і убивча
шалена міць. І втіха таємнича
її протнула з ніг до борлака.

Порожня руро, під ярмом волань
дерися вгору чи зривайся з кручі,
як задвигтіло кішло згаг дрімучих
у реві родив, натерпу й конань!

© Василь Стус, 1975

Ти – восьминіг, клиношоногий
на цілу октаву тентаклів,
занапащений трьома серцями із любов’ю в кожнім.
Вибрав лишатися одиноким
після наший спектаклів,
освідчившись лиш валізці тривожній.

Твої серця уві сні стікають
блакитною кров’ю. Від горя
я кричу і звиваюсь: «Не смій, невдахо, бідося…»
Пізнала дівчинка-черепаха
три серця безодніх, як море,
І зрозуміла, що й не пірнала-то досі.

© Валерія Піщанська, 07.04.2025

не за тих, і не з тим побралася
і варто було би злегка тебе покарати
однак мінотавр підійме тебе на роги
і ніжно внесе богові просто в хату

бог такий як вам спецефекти на горизонті
ми киватимемо, що дійсно, дійсно кайфуємо
та ви просто втюрені! і додасть похмуріше
якого біса там знову внизу воюєте

раптом вибухне всесвіт, й оргазм змиє образ божий
змиє війни, втрати й обручки, а нас залишить
мінотавре, чуєш, я твоє горе. горе
розважся як слід під час малих діонісій

© Валерія Піщанська, 05.03.2025

Вона пророста під тими, що кричать уві сні,
замість коханої звуть з потойбіч побратимів.
Вона пророста під кожним, не знаючи ні.
Ти їй прощаєш, ошпаривши болем обіймів.

Ти їй прощаєш, бо вона – над усе, для усіх.
Вона вже помирала й виходила знову із піни.
Ти пестував жінку, творив первородний гріх,
Вдихав коси її – під тобою губилась зернина.

Ти викохував з дівчини матір – повільно, хоча
шаленіли стегна, шарілася шкіра, зернинка тріщала…
І зойкала баба, і плакало тихо дівча,
бо їм разом в мені млосно робилось від шалу.

© Валерія Піщанська, 03.04.2025

нуууууудиииииииноо

вона вдивлялася в порожнечу

в пошуках переливчастих бульбашок

які не літали

вона збивала гомілками

кислородний коктейль

лежачи на животі

та підперши лігтями похмуре підборіддя

вона говорила

я закінчила одну гру, мааамоо,

і не знаю,

у що мені ще погратися

я кивала співчутливо і думала

ось тобі й самсара

закінчив гру

і не знаєш, у що ще погратися

тому занурюєшся

передостанній раз

останній разочок

чесно-чесно

© Валерія Піщанська, 16.04.2024

Ти чорне одягла та бережеш -
як берегла в червоному та білому -
свою сім’ю від мислимих нашесть.
Та ось вже дід наш
відліта пір’їною…
А бабця ще тремтить на гілці голій
останнім позолоченим листом.
Між нею й вітром – ти!
Прониже болем
та поки ще залишить…
І хрестом
посильно-непосильним на плече
опуститься
та хрестиками вишиє
на чорному вбранні живе лице –
онуче,
дороге тобі,
усміхнене.

© Валерія Піщанська, 08.11.2021

Оце літо – твоя історія.
Пригорни її, мов немовля.
Зависають бабкою спогади,
і ковтає свій хвіст змія.

Ця краса у святім божевіллі
закарбовується в клітини.
Наковтавшись променів, хвилі
гучно гинуть у білій піні…

Щоби знов аметистовим блиском
привітати це літо минуле.
І майбутнє. Це літо вічності!
Що у болі й красі потонуло.

© Валерія Піщанська, липень 2023