М.Павич «Хазарський словник»

Корабель
(з пристрасті)

Піднятий якір – як контур розіп’ятої чайки.
Середина циклу. Поміж ноги надходить весна.
Вона – не медяник й батіг, а нещадна нагайка,
яка мене мусить чи то стати човном, чи то йти до човна,
ним – у море відкрите, у хитавицю, у тряску,
де вітер солоний жіночність розчахне. Хоч впирайся, проси,
на стегно поцілунками-бризками хлюпнувши рясно,
по сухому, болюче ввійде у мої паруси.
Зігнуті ноги в колінах, груди напнуті, як щогли.
І твій зрух насолоди знайде в моїм тілі стократну луну.
До бортів мене, вітре, духом солоним наповни!
…Чужий і бажаний, а можна я так під тобою й умру?

Птах
(з любові)

Почуваю себе затишно, немов у гнізді,
тільки сповита коханням до тебе, вітре.
Темнокосим птахом розчиняюсь в твоїй бистрині,
топлячи промені сонць в ніжності скриках тендітних;
в спільнім серцебитті, де наступного вдару немає,
де вроняєш мене об небо, аж кров на губах,
де я лиш твій струмінь, твій подув, несміло крильми огортаю
та цілую губами-пір’їнами, роблячи змах.
Ще і ще, набираючи швидкість у леті невпиннім,
знов і знов я волого губами по ньому ковзну.
Рівночасно стріпнувшись, на землю спадемо повільно.
…Тілом по тілу: «Вітре, тебе божевільно люблю!»

Свічка
(знічев’я )

Сарафан льняний, коротший ніж зір закоханця,
ліпить із мене свічку, туго налиту воском.
Струнка і гладенька, мов тканка, заправлена в п’яльця,
опинилась в обіймах вітру цілком ненароком.
Тепер дай наспіватися тілом, розпочатись вогнем,
я ж бо свічка. Ба! Ти вже встиг нас обох роздягти.
Поцілунків не треба, поринь та приборкай цей щем,
язиком загаси мій вогонь. Потім можеш іти.
Ти поймаєш розкішно, вбираєш саму мою суть.
Талим воском стікаю на губи твої мінливі.
Мент, у якому ні серця-ні-ті-ла-од-на-ка-ла-муть.
…Вітре, ти зазнав найвеличніше серед мислимих принижень!

© Валерія Піщанська

© Валерія Піщанська

И женщина откидывала прядь
Со лба и тихо руки поднимала,
Чтоб всем – и никому принадлежать
И плоть ее смеялась и стонала,
Переполняясь взорами толпы,
И горло в вороте, как лань в капкане,
Дрожало. Воздух, желтый от желаний,
В напрягшиеся бился лбы…
И посреди Вселенной, среди лжи,
Паучьих мыслей, разговоров потных,
И глаз нелюбящих, и ртов бесплодных
Плясала женщина, смеялась Жизнь!
И телом ее правила Любовь –
Огромная для маленького тела,
И бледное лицо ее летело
от нас, от нас – и возвращалось вновь…
Катилось время вкривь и вкось, и вспять….
Империи неслись во тьму развала…

©Нина Габрэилян

я хочу високі помисли
до крику високі груди
я хочу високу статую
старого смішного буди

я хочу широкий світогляд
широкі розкосі очі
широке знайомих коло
але без дзвінків серед ночі

я хочу безгрішне знання
а також безгрішне зачаття
і хочу ставати безгрішною
щоразу після причастя

я хочу ще білий прапор
і білі зуби-перлинки
і білу весільну сукню
на тілі щасливої жінки

я хочу міцного здоров’я
міцних обіймів коханців
що пестять міцною кавою
якщо їх лишати до ранку

я хочу тонку інтуїцію
й тонку, як берізка, талію
тонкі кулінарні присмаки
привезені із італії

я хочу менше бажань
і менше покликів тіла
та марно: вони не змаліють
як би я не хотіла

© Валерія Піщанська