Околиці свого старого міста

Хіба не чуєш, затуливши очі?

Крізь мертвий дим палаючого листя

Біжать собаки нашого дитинства

І підростає кров… сто років

юності, а далі все – пустеля.

Тут соловї, неначе цвяшки, вбиті

У груди доцвітаючи кущів.

У вересні просушені дощі

Полощуться на сонці, як білизна

Розвішена між вікон. А сніги!

Великі, фіолетові, але ти

мусиш ближче підійти

До рук, плечей, до шкіри, до сорочки,

Гарячої від спеки. До стіни,

Холодної від старху і від моху.

Хіба не чуєш затуливши очі

Свою колишню круглу чистоту?

Хіба не хочеш увійти у камінь,

Ховаючись від перших поцілунків?

Туди, туди – у камінь і у мох,

У биту цеглу, порвані м’ячі,

У соловіїв! У лагідних собак

дитинства нашого, що все іще повзуть за нами

крізь мертвий дим палаючого листя,

аж кров їм проступає на хребтах.

У мох, у страх!

… а далі все – пустеля.

©Наталка Білоцерківець

Мертвий Півень та Крихітка Цахес – Ми помремо не в Парижі

Забуваються лінії запахи барви і звуки
слабне зір гасне слух і минається радість проста
за своєю душею простягнеш обличчя і руки
але високо і недосяжно вона проліта

залишається тільки вокзал на останнім пероні
сіра піна розлуки клубочиться пухне і от
вже вона розмиває мої беззахисні долоні
і огидним солодким теплом наповзає на рот
залишилась любов але краще б її не було

в провінційній постелі я плакала доки стомилась
і бридливо рум’яний бузок заглядав до вікна
поїзд рівно ішов і закохані мляво дивились
як під тілом твоїм задихалась полиця брудна
затихала стихала банальна вокзальна весна

ми помрем не в Парижі тепер я напевно це знаю
в провінційній постелі що потом кишить і слізьми
і твого коньяку не подасть тобі жоден я знаю
нічиїм поцілунком не будемо втішені ми
під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми

надто гірко ми плакали і ображали природу
надто сильно любили
коханців соромлячи тим
надто вірші писали поетів зневаживши
зроду
нам вони не дозволять померти в Парижі
і воду
під мостом Мірабо окільцюють конвоєм густим

©Наталка Білоцерківець