М.Павич «Хазарський словник»

Корабель
(з пристрасті)

Піднятий якір – як контур розіп’ятої чайки.
Середина циклу. Поміж ноги надходить весна.
Вона – не медяник й батіг, а нещадна нагайка,
яка мене мусить чи то стати човном, чи то йти до човна,
ним – у море відкрите, у хитавицю, у тряску,
де вітер солоний жіночність розчахне. Хоч впирайся, проси,
на стегно поцілунками-бризками хлюпнувши рясно,
по сухому, болюче ввійде у мої паруси.
Зігнуті ноги в колінах, груди напнуті, як щогли.
І твій зрух насолоди знайде в моїм тілі стократну луну.
До бортів мене, вітре, духом солоним наповни!
…Чужий і бажаний, а можна я так під тобою й умру?

Птах
(з любові)

Почуваю себе затишно, немов у гнізді,
тільки сповита коханням до тебе, вітре.
Темнокосим птахом розчиняюсь в твоїй бистрині,
топлячи промені сонць в ніжності скриках тендітних;
в спільнім серцебитті, де наступного вдару немає,
де вроняєш мене об небо, аж кров на губах,
де я лиш твій струмінь, твій подув, несміло крильми огортаю
та цілую губами-пір’їнами, роблячи змах.
Ще і ще, набираючи швидкість у леті невпиннім,
знов і знов я волого губами по ньому ковзну.
Рівночасно стріпнувшись, на землю спадемо повільно.
…Тілом по тілу: «Вітре, тебе божевільно люблю!»

Свічка
(знічев’я )

Сарафан льняний, коротший ніж зір закоханця,
ліпить із мене свічку, туго налиту воском.
Струнка і гладенька, мов тканка, заправлена в п’яльця,
опинилась в обіймах вітру цілком ненароком.
Тепер дай наспіватися тілом, розпочатись вогнем,
я ж бо свічка. Ба! Ти вже встиг нас обох роздягти.
Поцілунків не треба, поринь та приборкай цей щем,
язиком загаси мій вогонь. Потім можеш іти.
Ти поймаєш розкішно, вбираєш саму мою суть.
Талим воском стікаю на губи твої мінливі.
Мент, у якому ні серця-ні-ті-ла-од-на-ка-ла-муть.
…Вітре, ти зазнав найвеличніше серед мислимих принижень!

© Валерія Піщанська

жить в маленькой стране среди песков и сосен,
бегоний и касмей, и ставен голубых,
здесь волны зелены, а воздух синь и сочен,
и прошлое бледней, чем пыльный половик,
здесь чайки по утрам шумней любого сейма,
а дрозд в камзоле спит, что вольфганг-амадей,
и слышно, как в земле ворочается семя,
когда твоя ладонь касается моей…

2

белый песок усыпан дарами сплошь
после ночного шторма, и ты, хмелея,
воздух густой, как воду живую пьешь,
неженка, лежебока, дичок, медея,
солнце на сосны льется из дымных сит,
столько сокровищ выброшено прибоем,
над голубым руном стрекоза висит,
чайка парит, и время стоит конвоем…

3

дюны, сосны, дожди и ветра, черепичные крыши,
кирха спит на высоком холме, а господь еще выше,
солнце, синие ставни, герани, песок и вода,
время здесь опочило, как в бочке дубовой звезда,
запах рыбы, коптильни, рыбацкие лодки, герани,
солнце, синие ставни, здесь осы и те ? лютеране,
после мессы неспешно слетают на теплый песок,
дюны, сосны, закат, целование в лоб и висок…

4

синева прорвется с балтийским ветром
через все прорехи скупой зари,
и зима изумленным наполнит светом
полусонные карие янтари,
и хмельною вспыхнув тогда волною,
отразят ожившие зеркала
это море, которое было мною,
эти дюны, которыми ты была…

5

время смотрит зелеными, синими,
ловит серыми, черными льнет,
и вороны садятся разинями
на мерлушковый мартовский лед,
время любит весенними, карими,
ничего, что тебе невдомек,
окарина свистит на окраине,
и парит над пекарней дымок…

6

скажешь: весна, – и станет весна, смотри:
это листва над нами звенит легка,
это в зрачках воздушные янтари,
синие реки, белые облака,
это веселый ясень, высокий дуб,
дальние кущи рая, его углы,
это с твоих горячих слетают губ
сирины, алконосты, скворцы, щеглы…

7

ночью кожа пахнет хлопком и молоком,
замечаешь мельком, янтарной волной влеком
в те пространства мира, которые иногда
выбирают нас и втягивают, как вода,
и пока мы неким целым, а не вдвоем,
погружаемся в долгий медленный водоем,
резеды в саду зацветает сухая плоть,
словно в эти воды и вправду смотрел господь…

© Сергей Шестаков