У Френка було багато червоного, інколи могло здатися, що якось забагато як для чоловіка: стіни у вітальній, автівка, рушники, сантехніка, домашні тапочки, рамка для світлин у кабінеті, сорочки, деяка білизна, батареї. Коли Елен приходила до Френка, цей колір насичував її, і вода ще довго мала смак червоного вина, а світанки пахли свіжою полуницею або помідорами.
І це була любов. Вона жила в Елен і Френку та змушувала їхні серця битися швидше при одній лише думці про дотики, подихи, викрики, подряпини на спинах, прокушені до крої губи, синяки, знову дотики, подихи, подряпини…
Коли Елен сумувала за Френком, то купувала собі червоні троянди і ставила їх у червону вазу. Тоді легко було здогадатися, скільки часу вони не зустрічалися – Елен ніколи не викидала зів’ялі квіти до того, як знову побачить Френка. Бо хіба ж можливо викинути чекання?
А ще яскраво-червоний колір мала їхня пристрасть. Френк та Елен були твердо переконані – вона народжується з любові, бо має таку силу енергії, що просто не може з’являтися з нічого, її породжує щось велике, наприклад Бог, а бог є любов. І це не лише через червону білизну, червні свічки і червонувате приглушене світло у спальні, вітальні, кухні, ванній кімнаті – всюди, де вони кохалися. Ця пристрасть була живою, майже матеріальною, вона вибухала з першого погляду Елен на Френка, а Френка на Елен часто навіть без жодних слів, а коли Френк залишався один – тихо ховалася в якийсь куток, немов кішка, і засинала до наступного приходу Елен.
І пастельно-червоний колір мала їхня ніжність. Вона часто приходила після пристрасті, тільки інколи встигала з’явитися перед нею, але завжди залишалася надовго. Ніжність ховалася у рожевому світанку, за яким приходило прощання, у чорному чаї з бергамотом, який вони випивали на сніданок, у халаті Елен з червоними соняшниками (дивина, бо хіба можуть бути соняшники червоними?), купленому Френком на блошиному ринку під час чергового відрядження до Нью-Йорка. Ніжність майже ніколи не покидала Елен та Френка, виростала від довгого чекання до розмірів Сонця, а той Молочного Шляху, і легко пробачала Френку його роботу, а Елен – чоловіка і дитину. Бо ніжність була пастельно-червоною, а червоний – колір любові.

КОЛІР ЖИТТЯ

Жива! Жива! Живісьніка! Елен починала жити у Френка – вона народжувалась, як і годиться, у пристрасті, десь між численними оргазмами на тих самих червоних простирадлах. Знову і знову. Елен дивилася на своє зарум’яніле обличчя, тіло і уявляла, як по жилах тече червона кров, а кров це ж символ життя! І Елен починала ЖИТИ!!!.
Але інші не починали. У них не було ні Френка, ні чероних простирадл, ні – годі й говорити – пристрасті. Елен виходила на вулицю і холод пронизував її тіло до кісток, навіть літом, навіть коли надворі було плюс 35 і під ногами розм’якав асфальт – Елен пронизував холод. А навколо ходили привиди. Ви знаєте, як страшно жити серед привидів – сірих, страшних, з незмінним виразами облич і пустими поглядами в нікуди? А Елен знає. Щоразу, коли вона повертається від Френка, то потрапляє у світ привидів. Тоді їй видається, ніби вона у загробному царстві і безтілесна маса проходить крізь неї, надовго залишаючи неприємне відчуття по собі.
Та найстрашніше – Елен добре розуміє – цей загробний світ – її світ. Можливо, не Френків, бо вона так і не спромоглася поки що розгадати цього чоловіка (а може бога?), але безсумнівно її. І у цьому світі зовсім немає червоного кольору, хоча колись був ( а може то їй тільки здавалося що був). Колись Елен народила двох червонощоких карапузів, і як же боляче – просто неймовірно боляче – було їй бачити, як ці карапузи потроху стають привидами, як і їхній батько, бабусі, дідусі ,сусіди, однокласники. А Елен – вона б також давно була привидом, якби не Френк. Він допомагає їй народитися вже вкотре. І рум’яніють щоки, і по жилах починає текти кров, і у їжі з’являється смак, а у квітів запах, і Елен більше не соромиться своєї оголеності на червоних простирадлах. Бо червоний то колір життя.

КОЛІР НЕНАВИСТІ

Ненависть приходила поступово, як старість чи холод осінніми вечорами. Спершу довго вивчала Елен, немов дитина, яка ще не вміє читати, а тільки розглядає картинки у новій книжці з казками, а потім, коли нарешті знайшла те, що Елен так сильно не хотіла показувати, почала витягувати це назовні.
Так з’явилося роздратування. Воно ще не було яскраво червоним, лише якимось блідим рум’янцем щік і покусаними від тривоги вустами. Роздратування прийшло настільки непомітно, що Елен, у якої ранки пахли свіжою полуницею або помідорами, знаходила причину у погоді, чи магнітних бурях, чи чому завгодно, лиш би не признавати, що ота сама втомлена жінка, яка перед сном дивиться на неї з дзеркала у ванній кімнаті – без макіяжу, масок і з червоними капілярами на білках очей – вона і є – та сама Френкова Елен.
І роздратування стало агресією – отруйно-червоною, кольору ржавої зброї і останніх вуглинок догораючої домівки. Ця агресія була частою гостею у сім’ї Елен, з нею познайомились діти, чоловік, батьки. Агресія сідала з ними за вечерю, ходила на прогулянки, бадьорила зранку і через якийсь час всі настільки привикли, що вже й забули, що було до неї. Навіть Френк подекуди помічав агресію, хоч це й не було легко серед червоних стін, червоних простирадл і запалених пристрастю очей Елен.
І вода вже мала смак порошкового вина з пакетів, бо чоловік , що лежав поруч минулої ночі не давав Елен розміститися зручно впоперек ліжка, а від однієї думки про запах полуниці чи помідорів Елен нудило, бо діти вже два дні поспіль приносили зі школи зауваження за незадовільну поведінку, та й сама Елен, дивлячись на своє тіло не могла бачити як по ньому рухається кров, бо Френк вже другий місяць вивчав культуру Індонезії десь в Індонезії.
І от тоді вогненно червона спалахнула ненависть. Вона затягувала у своє жерло все: Елен, дім, Френка, дітей, чоловіка, батьків і навіть привидів на вулиці. І все палало яскравим полум’ям, бо ненависть, як не дивно також мала червоний колір.

КОЛІР СМЕРТІ

Елен більше не пронизував холод. Вона бачила привидів та розуміла – це її світ, і це зовсім не страшно – а якось…ніяко, бо де ще жити привиду, як не у світі привидів?
Одне лише погано – привиди мертві, а тому ще раз померти не можуть. Елен – та, що Френкова, давно згоріла на вогні власної інквізиції, тоді й потрібно було відбути похорони. А та Елен, що зараз спить з чоловіком, ходить на роботу, збирає дітей до школи – це підробка, голограма, яка лише здається, що дихає, насправді ж тільки вдає.
А червоний схід сонця манить до себе, немов шоколадний коник у на вітрині кондитерської голодного школяра . Він збуджує у пам’яті привида колись живої жінки спогади про червоні стіни у вітальній, червоні простирадла, і про червоні подряпини на спині, про пастельно-червону ніжність і яскраво-червону пристрасть, про все те добре червоне, що змушувало її червону кров текти по жилах.
А на диво Елен, яка гадала – у неї не залишилось ні каплі тієї загадкової рідини, крові було багато. ЇЇ було більше, ніж, здавалося, могло б вмістити тіло навіть дебелої людини. Вона була усюди відходила слідами необережного поліцейського до газону, просочила одяг Елен, засохла згустками у її волоссі, витікала тонкою цівкою через рот та вуха і розлилася брудно-червоною калюжею на тротуарі. Крові було настільки багато, що ні в кого не виникло сумнівів – Елен померла, бо всім відомо, що кров – це символ смерті. І звичайно ж смерть має червоний колір.

© Іванна

жить в маленькой стране среди песков и сосен,
бегоний и касмей, и ставен голубых,
здесь волны зелены, а воздух синь и сочен,
и прошлое бледней, чем пыльный половик,
здесь чайки по утрам шумней любого сейма,
а дрозд в камзоле спит, что вольфганг-амадей,
и слышно, как в земле ворочается семя,
когда твоя ладонь касается моей…

2

белый песок усыпан дарами сплошь
после ночного шторма, и ты, хмелея,
воздух густой, как воду живую пьешь,
неженка, лежебока, дичок, медея,
солнце на сосны льется из дымных сит,
столько сокровищ выброшено прибоем,
над голубым руном стрекоза висит,
чайка парит, и время стоит конвоем…

3

дюны, сосны, дожди и ветра, черепичные крыши,
кирха спит на высоком холме, а господь еще выше,
солнце, синие ставни, герани, песок и вода,
время здесь опочило, как в бочке дубовой звезда,
запах рыбы, коптильни, рыбацкие лодки, герани,
солнце, синие ставни, здесь осы и те ? лютеране,
после мессы неспешно слетают на теплый песок,
дюны, сосны, закат, целование в лоб и висок…

4

синева прорвется с балтийским ветром
через все прорехи скупой зари,
и зима изумленным наполнит светом
полусонные карие янтари,
и хмельною вспыхнув тогда волною,
отразят ожившие зеркала
это море, которое было мною,
эти дюны, которыми ты была…

5

время смотрит зелеными, синими,
ловит серыми, черными льнет,
и вороны садятся разинями
на мерлушковый мартовский лед,
время любит весенними, карими,
ничего, что тебе невдомек,
окарина свистит на окраине,
и парит над пекарней дымок…

6

скажешь: весна, – и станет весна, смотри:
это листва над нами звенит легка,
это в зрачках воздушные янтари,
синие реки, белые облака,
это веселый ясень, высокий дуб,
дальние кущи рая, его углы,
это с твоих горячих слетают губ
сирины, алконосты, скворцы, щеглы…

7

ночью кожа пахнет хлопком и молоком,
замечаешь мельком, янтарной волной влеком
в те пространства мира, которые иногда
выбирают нас и втягивают, как вода,
и пока мы неким целым, а не вдвоем,
погружаемся в долгий медленный водоем,
резеды в саду зацветает сухая плоть,
словно в эти воды и вправду смотрел господь…

© Сергей Шестаков

Ругает проходящий «скорый»
Ошпаренный свирепой мошкарой

трудяга Шарик…

Ни капли хмари,
Только храпчатые лица
Бликуют застеклённой суетой.
И, небо впрыскивая в птиц,

Оконца гложут.
Вытекают сигаретной запятой
Витые выдохи…

***
Всклячь по кульгавинкам,
зажав былинку жёлтыми резцами,
несётся кобылица,
вагонной вторя околесице.
Стрижёт коленцами косицы злаков…
Жара слоится лестницей,
да сгустки маков
проступают под копытцами…
За

пе

ре

стуком
Не

по

спеть…

Боками
палевыми
впалыми

всвистеть
пустое, колющее,
вычихнуть
в калёные вокалы
искрящих стрельбищ
бешеных цикад!
Нырнуть туда же! Да-а…

***
Жалят шпалы
Солнца жвалы,
Подстаканники брюзжат,
Стопки-складки брюх лежалых
Важно полки сторожат,
Грыжи сумок,
Ломти жира…
Бдят цепные пассажиры.
Пузырятся занавески,
Дуют в дымки-перелески.
Развернув нарезку света,
Ветер цедит сигареты, пьёт…
Тёплый солод,
Липкий яблочный крюшон.

Плюёт в оконный капюшон:
- Жара же!
- Сам дуррак…

***
Подколот папоротью, потрошён,
По швам распорот,
Овраг, затопленный июнем.
Шершаво шершнями зудит
Горячий
…пах,
Пускает ящерные слюни
за травный ворот…
Сползая к чесучовым сыпям,
В чадру паучью,

Так

течёт

зыбучий свод,
Сочуя сочное созвучье,
Под лета гусеничный ход.

« – Вам кофе, чай?»

Осядет липкая пыльца,
Кивнёт гривасто ковылица,
Зной,

штопая собой петлицу,
вдруг дрогнет невзначай,
И Шарик выскочит встречать.
…..

Там солнце пальцами слепца

читает заспанные лица.
©Ха-а

Когда праправнуки оборвут тронутые изморозью фонарики физалиса в цветнике,
мы с тобой станем легче линий на пальцах, тоньше кости на виске.
С нас сойдут все оболочки, одна за другой, останется одно
остекленелое, сочащееся на срезе сиянием, нервное волокно,
прошитое насквозь корнями древ, укрытое дёрном – теплейшим из одеял.
И я-волокно, я-нерв всё ещё буду помнить, как ты меня обнимал…

Когда рухнет последний столетний клён, с юга на север, а, может быть,
с востока на запад здесь ляжет дорога: ухабы-столбы…
Дорогу, извиваясь, пересечёт другая, потом ещё одна, и еще одна.
Паук-перекрёсток будет плести паутину из асфальта и железнодорожного полотна,
пока однажды утром солнце ошарашенно не упрётся лбом
в здание вокзала, а оно будет, как водится, с голубями да с витражным стеклом…

Когда здесь будут прощаться, встречаться, греть сумочки на коленях, как щенят,
пить водку и кофе с цикорием, мять носовые платки, когда будут менять
сим-карты, валюту, билеты, жизнь – одну на другую, – мы с тобой
будем слушать песню колёс (чем не сердца стук?)… А когда, бог ты мой,
кто-то возьмёт да придумает воздушные поезда, воздушные колеи, воздушный порт, -
наш вокзал растерзают бурьян и терновник – до самых костей и аорт…

И когда ещё каких-нибудь пару вечностей спустя, когда Гольфстрим
станет горной рекой, Гималаи уйдут под воду, а Луна расколется на куски…
Когда на то самое место, где наша дочь пару вечностей назад рисовала мелом кота, -
примяв бруснику, опустится инопланетное судно… И даже тогда,
когда на теплую обшивку корабля слетятся погреться земные жуки, -
я буду с тобой рядом, ты только представь, на расстоянии вытянутой руки.

©murena

©Марія Кривенко