Когда мы все — как школьники вставали
в восторге, в дружбе, в бешенстве, в любви,
мы тоже ничего не обещали
и тоже дали больше, чем могли.

Из всех смертей, от всех земных насилий,
двумя подошвами, сведенными в одну,
мы были — этим бешенством, мы — были
сырой сиренью, прыгнувшей — в весну.

О, знал бы я, как жизнь самозабвенно
всей свежевымытой рубашкой на плацу,
всей этой веткой — с переполненной сиренью,
меня — за все это — ударит по лицу.

Но я хочу, я требую — чтоб следом
за мной, наевшимся, мной, благодарным, — шли,
вы, сделавшие нас — своей победой,
вы — даже не хлебнувшие — земли.

Из всех смертей, от всех земных насилий,
двумя подошвами, цветущими во тьму,
одним неопытным, одним мужским усильем
вы тоже, тоже — прыгнете — в весну.

И пусть тогда — как все, нарядным тленом
я стану сам — в сиреневом ряду,
но эта девочка останется — нетленна,
а эти мальчики — живыми — и в цвету.

©Дмитрий Воденников

Храни меня, прищур неумолимый,
в сохранности от всех благополучий,
но обойди твоей опекой жгучей
двух девочек, замаранных малиной.

Ещё смеются, рыщут в листьях ягод
и вдруг, как я, глядят с такой же грустью.
Как все, хотела — и поила грудью,
хотела — мёдом, а вспоила — ядом.

Непоправима и невероятна
в их лицах мета нашего единства.
Уж коль ворона белой уродится,
не дай ей бог, чтоб были воронята.

Белеть — нелепо, а чернеть — не ново,
чернеть — недолго, а белеть — безбрежно.
Всё более я пред людьми безгрешна,
всё более я пред детьми виновна.

© Ахмадулина Белла

Будто всегда не хватало колючек и кочек им,
дети крадутся оврагами,
прут сквозь лес,
пишут родителям письма кошмарным почерком
на промокашках, вымазанных в земле.

Пишет Виталик:
«Ваши манипуляции,
ваши амбиции, акции напоказ
можете сунуть в…
я решил податься
в вольные пастухи.
Не вернусь. Пока».

Пишет Кристина:
«Сами учитесь пакостям,
сами играйте в свой сериальный мир.
Стану гадалкой, ведьмой, буду шептать костям
тайны чужие, травы в котле томить».

Пишет Вадим:
«Сами любуйтесь закатом
с мостиков города.
Я же уйду за борт.
Буду бродячим уличным музыкантом.
Нашел учителя флейты:
играет, как бог».

Взрослые
дорожат бетонными сотами,
бредят дедлайнами, спят, считают рубли.
Дети уходят из города.
В марте.
Сотнями.
Ни одного сбежавшего
не нашли.
©  Дана Сидерос

Ну вот и умер еще один человек, любивший меня. И вроде бы сердце в крови,
но выйдешь из дома за хлебом, а там — длинноногие дети,
и что им за дело до нашей счастливой любви?
И вдруг догадаешься ты, что жизнь вообще не про это.

Не про то, что кто-то умер, а кто-то нет,
не про то, что кто-то жив, а кто-то скудеет,
а про то, что всех заливает небесный свет,
никого особенно не жалеет.

— Ибо вся наша жизнь — это только погоня за счастьем,
но счастья так много, что нам его не унести.
Выйдешь за хлебом — а жизнь пронеслась: «Это лето, Настя.
Сердце мое разрывается на куски».

Мужчины уходят и женщины (почему-то),
а ты стоишь в коридоре и говоришь опять:
— В нежную зелень летнего раннего утра
хорошо начинать жить, хорошо начинать умирать…

Мать уходит, отец стареет, курит в дверях сигарету,
дети уходят, уходят на цыпках стихи…
А ты говоришь, стоя в дверях: — Это лето, лето…
Сердце моё разрывается на куски.

©Дмитрий Воденников

У Френка було багато червоного, інколи могло здатися, що якось забагато як для чоловіка: стіни у вітальній, автівка, рушники, сантехніка, домашні тапочки, рамка для світлин у кабінеті, сорочки, деяка білизна, батареї. Коли Елен приходила до Френка, цей колір насичував її, і вода ще довго мала смак червоного вина, а світанки пахли свіжою полуницею або помідорами.
І це була любов. Вона жила в Елен і Френку та змушувала їхні серця битися швидше при одній лише думці про дотики, подихи, викрики, подряпини на спинах, прокушені до крої губи, синяки, знову дотики, подихи, подряпини…
Коли Елен сумувала за Френком, то купувала собі червоні троянди і ставила їх у червону вазу. Тоді легко було здогадатися, скільки часу вони не зустрічалися – Елен ніколи не викидала зів’ялі квіти до того, як знову побачить Френка. Бо хіба ж можливо викинути чекання?
А ще яскраво-червоний колір мала їхня пристрасть. Френк та Елен були твердо переконані – вона народжується з любові, бо має таку силу енергії, що просто не може з’являтися з нічого, її породжує щось велике, наприклад Бог, а бог є любов. І це не лише через червону білизну, червні свічки і червонувате приглушене світло у спальні, вітальні, кухні, ванній кімнаті – всюди, де вони кохалися. Ця пристрасть була живою, майже матеріальною, вона вибухала з першого погляду Елен на Френка, а Френка на Елен часто навіть без жодних слів, а коли Френк залишався один – тихо ховалася в якийсь куток, немов кішка, і засинала до наступного приходу Елен.
І пастельно-червоний колір мала їхня ніжність. Вона часто приходила після пристрасті, тільки інколи встигала з’явитися перед нею, але завжди залишалася надовго. Ніжність ховалася у рожевому світанку, за яким приходило прощання, у чорному чаї з бергамотом, який вони випивали на сніданок, у халаті Елен з червоними соняшниками (дивина, бо хіба можуть бути соняшники червоними?), купленому Френком на блошиному ринку під час чергового відрядження до Нью-Йорка. Ніжність майже ніколи не покидала Елен та Френка, виростала від довгого чекання до розмірів Сонця, а той Молочного Шляху, і легко пробачала Френку його роботу, а Елен – чоловіка і дитину. Бо ніжність була пастельно-червоною, а червоний – колір любові.

КОЛІР ЖИТТЯ

Жива! Жива! Живісьніка! Елен починала жити у Френка – вона народжувалась, як і годиться, у пристрасті, десь між численними оргазмами на тих самих червоних простирадлах. Знову і знову. Елен дивилася на своє зарум’яніле обличчя, тіло і уявляла, як по жилах тече червона кров, а кров це ж символ життя! І Елен починала ЖИТИ!!!.
Але інші не починали. У них не було ні Френка, ні чероних простирадл, ні – годі й говорити – пристрасті. Елен виходила на вулицю і холод пронизував її тіло до кісток, навіть літом, навіть коли надворі було плюс 35 і під ногами розм’якав асфальт – Елен пронизував холод. А навколо ходили привиди. Ви знаєте, як страшно жити серед привидів – сірих, страшних, з незмінним виразами облич і пустими поглядами в нікуди? А Елен знає. Щоразу, коли вона повертається від Френка, то потрапляє у світ привидів. Тоді їй видається, ніби вона у загробному царстві і безтілесна маса проходить крізь неї, надовго залишаючи неприємне відчуття по собі.
Та найстрашніше – Елен добре розуміє – цей загробний світ – її світ. Можливо, не Френків, бо вона так і не спромоглася поки що розгадати цього чоловіка (а може бога?), але безсумнівно її. І у цьому світі зовсім немає червоного кольору, хоча колись був ( а може то їй тільки здавалося що був). Колись Елен народила двох червонощоких карапузів, і як же боляче – просто неймовірно боляче – було їй бачити, як ці карапузи потроху стають привидами, як і їхній батько, бабусі, дідусі ,сусіди, однокласники. А Елен – вона б також давно була привидом, якби не Френк. Він допомагає їй народитися вже вкотре. І рум’яніють щоки, і по жилах починає текти кров, і у їжі з’являється смак, а у квітів запах, і Елен більше не соромиться своєї оголеності на червоних простирадлах. Бо червоний то колір життя.

КОЛІР НЕНАВИСТІ

Ненависть приходила поступово, як старість чи холод осінніми вечорами. Спершу довго вивчала Елен, немов дитина, яка ще не вміє читати, а тільки розглядає картинки у новій книжці з казками, а потім, коли нарешті знайшла те, що Елен так сильно не хотіла показувати, почала витягувати це назовні.
Так з’явилося роздратування. Воно ще не було яскраво червоним, лише якимось блідим рум’янцем щік і покусаними від тривоги вустами. Роздратування прийшло настільки непомітно, що Елен, у якої ранки пахли свіжою полуницею або помідорами, знаходила причину у погоді, чи магнітних бурях, чи чому завгодно, лиш би не признавати, що ота сама втомлена жінка, яка перед сном дивиться на неї з дзеркала у ванній кімнаті – без макіяжу, масок і з червоними капілярами на білках очей – вона і є – та сама Френкова Елен.
І роздратування стало агресією – отруйно-червоною, кольору ржавої зброї і останніх вуглинок догораючої домівки. Ця агресія була частою гостею у сім’ї Елен, з нею познайомились діти, чоловік, батьки. Агресія сідала з ними за вечерю, ходила на прогулянки, бадьорила зранку і через якийсь час всі настільки привикли, що вже й забули, що було до неї. Навіть Френк подекуди помічав агресію, хоч це й не було легко серед червоних стін, червоних простирадл і запалених пристрастю очей Елен.
І вода вже мала смак порошкового вина з пакетів, бо чоловік , що лежав поруч минулої ночі не давав Елен розміститися зручно впоперек ліжка, а від однієї думки про запах полуниці чи помідорів Елен нудило, бо діти вже два дні поспіль приносили зі школи зауваження за незадовільну поведінку, та й сама Елен, дивлячись на своє тіло не могла бачити як по ньому рухається кров, бо Френк вже другий місяць вивчав культуру Індонезії десь в Індонезії.
І от тоді вогненно червона спалахнула ненависть. Вона затягувала у своє жерло все: Елен, дім, Френка, дітей, чоловіка, батьків і навіть привидів на вулиці. І все палало яскравим полум’ям, бо ненависть, як не дивно також мала червоний колір.

КОЛІР СМЕРТІ

Елен більше не пронизував холод. Вона бачила привидів та розуміла – це її світ, і це зовсім не страшно – а якось…ніяко, бо де ще жити привиду, як не у світі привидів?
Одне лише погано – привиди мертві, а тому ще раз померти не можуть. Елен – та, що Френкова, давно згоріла на вогні власної інквізиції, тоді й потрібно було відбути похорони. А та Елен, що зараз спить з чоловіком, ходить на роботу, збирає дітей до школи – це підробка, голограма, яка лише здається, що дихає, насправді ж тільки вдає.
А червоний схід сонця манить до себе, немов шоколадний коник у на вітрині кондитерської голодного школяра . Він збуджує у пам’яті привида колись живої жінки спогади про червоні стіни у вітальній, червоні простирадла, і про червоні подряпини на спині, про пастельно-червону ніжність і яскраво-червону пристрасть, про все те добре червоне, що змушувало її червону кров текти по жилах.
А на диво Елен, яка гадала – у неї не залишилось ні каплі тієї загадкової рідини, крові було багато. ЇЇ було більше, ніж, здавалося, могло б вмістити тіло навіть дебелої людини. Вона була усюди відходила слідами необережного поліцейського до газону, просочила одяг Елен, засохла згустками у її волоссі, витікала тонкою цівкою через рот та вуха і розлилася брудно-червоною калюжею на тротуарі. Крові було настільки багато, що ні в кого не виникло сумнівів – Елен померла, бо всім відомо, що кров – це символ смерті. І звичайно ж смерть має червоний колір.

© Іванна

Мечтая о надежности семьи,
Забыв о детских бреднях, юных сплетнях,
Любимейшие девушки мои
Выходят замуж за сорокалетних.

Они звонят меня предупредить, —
Уже почти как друга или брата, —
Они с улыбкой просят заходить,
Но радуются как-то виновато.

Есть выбор: дом-гора и дом-дыра.
Нора, где скрип пера и плачут дети.
Что я могу вам дать? А вам пора:
Написан Вертер. Не держу. Идите.

Пусть так. Он прав. Ты с ним. Вы есть. Нас нет.
Прощай. Я буду тени незаметней.
Когда-нибудь мне будет сорок лет.
Я встречусь со своей двадцатилетней.

Я встречу взгляд ее бездонных глаз.
Она не отведет их. Так и выйдет.
И юноша, родившийся сейчас, —
О наш удел! — меня возненавидит.

Прости меня, о юноша! Прости! Н
е шляйся по Москве, не бей бутылок,
Сумей зажать отчаянье в горсти
И не бросай проклятий ей в затылок:

Все таковы они! Пусть так. Я прав.
Их дело — глотку драть в семейных ссорах,
А наш удел — закусывать рукав
И выжидать, когда нам будет сорок.

О юноша! Найди довольно сил
Не закоснеть в отчаянье и злобе,
Простить ее, как я ее простил,
И двинуть дальше, захромав на обе,

Уйти из дома в каплющую тьму
В уже ненужной новенькой “аляске”
И написать послание тому,
Кто дрыгает ножонками в коляске.
© Дмитрий Быков

І будемо все ще цілуватися з язиком і в губи,
Навіть при підлітках-дітях.
І роздягатимемо одне одного довго,
Як субтропічне літо.

І ніколи не обійдемося без прелюдії,
І в тебе не буде коханки. Яка там коханка:
Граємось в скрипку й смичок щоночі,
Ледве живі до ранку.

Ми освідчуватимемося коханні,
масажуватимемо одне одному ніжки,
і радітимемо, що торік поміняли в холі доріжки,
бо старі були вже не те: щось постійно кололо в спину,
коли ти мені в вушко шептав
сороміцький план…
на четверту дитину.
© Валерія Піщанська

Волосинки
на писку віслючка,
що лоскочуть твою долоню,
коли ти годуєш його
покришеним хлібом
під пильними поглядами
обох ваших матусь.

Ритмічні рухи головою
страуса
або жирафа,
коли вони насолоджуються
свободою ходити.

Гроза,
перед якою
дурненькі горобці
хлюпочуться в піску,
немов у водичці.

Сором’язливі вусики слимачка.
І ще більш сором’язливі
вусики равлика.
Бо ж у равлика
є чудова схованка –
його раковинка!

Здригання хом’ячка,
коли часом
необачно дмухнеш на нього,
тримаючи на руках.

Не дуже глибокий погляд жабки
і безмежно глибокий
погляд корівки.
І ще мільярд тисяч прикладів!

Любий, любий малюк!
Довкола тебе не менше життя,
ніж у тобі,
у твоїх пальчиках,
що часом сверблять,
і носику, що згоряє на сонці.
То ж давай дивитися довкола
уважніше!

© Валерія Піщанська
 
 
 
“An die Kleinsten”
Die weichen Pfotenballen
einer Hauskatze:
Vier sind rosa und einer
ist schwarz.
 
Die Haare auf dem Maul
eines kleinen Esels.
Sie kitzeln deine Hand,
wenn du ihn fütterst -
unter den wachsamen Blicken
eurer beiden Mamis.
 
Rhythmische Kopfbewegungen
von einem Strauß oder einer Giraffe,
wenn sie die Freiheit der Bewegung genießen.
 
Ein Gewitter,
vor dem die Spatzen, kleine Dummerchen,
sich im Sand –
wie im Wasser –
baden!
 
Scheue Fühler einer Nacktschnecke
und noch scheuere Fühler einer Schnecke.
Denn eine Schnecke hat ein wunderbares Versteck –
ihr eigenes Häuschen.
 
Das Zusammenzucken eines Hamsters,
fall du aus Versehen auf ihn pustest –
beim zärtlichen Halten auf dem Arm.
 
Ein nicht allzu tiefer Blick
eines Frosches
und ein unendlich tiefer Blick
einer Kuh.
Und weitere Tausend Dutzend Beispiele…
 
Hör zu, Kleines:
Um dich herum gibt es nicht weniger Leben
Als in dir selbst.
In deinen Fingerchen, die manchmal jucken,
oder in deiner Nase,
die die Sommersprossen bekommt.
Also schau dich genauer um!

Когда праправнуки оборвут тронутые изморозью фонарики физалиса в цветнике,
мы с тобой станем легче линий на пальцах, тоньше кости на виске.
С нас сойдут все оболочки, одна за другой, останется одно
остекленелое, сочащееся на срезе сиянием, нервное волокно,
прошитое насквозь корнями древ, укрытое дёрном – теплейшим из одеял.
И я-волокно, я-нерв всё ещё буду помнить, как ты меня обнимал…

Когда рухнет последний столетний клён, с юга на север, а, может быть,
с востока на запад здесь ляжет дорога: ухабы-столбы…
Дорогу, извиваясь, пересечёт другая, потом ещё одна, и еще одна.
Паук-перекрёсток будет плести паутину из асфальта и железнодорожного полотна,
пока однажды утром солнце ошарашенно не упрётся лбом
в здание вокзала, а оно будет, как водится, с голубями да с витражным стеклом…

Когда здесь будут прощаться, встречаться, греть сумочки на коленях, как щенят,
пить водку и кофе с цикорием, мять носовые платки, когда будут менять
сим-карты, валюту, билеты, жизнь – одну на другую, – мы с тобой
будем слушать песню колёс (чем не сердца стук?)… А когда, бог ты мой,
кто-то возьмёт да придумает воздушные поезда, воздушные колеи, воздушный порт, -
наш вокзал растерзают бурьян и терновник – до самых костей и аорт…

И когда ещё каких-нибудь пару вечностей спустя, когда Гольфстрим
станет горной рекой, Гималаи уйдут под воду, а Луна расколется на куски…
Когда на то самое место, где наша дочь пару вечностей назад рисовала мелом кота, -
примяв бруснику, опустится инопланетное судно… И даже тогда,
когда на теплую обшивку корабля слетятся погреться земные жуки, -
я буду с тобой рядом, ты только представь, на расстоянии вытянутой руки.

©murena

бывших любовников,
подобрать бы

дряхлую кошку,
лечить раны бы

вновь подорожником,
верить в чудо немножко,

и забыть бы,

как делать детей,
но припомнить,

как быть похожей
на них,

чьи жизни светлей,

может быть,

даже помыслов Божьих.

© Валерия Пищанская