Чуттєва поезія » дівчина

Монолог с ремаркой

Валерія — Wed, 02 Nov 2011 21:25:56 +0000

Ангел, девочка, Психея,
Легкость, радость бытия, —
Сердце стонет, холодея:
Как я буду без тебя?
Как-то без твоей подсветки
Мне глядеть на этот свет,
Эти зябнущие ветки,
На которых листьев нет,
Ноздреватость корки черной
На подтаявшем снегу…
Мир, тобой неосвещенный,
Как-то вынести смогу?
Холодок передрассветный,
Пес ничей, киоск газетный,
Лед, деревья, провода,
Мир бестрепетный, предметный,
Неподвижный, безответный, —
Как я буду в нем тогда?

Как мне с этим расставаньем,
С этим холодом в груди?
До весны с тобой дотянем, —
Ради Бога, погоди!*

Лепет, трепет, колыханье,
Пляска легкого огня,
Ангел мой, мое дыханье, —
Как ты будешь без меня?
Как-то там, без оболочки,
На ветру твоих высот,
Где листок укрылся в почке,
Да и та едва спасет?
Полно, хватит, успокойся!
Над железной рябью крыш,
Выбив мутное оконце,
Так и вижу — ты летишь.
Ангел мой, мое спасенье,
Что ты помнишь обо мне
В этой льдистой, предвесенней,
Мартовской голубизне?
Как пуста моя берлога —
Та, где ты со мной была!
Ради Бога, ради Бога,
Погоди, помедли, пого…

(Звон разбитого стекла).

____________________________________
* – умышленно пропущена строфа:

Там-то, весело старея,
Век свой будем вековать, —
Я твой псих, а ты Психея,
Вместе будем психовать…

Юність Лоретти

Валерія — Fri, 03 Jun 2011 13:04:51 +0000

І ось ти проходиш повз вікна, Лоретто.
З листами для наших сусідів, з вітрами у косах рожевих.
З ключами від скриньок поштових, з тунелями в теплих вухах.
І ось ти заходиш у двері, Лоретто.
З відмовою від видавництва, з цукерками в торбі із льону.
З плечима, похилими сумно, тендітна, як зламаний птах.

Я вже дописала роман свій, Лоретто.
Я третій уже дописала. І третій пішов до шухляди.
Я втратила сина від того, кого я люблю дотепер.
А ти така сповнена сенсу, Лоретто.
З відмовою від видавництва, з губами, тремтливими спрагло.
З руками в бабусиних перснях, із тиском в мільйон атмосфер.

І ось ти мені простягаєш, Лоретто,
вердикт, що засвідчує промах, слова, що вбивають поета.
З усмішкою діви Марії, з волоссям, рожевим, як цвіт.
І ось я торкаюся шкіри, Лоретто.
Такої гарячої шкіри твоєї дитячої шиї.
І я вже не бачу причини на те, щоби клясти цей світ…

©Тала Пруткова

Не старіти

Валерія — Wed, 02 Mar 2011 08:01:35 +0000

Дівчатка, що вирішують не старіти,
у двадцять сім років все ще носять шарфи
з іграшковими писками гномиків, щенят, хелоу-кіті,
чи бодай із кишеньками контрастного кольору

Дівчатка, що вирішують не старіти,
знаходять собі хлопчиків, що ніяк не змужніють,
хоч би входили у своє сорокове чи двадцять друге літо,
або принаймні в осінь чи зиму.

Дівчатка, що вирішують не старіти,
підписані на ар-сі-сі сторінки із соціоніки.
Сплачують за фотокурси, якщо не вистачає для третьої освіти
психотерапевта, чи бодай журналіста.

Дівчатка, що вирішують не старіти,
пояснюють кола під очима покером до світанку.
Уже остаточно вирішили, що їм не потрібні діти,
або принаймні шалено бояться затримок.

Дівчатка, що вирішують не старіти,
Вклеїли свою жіночність разом із другою фотокарткою
в паспорт і закинули в шухляду подалі від світу,
або принаймні від себе

Дівчатка, що вирішують не старіти,
Створюють дизайн-студії,
збиткові галереї на узвозі, композиції квітів…
І ще тисячу речей, щоб можна було описати своє життя
яскраво, або принаймні не мусячи сказати:

…Ця дівчинка вирішила не старіти