і кожна притока Ізару затікає мені в очі,
кожна гілка тоненько проростає мені в зіниці,
і кожне, бодай найбуденніше, цвірінь –
немов нашіптане коханцем на вухо,
настільки воно для мене,
і кожну палицю принесено хазяїну
на мою честь.

Лежу така стишена,
немов твоя рука на моєму животі,
нижче родимої плямки,
вище колись трикутника,
а тепер бісектриси кута…
На весь парк
я розговлююся посмішкою
приголубленого байстрюка.

© Валерія Піщанська

- Це вам, солодка донно, передав
сеньйор у масці, імені не знаю…
Зухвалий вчинок, адже всім відомо,
що квітка із граната  – знак жаги…

…вощані пелюстки такі вабливі, як поцілунків памороч, очей
не піднімала, потемки чекала
його приходу, як зміїно_жала,
що душу вип’є з горлечка мого…

навпомацки
гранатне розбирала
доспіле тіло…

… Сік перебродив
у чорних венах,
і тужаву шкіру безстидні пучки вправно віддирали,
і роздягали донну молоду,
і млість текла притоками-руками,
і сонце пульсувало в животі:
- смалке заласся!
- ладо світлоокий!

…і ця жага – розчахнута граната,
мінилася кривавою росою,
хребет дівоцький – тятива напнута,
а лук –
то тіло легіня, і лет
стріли жалкої серце роздирав їм -
надвоє, троє, п”ятеро, на друзки,
і їхній світ конав од хитавиці,
від надміру, від наміру: іще…..
іще-іще-іще-не зупиняйся….

…і бризнула  гранатова знемога
на   льон постелі, на пелюстя губ -
напіввідкритих, жадібних, дитинних,
і посміхалась донна, і повіки
її тремтіли, ніби мотилі…

© Ганна Осадко