осінь пахне повітрям і певно
це повітря повинне осені
підпирати верхівками темними
її піднебіння покошені

лоскотати її попід хмарами
щоб вона поливала дощами
тих людей що гуляють парами
що закохані до нестями

я чекаю зазимлення знаєш
із землею що прагне тиші
ти навряд чи мене згадаєш
ти навряд чи мені напишеш

© Заза Пауалішвілі

В Брюсселі чини прожували численні тиради
І Штати залізну завісу вже вкотре спустили,
А в Ґорі накрапує кров з буйних ґрон винограду
І десь у дворах загубилися братські могили.

У Києві в серпні за планом військові паради,
На площах Тбілісі відбудеться акт непокори,
А в Ґорі накрапує кров з буйних ґрон винограду
І сиві зажурені вдови німують від горя.

© Сергій Аркуша

Знов опоссумом біль вгризся в тіло…
Душу знов смокче п’явкою сутінь…
У зболілу артерію – морфій,
щоб позбутись жахливої суті.
В серці маками ятряться рани,
зрад без ліку терпіти несила…
Маячня п’яна ран не загоїть,
і нутрo не зігріє текіла…
Брами пекла – відчиненi. Чутно,
як заводить надривно у лоні
заспиртований рій херувимів –
непророслих зернят-ембріонів.
Страх і біль… Їх уже не зректися.
І щоразу все більшає доза…
Залишається доблесть сумнівна –
крізь гіркі посміхатися сльози.
Ще – палітра, що зветься “самотність”,
пензель, густо замочений в крові…
Як давно ти прокляла святість!
Як давно вже не прагнеш любові…
Від цигарки цигарку запалиш,
як рятунку, чекаючи ранку…
Наче трунок похмільний, пригубиш
недоторкану свіжість світанку.
Зблідне долі зловісна гримаса…
Стиснеш зуби: “До біса із смертю!”
Раз на світі існує la vida*,
є в нім місце і для la muerte**.
У корсет штивний втиснеш зневіру.
Заквітчавши косу із хистом,
техуанську коштовну сукню
приоздобиш ацтекським намистом.
Перед дзеркалом, змучена, станеш,
шаль шовкову накинеш звільна…
Venadito***, ти знову – прекрасна,
знову – горда… І знову – сильна.
Тільки в стінах  Блакитного дому
гнізд не в’ють легкокрилі мрії…
Лиш на патіо ще сиротливо
доцвітає галузка надії…

* – з ісп. життя;

** – з ісп.смерть;

*** – з ісп. оленятко (сама Фріда намалювала себе якось у постаті пораненого оленяти).

© Дана Рудик

і ти крізь них пливеш, хоча давно – крізь себе,
лиш моляться чайки за зниклі кораблі
і стомлений прибій ущухне поміж ребер,
неначе біль води, що так тобі болів

неначе ти – розм’як, бо дихаєш водою,
неначе порівнявсь із дикістю морів
неначе вже прийшли, і стали за тобою,
і стали у тобі, і просять, щоб зберіг

© Борис Бібіков

Ці пальці
Граються, мов дельфіни,
У хвилях твого волосся –
Пірнають і виринають,
Злагоджено, як то вміють лише дельфіни,
Одночасно, у ритмі балету,
Згинаючись, розгинаючись,
Виконуючи містки і переверти,
Поринають в штормове волосся,
Прагнучи досягти глибини,
Дочекатися штилю,
Аби знову спільною зграєю
Виплисти на поверхню
І у штилі твого волосся
Дістатись коралових рифів губ.

© Діма Княжич

- Це вам, солодка донно, передав
сеньйор у масці, імені не знаю…
Зухвалий вчинок, адже всім відомо,
що квітка із граната  – знак жаги…

…вощані пелюстки такі вабливі, як поцілунків памороч, очей
не піднімала, потемки чекала
його приходу, як зміїно_жала,
що душу вип’є з горлечка мого…

навпомацки
гранатне розбирала
доспіле тіло…

… Сік перебродив
у чорних венах,
і тужаву шкіру безстидні пучки вправно віддирали,
і роздягали донну молоду,
і млість текла притоками-руками,
і сонце пульсувало в животі:
- смалке заласся!
- ладо світлоокий!

…і ця жага – розчахнута граната,
мінилася кривавою росою,
хребет дівоцький – тятива напнута,
а лук –
то тіло легіня, і лет
стріли жалкої серце роздирав їм -
надвоє, троє, п”ятеро, на друзки,
і їхній світ конав од хитавиці,
від надміру, від наміру: іще…..
іще-іще-іще-не зупиняйся….

…і бризнула  гранатова знемога
на   льон постелі, на пелюстя губ -
напіввідкритих, жадібних, дитинних,
і посміхалась донна, і повіки
її тремтіли, ніби мотилі…

© Ганна Осадко

© Vita

у неї сова на брові
і кожен хто каже сьогодні
що носить в собі безодню
хай знає у неї дві

стара молода зима
знімає у збоченім порно
довгі невидимі корені
туги нашої смак

вона в тролейбусах спить
важко зітхає вві сні
наляканий тане сніг
і в наших слідах рипить

їй вірно служить коваль
я колись бачив спросоння
лежали на підвіконні
залізні її слова

вона стояла за склом
несила страшніша сили
на згадку мені лишила
блідо-зелене стеблo

© Сергій Осока

© Софія Кримовська