Пірнають весла у незвідані глибини,
граційно і безшумно крає гладінь води гондола,
крадучись у темряві подихів та зітхань насолоди.
Пухкі атласні подушки з золотими китичками,
оксамитові, м’які сіднички зі спокусливими ямочками,
з-за мереживного виднокола декольте поволі сходять два світила,
аби обпекти долоні гондольєра жаром жіночої плоті,
просто під небом
оголеної Венеції,
що так пристрасно вибухає чуттєвими феєрверками.

Томливо танцюють тіні з химерами –
звабливий молодий Фавн відпускає свої руки
у натхнену подорож дівочим тілом,
і тремтить спокуслива Німфа, підводячи очі до небесних зірок,
тоді як його гарячі долоні
невпинно ковзають невагомими шовковими тканинами
у пошуках пристрасті,
просто на вулиці
оголеної Венеції,
що так напружено пульсує чужими бажаннями.

Ніжні пальчики Коломбіни перебирають тугі пасочки,
розплутують лабіринти вузлів тісного корсету,
оголюють сокровенні фантазії,
аж дихання збилось,
мрійливий П’єро так завзято шукає загублені поетичні рими
на перехресті її ніг, де квітнуть дикі троянди
в німому очікуванні на його поцілунок,
такий прохолодний і свіжий…
Пікова Дама губить солодкі зітхання,
прохолодний камінь колони так мармурово пестить їй щоки,
гаряче дихання Бубнового Короля так млосно лоскоче їй шию,
і світ ритмічно похитується довкола,
тоді як Король шалено стискає
її ніжні, налиті жагою стегна;
і вогняна, розпечена лава раптово виривається
на свободу
десь глибоко посеред її лона,
але стіни старовинних палаццо
вміють так красномовно мовчати
про чужі таємниці…

Маски блукають містом, маски вдихають ніч,
крізь марево ведуть просто углиб
спокусливої таємниці Світу,
туди, де малинові вуста спрагло вбирають
кожну краплину чужого задоволення,
туди, де ніч спалахує полум’яними вогнями Арлекінів,
де квітнуть рум’янки юних дів,
де будинки пропливають повз чорні гондоли,
а фонтани плачуть виноградним вином від щастя –
туди, де так збуджено тремтять повіки
під карнавальною маскою
оголеної Венеції…

©Слава Світова

М.Павич «Хазарський словник»

Корабель
(з пристрасті)

Піднятий якір – як контур розіп’ятої чайки.
Середина циклу. Поміж ноги надходить весна.
Вона – не медяник й батіг, а нещадна нагайка,
яка мене мусить чи то стати човном, чи то йти до човна,
ним – у море відкрите, у хитавицю, у тряску,
де вітер солоний жіночність розчахне. Хоч впирайся, проси,
на стегно поцілунками-бризками хлюпнувши рясно,
по сухому, болюче ввійде у мої паруси.
Зігнуті ноги в колінах, груди напнуті, як щогли.
І твій зрух насолоди знайде в моїм тілі стократну луну.
До бортів мене, вітре, духом солоним наповни!
…Чужий і бажаний, а можна я так під тобою й умру?

Птах
(з любові)

Почуваю себе затишно, немов у гнізді,
тільки сповита коханням до тебе, вітре.
Темнокосим птахом розчиняюсь в твоїй бистрині,
топлячи промені сонць в ніжності скриках тендітних;
в спільнім серцебитті, де наступного вдару немає,
де вроняєш мене об небо, аж кров на губах,
де я лиш твій струмінь, твій подув, несміло крильми огортаю
та цілую губами-пір’їнами, роблячи змах.
Ще і ще, набираючи швидкість у леті невпиннім,
знов і знов я волого губами по ньому ковзну.
Рівночасно стріпнувшись, на землю спадемо повільно.
…Тілом по тілу: «Вітре, тебе божевільно люблю!»

Свічка
(знічев’я )

Сарафан льняний, коротший ніж зір закоханця,
ліпить із мене свічку, туго налиту воском.
Струнка і гладенька, мов тканка, заправлена в п’яльця,
опинилась в обіймах вітру цілком ненароком.
Тепер дай наспіватися тілом, розпочатись вогнем,
я ж бо свічка. Ба! Ти вже встиг нас обох роздягти.
Поцілунків не треба, поринь та приборкай цей щем,
язиком загаси мій вогонь. Потім можеш іти.
Ти поймаєш розкішно, вбираєш саму мою суть.
Талим воском стікаю на губи твої мінливі.
Мент, у якому ні серця-ні-ті-ла-од-на-ка-ла-муть.
…Вітре, ти зазнав найвеличніше серед мислимих принижень!

© Валерія Піщанська