Де будинки дрімотно стоять
у вічній своїй сієсті.
Нудьга зависла на віконниць іржавих гаках,
балконних решітках і старих гамаках.
Поштивий алькальд
після обіду у старенької мами
ступає з ключем від ратуші,
наче від райської брами.
Поштар з листом
прибуває лиш зрідка
і  так урочисто, як архиєпископ на прощу.
І падре, опасистий від численних постів,
задиханою стоногою
дріботить через площу…

Ти будеш ловеласом
і перекотиполем,
дам місцевих сердечним болем –
мандрівним продавцем парфумів і мила.
А, може, ілюзій і свіжого повітря…
Картярем, брехуном, забіякою,
підступним рудим
собакою…
Чепуруном
з головою у хмарах і брильянтині,
азартним гравцем на півнячих боях
і мандоліні.

Я снитимусь тобі
не те, щоб повією, а  просто
твоїм великим бажанням –
в півтора центнера тілистою мрією…
З потужними бедрами
над підв’язок червоним перцем,
розумом невибагливим
і марципановим серцем.
Веселою товстухою,
що пахне жасмином і матіолою,
і по вечорах співає, хоч кепсько,
зате з надривом,
у засидженій мухами кнайпі
з дзеркалами і допотопною піанолою
про солодкі тортури amour…

Ундіна з розкішними кшталтами
у штучних перлах і контрабандних панчішках,
котра вдень рушає з тобою
у  подорож по ріці,
званій Пристрасть,
на широчезнім паромі ліжка…
О, її крику
пароплавний гудок
в  обіймах ніжного ката!..
І тлуста канарка у клітці сюрчить,
наче поліційний свисток,
про те, як твоя коханка
зраджує тебе ночами то з бакалійником,
то з пожежником…
І лиш зрідка – з кульгавим мулатом.

У благодатний час між обіднею і вечірнею,
давши врешті спокій святим угодникам,
сусідка, підсліпувата і глуха Пілар,
затиснувши вервицю
у сухих лапках старої миші,
підглядатиме за нами у шпарку,
щоб згодом голосно висповідатись
з наших тілесних гріхів
серед лункої церковної тиші.

Нехай тобі присниться сон…

© Дана Рудик

Знов опоссумом біль вгризся в тіло…
Душу знов смокче п’явкою сутінь…
У зболілу артерію – морфій,
щоб позбутись жахливої суті.
В серці маками ятряться рани,
зрад без ліку терпіти несила…
Маячня п’яна ран не загоїть,
і нутрo не зігріє текіла…
Брами пекла – відчиненi. Чутно,
як заводить надривно у лоні
заспиртований рій херувимів –
непророслих зернят-ембріонів.
Страх і біль… Їх уже не зректися.
І щоразу все більшає доза…
Залишається доблесть сумнівна –
крізь гіркі посміхатися сльози.
Ще – палітра, що зветься “самотність”,
пензель, густо замочений в крові…
Як давно ти прокляла святість!
Як давно вже не прагнеш любові…
Від цигарки цигарку запалиш,
як рятунку, чекаючи ранку…
Наче трунок похмільний, пригубиш
недоторкану свіжість світанку.
Зблідне долі зловісна гримаса…
Стиснеш зуби: “До біса із смертю!”
Раз на світі існує la vida*,
є в нім місце і для la muerte**.
У корсет штивний втиснеш зневіру.
Заквітчавши косу із хистом,
техуанську коштовну сукню
приоздобиш ацтекським намистом.
Перед дзеркалом, змучена, станеш,
шаль шовкову накинеш звільна…
Venadito***, ти знову – прекрасна,
знову – горда… І знову – сильна.
Тільки в стінах  Блакитного дому
гнізд не в’ють легкокрилі мрії…
Лиш на патіо ще сиротливо
доцвітає галузка надії…

* – з ісп. життя;

** – з ісп.смерть;

*** – з ісп. оленятко (сама Фріда намалювала себе якось у постаті пораненого оленяти).

© Дана Рудик