Поцілунок змії

Валерія — Thu, 21 Apr 2011 17:40:07 +0000

У розхитаних вантажівках, помаранчевих сміттєвозах, рибоподібних лімузинах і жукоподібних джипах, на велосипедах і скейтах, на роликах і ковзанах повз неї рухатиметься життя, а вона просто стоятиме на узбіччі. Луця це розуміла. Але вона хотіла на узбіччя.
Верхня розірвана губа Луці тремтіла дрібнесеньким тремом. Вона не могла спокійно дивитися на кров. Її голос отерп. Натомість дзвеніло у вухах – тисячі джмелів, ос і шершнів поселились в її голові та співали свої шлюбні пісні, коли Луця, знову покинута, вийшла із помешкання ще одного чоловіка з крильцями. У підїзді смерділо сечею, мишами і пліснявою. У під’їзді смерділо чиєюсь старістю і чиїмись привидами. Луця вперлась спиною у стіну, у чорну стіну жовтим щасливим пальтом, яке ще недавно сяяло такою радістю, і стала чекати, коли той несамовитий рій комах вилетить із голови.
Все трапилось випадково. На підвіконні сиділа синиця і жувала вату, якою утепляють старі вікна старих будинків. Татарин винаймав квартиру у старому будинку, із довгим подряпаним вікном, із розбухлими від протягів рамами, які не хотіли щільно зачинятись. Він саме різав баклажани на тоненькі смужечки, щоб потім приготувати з них соус до пасти. На столі бовталась у філіжанці кава. На підлогу зсунулась серветка, коли Луця легко нахилилась вперед, схопила з його руки ніж і зі всієї сили прибила руку Татарина до столу тим ножем. А потім підняла серветку і допомогла йому витерти кров.
Одного разу влітку, на морі, з’явився чоловік, що загнав у тонкий канал з-під вигнилого нерва юнацького Луциного максималізму свою довжелезну голку кохання. Він був справжнім чоловіком, і вона вирішила – ось воно.
Луця їла несправжній грибний суп і запивала їжу несправжньою розчинною кавою. Луця читала несправжню літературу і дивилась насправжнє кіно, модифіковане у довгі серіали з несправжніми акторами, несправжніми почуттями і несправжньою мовою, яку має розуміти більшість. Луця знала, що люди відчувають несправжнє кохання до розрекламованих в журналах несправжніх тіл і несправжній страх, дивлячись кіно, і шукають несправжню любов, яка була б схожою на кохання із переглянутого у потязі роману, і народжують несправжніх дітей із чужих яйцеклітин і сперми, і їхні діти мають чужі гени і чужі обличчя. Вона знала, що жінки носять несправжні хутра із несправжніх лисиць, цілуючись під несправжніми ялинками із несправжніми коханими, бо справжні кохані у цей час шукають несправжню любов. І тому коли той татарин зі справжнім шрамом на півобличчя і душею, на якій лишилось багато ще більших і моторошніших шрамів, з’явився у її житті, вона зрозуміла – це воно. Вона покохала його руки із короткими пласкими нігтями, обрізаними до м’яса, і його жовті очі. Покохала його порепані сухі губи і зуби з бляклою жовтуватою емаллю, що їх в перерві між поцілунками можна було побачити в усмішці. Вишкір хижого звіра – от що то була за усмішка. Луця покохала його запах – йоду, морської капусти і поту, диму і вітру, що пахне згарищами далеких пожеж, полину і розпеченого на сонці металу, машинного масла і рапанів. І хоча її серце, прошпилене гренадлями підозр про зраду, стискалося від перелітного профілю його усмішки, але що б там не було, вона вирішила – не відпустить від себе те єдине справжнє, що зустрілось у її житті.
Коли Луця виявила несправність у ритмі свого тіла, і ця несправність переросла у щасливу для Луці вагітність, вона прийшла до того татарина, вип”явши свій ще плаский, але дуже гордий і щасливий живіт. Вона прийшла така сяюча, у жовтому пальті, із блискучими від талого снігу щоками, метушливо роздягалась у його помешканні і взувалась у в’язані тапки із ромбиків – рукоділля його мами. Дзвеніли трамваї і тряслася підлога від вібрацій, двеніли кришталеві бурульки, обриваючись з даху і падаючи вниз, де тротуар був обгороджений помаранчевою стрічкою і писалось – обережно, бурульки. Дзвенів голос Луці щастям, коли вона розповідала про свою вагітність татаринові і чекала, що і його голос, хрипкий, гучний голос перемерзлого вовка, задзвенить. Але голос татарина не дзвенів.
- Ось тобі гроші на аборт. Не переживай, котику, я подбаю про хорошого лікаря.
Після цього вона порізала йому руку і зникла з великого міста. Вона образилась на світ.
Луця розуміла, що ображатись на світ безглуздо. Безглуздо відмикатись від соціальних мереж, видаляти всіх друзів і всі фотографії, замикатись на всі замки свого мовчання і хандри. Луця розуміла, що світові байдуже, він однаково за нею не пожалкує. Всі житимуть так само – розважатимуться, веселитимуться, заражатимуться різними вірусами і заражатимуть ними інших, псуватимуть свої внутрішні органи і зовнішню вроду, псуватимуть життя іншим людям і собі, накуповуватимуть купу речей і викидатимуть купи сміття. Все буде так само. Лише без Луці. І ніхто не зауважить її відсутності.
Луця хотіла на узбіччя життя своєї дитини.
…
Гайворонек був тридцятилітнім красенем напідпитку. Луця зустрічалась із ним ще в школі. А потім минуло багато років. Гайворонек не досягнув  кар’єрних висот, як того планував. Не покохав фотомодель, як було задумано. Перехворів на хламідії, гонорею, трипер, молочницю і сифіліс. Вилікувався від тютюнової залежності, став менеджером у якійсь філії якоїсь столичної фірми і потихеньку спивався та самовдовольнявся. Інфантильність заважала йому влаштувати своє особисте життя. Він відразу починав роздумувати – варто чи не варто, захоче дівчина з ним розмовляти чи ні. А потім пригадував, що він же ще не нагулявся, що йому ще не сорок років, щоб одружуватись, а якби він їй зателефонував, то треба було б зустрічатись, а потім дівчина захотіла би одружитись. Коротше, життя пролітало повз вікно його офісу паперовими літачками, які пускав шестилітній хлопчик-даун зверху, бо той хлопчик більше нічого не вмів.
Гайворонек був самотнім тридцятилітнім поламаним магнітофоном і його мучили сумніви, чи потрібні в еру цифрової техніки магнітофони? З іншого боку, той магнітофон зажував плівку його життя, і нота, на якій Гайворонек-магнітофон зупинився, була такою яскравою і щасливою, що несила йому було рухатись далі. Ця нота звалась молодість.
Гайворонек як ніхто знав, що люди, які живуть сірим одноманітним життям, завжди рухаються далі, бо їм нема за чим шкодувати. Але щойно у твоєму житті з’являється щось таке, що проймає до серця, — ти зупиняєшся. Всі рухаються, а ти зупиняєшся.
Одного разу привидом молодості до нього прийшла Луця. Його перша дівчина, та, яку він несподівано покинув у протертих балетках посеред зими і самотності, і про яку намагався не згадувати багато років, щоб не мучити свою совість. Її тоді мама вигнала з дому, вона не мала зимового взуття, не вміла сама на себе заробляти, і він її покинув, бо Гайворонекові хотілось розваг. Він її кохав, але йому хотілось веселитись, а не розв’язувати складні проблеми своєї дівчини.
Він пригадав Луцин перший поцілунок. Вони про щось розмовляли, і на ходу, посередині фрази, коли він і гадки не мав з нею цілуватися і навіть не здогадувався, що ця дівчина йому подобається, бо Гайворонекові, як і всім в ті часи, подобались скороспілі старші дівчата із великими грудьми, а вона була його пласка незріла ровесниця, отож раптом, посередині фрази, Луця стрімко нахилилась до Гайворонекового обличчя і кінчиком розпанаханого навпіл язика намалювала на його верхній губі зигзаг, і коли він відкрив від здивування рот, цей язик опинився всередині, а його губи поміж її губами, і навіть, якби він хотів, то вже не випручався б. Гайворонек в той момент зрозумів, що закохався. Вони тоді вчились у десятому класі.
Язик цій дівчині розрізали випадково. Насправді мали розрізати перетинку під язиком, щоб вона вимовляла букву “р”. А вона смикнулась, і лезо зачепило язик. Лікар хотів Луці зашити рану, але де там – вона вже бігла по коридору поліклініки і ковтала кров, а язик так і лишився роздвоєним на кінці, як у змії.
Тепер Луця нічого не розпитувала, лише спустила зі стегон свою широку старомодну спідницю, обійняла Гайворонека своїми великими руками — і йому закрутилась голова від несподіваного щастя. Він навіть повірити не міг, що таке буває насправді. Наче без жодних зусиль із його боку матеріалізувалась мрія. Мрія завагітніла, і він гадки не мав, що не від нього.
І тоді трапилось все з Гайворонековим батьком. Гайворонек нічого не підозрював – він темнів від роботи та інтернет-знайомств, які розбещували його уяву. Він зникав у вирі негараздів і лишалось тільки його втомлене тіло у сутінках, яке їло, кохалось, іноді щось говорило, і сонні артерії нічної тиші наповнювались його шелестливим напівзниклим голосом. І батько – ця дивна істота, яка розбилась об рифи власних ілюзій і більше не змогла зібратись докупи, зростися в єдину цілісність, щодня стогнала у своєму ліжку – ай, ай…
Луця була іншою. Щойно прийшовши у цей дім із власними срібними ложками і формочками для печива, щойно поринувши у сутінки цього тихого життя,  збагнула – вона інша. Без бойових розфарбовувань обличчя всіх провінційних дамочок, без бального шику щоденних суконь, без фінансових амбіцій і любові до котів. Ні, вона була не така. Не з тих, які привітно вітаються із сусідками і готові допомогти. Не з тих. Вона була змією.
Вона рухалась так плавно і легко, що ніхто ніколи не чув її кроків, і коли вона рухалась, то колихання її старомодної ситцевої спідниці збуджували дужче за всі короткі платтячка та оголені ноги. Коли вона рухалась, то погляди повзли вслід за її тілом, розгонистим і ніжним, як у слимака. А потім, підійшовши до когось впритул, вона схилялась обличчям до вуха і тихо, плавним шепотінням – без плямкоту губ і бризок слини, які осідають іноді у вашому вусі, коли комусь хочеться з вами пошепотітися, без того всього, а так плавно, що ви і не відчуєте подиху, щось казала. Вона була не така, як інші.
Луця не відчувала гніту власності – вона могла віддати кому завгодно будь-що, але варто було якійсь сусідці пустити милу невинну шпильку – так завжди трапляється між сусідками – і Луця мстилась. Вона мала безліч засобів до помсти. Наприклад, одного разу у пивниці якоїсь сусідки вона наче ненароком перевернула всі полиці із маринаціями. Сусідка засумнівалась у тому, що Луця справжня пара для Гайворонека.
- Що там не кажіть, але такий вродливий мужчина мусить мати коханку,- припустила сусідка, і того ж дня позбулась усіх маринацій на зиму.
А інша сусідка отримала випадково згорілий дотла гараж.
Луцю боялись.
Луця могла сама зловити миш. Вона бачила у темряві і сиділа навшпиньки та чатувала годинами на миш, а потім метким рухом ловила її за хвіст і згодовувала живцем велетенському собацюрі Солоденькому. І її роздвоєний на кінці язик зацікавлено ворушився в роті, коли тваринка зникала у пащеці собаки.
Гайворонек мав у Києві подружку. Кожен менеджер, який себе поважав, мусив мати у столиці подружку, адже вони працювали на столичну фірму, отримували столичні гроші. Це було модно – приїздити у помешкання якоїсь розпашілої тридцятилітньої курвійки і солодко засинати у її пристрасних обіймах, а потім вертатись до своїх дружин, чи то пак, співжительок, бо у їхньому товаристві суржикомовних менеджерів було модним не одружуватись, а жити разом, бо обручки псували їм імідж, тисли пальці і обмежували те чарівливе слово “гуляти”, яким вони заклинали себе у дзеркалі – гуляки, які насправді хотіли просто спати. Всепоглинаюче бажання спати – ось що приховували такі, як Гайворонек, за пристрастю до кофеїну та Інтернет-знайомств. Спати, бо сни, які їм снились, були в сотні разів цікавішими за їхні нудні життєчка, закодовані  словами “неможливо” і “криза”.
Для Гайворонека все було неможливо. Неможливо вибратись на вихідні за кордон, неможливо навчитись їздити верхи – а Луця в неділю пообіді вибиралась на іподром і скакала верхи, від чого її ноги були вигнутими у стегнах, і сусідські дамочки потай, Гайворонекові на вухо, підсміхались із ніг його пасії. Для Гайворонека було неможливо одягнути влітку сандалі – він ходив у теплих шкарпетках і мештах навіть по власному подвір’ї, коли його ніхто не бачив. Але найнеможливішим йому здавалося заводити дітей. А Луця народила йому справжню крикливу дитину. Її широкі бедра були призначені для їхнього народження, а майже плоскі груди тільки й чекали нагоди, щоб наповнитися молоком. Однак Гайворонек був не певен. Він чекав, що його переведуть до столиці, і Луцю брати із собою не планував. Ні. Там, у столиці на нього чекали зовсім інші жінки – такі, яких показують по телевізору, тонкі і ніжні, з пишними зачісками, у блискучій білизні. Так він уявляв своє життя там.
А вона, не спитавши дозволу, переїхала у його будинок і народила дитину. І батько Гайворонека несподівано нею зацікавився. Він давно вже не цікавився нічим, окрім своїх вигаданих хвороб. А тут – підвівся з ліжка, підійшов до колиски, розчулено поворушив пальцями і ніжно сказав:
- Агу-агу.
І у зміїному погляді Луці, застиглому і промовистому, з’явилась якась втома. Втома. Вона так втомилась сама про все дбати, виборювати для себе щастя, мстити за завдані кривди. Втомилась.
Батько Гайворонека дивився не глипаючи, і співрозмовник почувався общипаним півнем у бульйоні його думок. Він мав трохи завеликі вуха і трохи замалі губи і кожному здавався    схожим на семирічну дитину, хоч мав за п’ятдесят. Він був одним із тих розгублених, трохи звихнутих людей, які завжди гублять парасольки і сонячні окуляри. Він не спав допізна, а потім увесь день ходив із сумними підпухлими очима, обведеними синьою жилкою. Він думав зазвичай про далекі від життя речі, глибокі і дивовижні,  і дивлячись на співрозмовника, дивився лише у свої думки, у їхню найглибшу глибину.
Батько Гайворонека у свої багато років зустрів молоду і розчаровану Луцю. А душа у Луці була як рогалик, скручена і без начинки. Без солодкого сюрпризу всередині. Без дива. Вона виглядала старшою, бо несла на собі увесь тягар віку, чи віків, всю непосильність і неможливість життя.
Батько Гайворонека сідав у тепле кубельце дивану поруч з нею. Луця колихала дитину і тихим мелодійним голосом, таким плавним і чистим, розповідала йому історії свого життя, і батько Гайворонека, розгублений і дивний, проникався її життям і потопав у ньому. Аж доки зрозумів, що жити без Луці не може.
Мама вигнала Луцю з дому у п’ятнадцять, коли вітчим замилувався у дзеркалі ніжними білими Луциними грудьми із двома родимками майже під пахвами, із вистромленими вгору сосками і тонкими синіми жилками – через ті жилки груди здавалися ще білішими і ніжнішими, малими і пружними. Вітчим стояв у коридорі, начебто читав газету, а Луця одягалась кудись іти, і він її провів, щоб не потрапила бідна дівчинка до маньяків, і на прощання поцілував просто в губи, і його язик торкнувся Луциного піднебіння, і вона не знала, що ще зробити можна інше, як пожалітися мамі. А мама мала велетенські сірі мішки під очима і діагноз, з яким довго не живуть, носила кокетливі короткі спідниці і трималась за свій останній шанс на щастя, щоб не думати про смерть. Мама не знала, що потім Луця розтовстіє і стане вдвічі товстішою за маму, і хто зна, чи хтось ще милуватиметься її велетенськими відвислими цицьками, а вітчим покине маму заради шістнадцятилітньої школярки, яка братиме в нього уроки історії, щоб вступити в університет. Мама тоді про це не знала, а Луця робила манікюри і цим заробляла собі на життя. Вона пішла з дому без зимових чобіт і до снігу ходила у джинсових балетках, і не мерзла, бо її пік страх перед велетенським світом, який навалився на Луцю усіма своїми жахами: сексуально стурбованими дідусями; двома рогаликами і йогуртом – щоденним раціоном Луці; порваними балетками – а балетки колись таки порвалися і вона прийшла жити до своєї подруги і вони до пізньої ночі грали в шахи; Луця приходила пізно, а одного разу подруга її не впустила.
Світ навалився зрадою хлопця, після якого дідусі отримали проїзний і Луця набралась неймовірного сексуального досвіду, наче їй і не було шістнадцять на той час, а багато-багато років…
Світ навалився на неї усім своїм тілом, як товстий незграбний коханець, і вона задихалась під його потворністю. Вона писала вірші старшої розчарованої у житті жінки, і редактори літературних журналів казали Луці, щоб вона спробувала щось дівочіше, романтичніше, бо в такому віці так не личить. Вона розповідала ці вірші всім навколишнім і з нею не хотіли ходити на каву, боячись цього літературного онанізму. А потім їй дали якусь премію за вірші і вона перестала їх писати. І почала малювати. Нігті.
Коли вранці сонце розвіювало нічне затемнення пристрасті і далеко над міськими костелами шугали вітри і колихали антени та електричні дроти, Луця сиділа замаскована велетенським горнятком кави. Воно гарно закривало ту частину обличчя, яка не знала, що казати у відповідь. Луця розглядала худі крильця чиїхось голих лопаток, тонкі обриси звислих додолу рук, розглядала і не могла збагнути, як вона сюди потрапила — у безглузду ситуацію, до безглуздого хлопця із крильцями безвольних лопаток за спиною. Вона зраджено облизувала губи своїм роздвоєним на кінці язиком, губи ставали порепаними і шорсткими, як кора, серце – великим і набухлим від образи, усмішка – широкою і бездоганною, наче цією бездоганністю можна було замаскувати душу.
Вона одягала пальто, обмотувала навколо шиї шарф, підпилювала покришені під час сексу нігті – чого в неї нігті кришились під час сексу? І йшла. Повільно, перевальцем, наче її ноги були просто велетенськими, наче це були не ноги, а дві цистерни олії. Пізній сніг креслив повітря на трикутнички і кружечки. Далеке світло ще молодого і сором’язливого сонця ледь пробивалось крізь снігову мжичку, а сніг, долетівши до землі, перетворювався на мокротиння. Мокротиння життя поглинало її чоботи, її думки, її душу…
Іноді вона залазила у мушлю своєї байдужості і не реагувала на світ. Однак світ щоразу виманював Луцю із її мушлі-нірки, махав перед її обличчям куснем свіжого м’яса, пудингом із родзинками, і вона виповзала на поверхню, наче сонний бабак чи ховрах, сподіваючись весни, але там виявлялось те саме мокротиння, що й завжди. Вона вислизала зі свого кошика, як змія на поклик музики, танцювала свою сумну зміїну мелодію, а потім музика затихала, і вона знову опинялась у своєму кошику.
Луця думала – життя, як крига на озері, і вона по тій кризі іде. Крига в будь-який момент може провалитися і тріщить під ногами, але увесь сенс в тому, щоб зайти якомога далі. Крига однаково колись провалиться.
Що буде колись? – думала Луця. Колись буде тепле літо, розпарена на сонці трава і ніжно- білі горизонти та хмари. Колись у неї народяться діти.
Після кількох таких ранків Луця затисла у тоненьку смужку свої зовсім нетоненькі губи і затялася, що більше жодного чоловіка з крильцями у її житті не буде. Ні. У наступного чоловіка буде рівна спина і сильні руки. Ніяких крилець.
Луця поставила для себе табу на “хлопчиків з крильцями”.  Оті інфантильні хлопчики, які півжиття прожили під матусиною спідницею, просто ніколи не знали, що таке самостійність. Замість них вчилися зароблені матусями в Італії чи татусями і Чехії гроші. Їх влаштовували у зручну теплу місцинку, вчили виконувати мізерну послідовність дій, платили за це гроші, і оті ласунчики-красунчики із солоденькими очима не знали іншого способу здобути досвід, як оте фатальне гуляти, яке невідомо для них самих часто увінчувалося якимось вірусом, і їхні красунечки з довгими темними гривками і гримом, випадково здавши кров на аналіз, щоб стати донорами, довідувались про існування вірусу у власній крові і у всьому звинувачували зубного лікаря, який запхав у тонкий канал з-під вигнилого нерва негігієнічну голку.
А матусі тих хлопчиків щасливо розповідали своїм подругам, як вдало вони влаштували долю своїх синочків. Найкращі в світі матусі.
Луця була іншою. В якийсь момент Луця стріпнула із себе цей світ, як поганий сон стріпують з вій. Розправила плечі, розтовстіла у бедрах, одягла довгу старомодну спідницю просто тому, що так зручніше. Вона мала стільки усього встигнути, бо про неї ніхто не дбав. А їй хотілося, щоб про неї хтось дбав, і у цьому доводилося сподіватись не на родинні зв’язки, а на себе. Тому вона була знадливою, розкутою і дуже розпусною, мовчазною і рішучою. Мабуть у хлопчиків з крильцями дух перехоплювало від її важких, великих і дуже впевнених рук, від її гнучких поцілунків, які тіло вивертали навиворіт, і від зухвальства – вона не чекала, доки її хтось помітить. Ні, Луця не планувала ні на кого чекати. І вона точно знала, що найкраща як різновид жінки. Вона знала, що вона найдосконаліший варіант жінки, який могла коли-небудь вигадати природа, і тому була певна, що ніхто не опиратиметься – бо хіба можна опиратися Луці, з її чутливими губами, верхня з яких наче розірвана навпіл, із її широкими бедрами, що створені для народження дітей, із її плавною ходою та м’яким вигином плечей.
Кожна жінка рано чи пізно починає думати про дітей. Вона думає про дітей безперервно. Про кошенят, про візочки, що котяться в парку, щойно пригріє сонце. Про ластів’ят і голуб’ят. Про зародки у смажених на сніданок яйцях. Це безперервне думання про дітей, якщо не знайде свого природнього виходу через народження дітей, плавно переходить з часом у колекціонування цибульок тюльпанів, гладіолусів чи бульб жоржин, у всякі відщеплення і надщеплення кактусів, у палку любов до котів і збирання їх, приблудних, з двора до хати.
У що тільки не перетворюється думання про дітей. Луця також думала про дітей. Вона притуляла руку до живота і думала до оскоми, до судом – як би боляче і важко могла ця дитина народитися і як би палко Луця її любила – як всіх, хто завдав їй болю. Бо щоб змусити жінку любити, необхіно завдати їй болю.

Луці дуже хотілось мати дітей. Вони б жили, спали, цілували Луцю перед сном а потім теплими клубочками котилися б у свої тепленькі маленькі ліжечка, пригадуючи на останок кавалки казок, розказаних батьком чи матір’ю
А потім Луця зрозуміла, що викликати бажання і знайти когось, хто зможе дати тобі дітей – речі зовсім різні і непоєднувані. Зрозуміла і змирилась. Вона стала дорослою і страшенно перебірливою. Її співробітники не впізнавали цю звабливу хижачку – вона більше не шепотіла їм на вухо милих дурниць, і не торкалась кінчиками пальців їхніх крилатих спин, коли проходила повз них, і не ковтала усмішку, зіткнувшись з кимось з них випадково поглядом – її погляд став гострим і чітким. У комп’ютері Луциного мозку відбувалась перевірка за встановленими параметрами, і ніхто цієї перевірки не проходив.
А батько Гайворонека – підійшов.
Коли Гайворонек приїздив з відрядження і вона затуляла спиною двері і шкребла шпицями голову – у ніжно-блакитному халаті із розквітлими півоніями на грудях, стояла така млосна і тепла, роздвоєним на кінці язиком облизувала верхню губу, особливо ніжну, наче пелюстка, розірвана посередині. І мала на шиї довгого рудого шарфа, в’язаного тими шпицями, якими саме тепер солодко, із стогоном, шкреблася в косах. Вона плела собі тонюсінькі косички, які потім вкладала на голові у гульку, а гульку перев’язувала мотузкою, щоб волосся краще росло.
- Луцю, – шепотів ніжно Гайворонек їй у вухо і відхилявся назад головою, щоб дивитись у сонні, зеленкаві, безбарвні, як болотяна вода, очі.
- Дитина спить, – казала Луця, – твій батько її заколихав.
І Гайворонек не пручався, коли вона своїм райським, роздвоєним на кінці язиком, вела його у глибину будинку, де не було ні батька, ні дитини, лише шелест чистісінької постелі, дубової від крохмалю, лише шелест фіранок від легких протягів, які вештались зграями з кімнати в кімнату.
Він був щасливий, що вона була в його житті. Але якби її не було, він також був би щасливий. Так думав Гайворонек. Він ніколи не казав сам собі, що кохає Луцю. Він взагалі ніколи не казав слова “кохаю”. Воно обмежувало свободу вибору. А для Гайворонека понад усе було важливо зберегти за собою свободу вибору, навіть якщо для цього довелося б пожертвувати самим вибором.
Те, що Луця народила дитину, для нього майже нічого не значило. Насамперед, він цю дитину не любив. Вона була жовта, косоока і негарна, на кого тільки вдалася? Батьківський інстинкт не прокидався. “Що вони в тій малій пікалці знайшли?” – дивувався Гайворонек, коли Луця і його батько схилялися над колискою і жебоніли щось, шепелявлячи, прицмокували, тралялякали і всіляко намагались висловити свою ніжність. Йому нітрохи не хотілось тієї дитини бачити. І коли він виходив з друзями на люди, то рекомендував себе, як самотнього та бездітного.
Гайворонек своєю дівчиною вважав київську коханку у блискучій білизні. Одного разу вона приїздила у їхнє містечко на Новий рік, і поки Луця прала пелюшки, Гайворонек пішов буцімто на корпоративну вечірку, а насправді він винайняв квартиру і втішався зі своєю дівчиною. Вдень вони гуляли, він їй показував місто, під вечір пішли в ресторан, а вночі вони кохались і Гайворонек гадки не мав, що там робить його Луця.
До речі, з Луцею він ніколи не виходив на люди.
- У мене справи, моя мила зміючко. Ти ж знаєш. Робота.
Батько Гайворонека був із нею. От і добре. Хай собі бабраються у дитячому жовтому посліді, аби Гайворонеку не заважали жити своїм життям.
Одного разу сусідка сказала Луці при нагоді:
- А чи знаєш ти, дорогенька, що твій Гайворонек привіз до міста дівчину. Ми бачили їх разом у супермаркеті.
Іншого разу до Гайворонека зателефонувала жіночка із милим голосом, а що Луця підняла трубку і помовчала кілька хвилин, та встигла розчути, як той голос назвав її коханим зайченям і запитав, що готувати завтра на вечерю. Ще раз якось Луця подзвонила до Гайворонека на роботу, і їй відповіли, що він відпросився, бо до нього приїхала дівчина.
І Луця стиснула у вузеньку рурочку свої губи, прикусила до болю роздвоєний на кінці язик і відчула себе коброю, якій наступили на хвіст.
Гайворонек, як і завжди, ретельно збирався у відрядження. Він весело насвистував якусь пісеньку, пристрасно тулив Луцю до одвірків і шепотів їй на вухо, що вона його мила змійка.
- І надовго ти їдеш? – із затаєною тривогою випитувала Луця.
- Ні, зміючко, на місяць. Ти ж знаєш, серденько, я залюбки залишився б з тобою, але робота… Завдяки їй ми маємо що їсти і за що купувати памперси.
- Знаю, мій милий. Знаю.
Гайворонеку чомусь здалося, що її голос прозвучав радісно. “Мабуть, її втішило слово “памперси”, – подумав Гайворонек, – її завжди тішить все, що стосується дитини”.
Насправді він не їхав у жодне відрядження. Гайворонек взяв відпустку і збирався із своєю дівчиною у подорож по Європі. Луцю він теж любив, але ж така, як вона, не для Європи. Що зробиш. Гайворонек гадав, що вона сама у всьому винна – не фарбується, не ходить на тренажери, а їздить верхи, і від верхової їзди ще більше кривляться її і без того кривуваті ноги. Вчепилась до своєї дитини, як шалена. Розумна дівчина зробила б аборт і жила б вільним красивим метеликом. Звісно, він її хоче, і йому поруч з нею затишно, і він ніколи її не покине заради своєї дівчини, але подорожувати і розважатись він хотів з іншою.
Гайворонек повернувся зі свого приємного відрядження веселим і самовпевненим. Він привіз Луці широченну шовкову спідницю від якогось кутюр’є. Як гадав Гайворонек, це мало б її втішити. Однак нікого не було вдома. Гайворонек увійшов у батькову кімнату. Він побачив червоний глиняний глек із пластмасовими соняшниками. Побачив у кутку колекцію старих Євангелій церковнослов’янською мовою, побачив на шафі дерев’яного сокола і двох старих ляльок із коричневими обличчями, із сукнями у фальбанках, якими ще його мати в дитинстві гралась. Побачив золоті ребра декоративної арфочки та синій, майже чорний батьків халат на спинці крісла. Але він так і не зміг ніде роздивитися батька. Не було ні батька, ні Луці, і лише її запах, слизький і вогкий, запах моху на березі лісового болота та гострих квіткових парфумів за вухами проникав Гайворонекові у ніс тоненьким потічком страху. Запах батька не відчувався ніде. Цей запах – запах землі, у яку батько постійно висаджував якісь квіти – то тюльпани у вересні, то навесні – гладіолуси чи жоржини, то вазони пересаджував із глини у торф чи з торфу у глину. Запах його рідного батька, запах дитинства і нагрітих батьковою головою подушок, у які Гайворонек залазив вночі, коли якась гілка, що постукала у вікно, або золотий конус місяця, що ввижався йому тарілкою з інопланетянами, лякали до смерті, і він біг у ці теплі, солоні від поту подушки, занурювався обличчям у батькову потилицю, обіймав його живіт ногами і так засинав. То от того запаху в кімнаті не було. Був халат, були Євангелія, але не було батькового запаху. І не було батька.
І не було Луці. Він чекав, що от-от Луця увійде до кімнати і незграбно переверне глиняний глек із соняшниками, зачепившись спідницею за пелюстку – тією старомодною ситцевою спідницею, яка так ніжно спадала з її стегон – зісковзувала, як санчата зі снігової гірки. Луця дивитиметься широко розставленими очима на Гайворонека, із зневажливою напівусмішкою, такою п’янкою, від якої Гайворонек шаленів. Дивитиметься на нього і мовчатиме, і її широкі вилиці, як у кобри, темнітимуть на тлі білих дверей. Вона чекатиме, доки Гайворонек прийде впритул до неї, а потім потягне його сильними і ніжними руками у глибину будинку, де не буде ні дитини, ні батька, лише чиста накрохмалена постіль і вони вдвох.
Але Луця не заходила і не заходила. І ніде не чути було дитини.
Натомість прийшов чужий чоловік із вогнепальною зброєю.
- Хто тут? Негайно виходьте з піднятими руками! Що це ще за шахраї увірвалися у мій дім! Мені обіцяли спокійний район.
Чоловік стояв широко розставивши ноги, із виглядом господаря будинку.
- Хто ви? – запитав Гайворонек.
- Як це хто я? Я господар будинку. Я господар. Стійте спокійно, зараз я викличу міліцію, – чоловік переклав зброю під пахву і почав набирати номер на мобільному. В той момент Гайворонек вискочив із кімнати попід стіною і, схопивши в коридорі свою найлегшу валізку, кинувся геть.
Вслід лунав крик дивного чоловіка, але Гайворонек більше не слухав. Йому понад усе треба було з’ясувати, що ж тут трапилось. А трапилось щось страшне. Його дім – більше не його дім. Нема ні дружини, ні дитини, ні батька. Щось трапилось страшне.

Був собі один батько, який любив свого сина. Він любив свого сина, так як жоден самець не любить власного потомства, і коли тонкі розчерки вже скреслого льоду на озері – він скресав повільно вздовж подряпин від чиїхось ковзанів – перетворювались у велетенські водяні прогалини, син привів додому невістку. І невістку батько полюбив більше. Полюбив за те, що вона дала йому неймовірне щастя вдруге відчути себе батьком сина.
Був собі один батько, який розбився  об рифи власних ілюзій про ідеальних людей. Був собі один батько, якого  із маленьким дитинчам на руках покинула дружина. І він виростив це дитинча, свого сина, покладаючи на нього величезні надії. Однак син виріс дріб’язковим і розбещеним батьківською любов’ю, і батько, який понад усе вірив у свого сина, розбився об рифи власних ілюзій.
Був собі один самотній старий чоловік, який потерпав від вигаданих хвороб і живцем похоронив себе у велетенському самотньому будинку. Його мучило сумління. Він присвятив синові життя і натомість отримав інфантильного байдужого тридцятилітнього нездару, який боїться відповідальності. І раптом у житті цього чоловіка з’явився ще один шанс. Шанс подбати про жінку, яка потребувала когось, хто зможе про неї подбати. Шанс виховати ще одного сина, але вже сильного і мужнього, людину слова і дії, сина мрії. Шанс бути потрібним. І він цим шансом скористався.
Коли Луця народила дитину, материнська ніжність розправила її зібрані у рурочку губи, злагіднила її ображене на всіх своїх кривдників серце, розслабила напружений погляд, бо Луця завжди розглядала життя як загрозу, і готова була в будь-який момент оборонятись. Ця материнська лагідність Луці заповзала змійкою у серце Гайворонекового батька і звила там кубло. Яка ж вона була для нього чарівна, яка безпосередня і відкрита, яка легка і чиста, без будь-яких підтекстів, без награного лоску, без кокетства. Вона мала в собі все, що він найбільше цінував у людях – безкорисливість, відданість, материнський інстинкт, жагу життя, вона гіпнотизувала Гайворонекового батька. Вона мала дитину, яку любила більше за всіх на світі. Вона мала в собі все. Все те, чого Гайворонек-син не навчився цінувати.
Тому, коли Луця якось увійшла у його спальню і зсунула зі стегон свою широку старомодну спідницю, батько Гайворонека забув, як колись давно він понад усе любив свого сина. Він забув, що той син був метою його життя. Він пам’ятав лише те, що ось зараз перед ним стоїть його останній шанс на щастя, і цього шансу батько Гайворонека знехтувати не міг.
Коли вони лежали на подушках, міцно обійнявшись, а дитина спала у колисці, плямкаючи у сні ротиком, Луця попросила ніжнесенько, своїм чарівним мелодійним шепотінням, яке еротично лоскотало його вухо:
- Може б, ми продали цей будинок і поїхали подалі від важких спогадів. Вже і покупець є. Аби ваша на те згода.
- А як же син? – раптом згадав батько Гайворонека, але він вже й сам розумів, що сина більше бачити не хоче.
- Син? Син має іншу дівчину. Нехай у неї і живе. А ми поїдемо. Далеко. На інший бік країни. Може, на південь.
- Може, і на південь.
Коли Гайворонек поїхав у відпустку, Луця занесла до нього на роботу заяву про звільнення, написану Гайворонековою рукою.
- Йому запропонували кращу посаду у фірмі конкурента, тому Гайворонек хоче звільнитися, – пояснила Луця керівникові їхньої філії. Вона була знадливою жінкою, яку їхній керівник пам’ятав ще з тих часів, коли вона була бездітна, працювала  і здобула собі славу хижачки.
Вони продали будинок, зібрали найнеобхідніші речі, щоб не обтяжувати себе старим мотлохом у новому житті, і поїхали геть за два тижні до того, як Гайворонек повернувся додому. Будинок належав його батькові, а Гайворонек був настільки впевнений у любові цієї людини, що навіть не потурбувався про те, що переписати частину власності на себе.
Зрозумівши, що він тепер бездомний, Гайворонек подався до себе на фірму, і на прохідній йому сказали, що його посвідка більше не дійсна. Із телефону охоронця він подзвонив до свого керівника і виявив, що він тут більше не працює і хай іде під три чорти до конкурента.
Частину валіз він залишив у своєму будинку, де його вважали злодієм. Всі свої заощадження він використав на те, щоб прокатати дівчину по Європі і показати їй Париж. Він не мав ні роботи, ні дому.
Гайворонек пішов на вокзал і взяв на останні гроші квиток до Києва. До дівчини. Сидячи у залі чекання, він їй зателефонував, щоб попередити про свій приїзд.
- Слухай, кицюню, я завтра до тебе приїду. Так сталося, що мушу бути в тебе.
- Що, дружина з дому вигнала?! – кицюня була люта як ніколи, і в Гайворонека почали мліти ноги. – Ти, падлюко, два роки зі мною зустрічаєшся і два роки брешеш, що ти самотній, а виявляється, у тебе є дружина і дитина.
- Кицюню, – намагався виправдатися Гайворонек, хоч  вже й сам розумів, що помста його Луці влучила в ціль. – Це не те, що ти думаєш. Тобі хтось збрехав.
- У мене тут твій сімейний фотоальбом.
Його дівчина кинула слухавку і вимкнула телефон. Абонент був поза зоною досяжності. Гайворонек сидів у почекальні і дивився, як із незбагненних причин на штучній пальмі посередині залу загораються і тліють зірочки.

Чуттєва поезія » коханка

любовница

В Нарве

Поцілунок змії