Із тих ниточок, що струмляться між нами, любий,
від пучки до пучки, від серця до серця, від грудей до грудей,
я б гобелен нетривкий і прозорий зіткала,
щоб краси оголених тіл ніщо не ховало.
Крім ледь видного диму, як над розжареним шляхом.
Крім простирадла, що служить то долом, то дахом
в будівлі шукаючих доторків, заламаних рук,
де вираз лиця – то вже скам’янілий звук.
Крім краси гобелену, котрий я ткала губами
в час, коли солодко-липко прочинялася брама
тобі й через тебе, терпкого, як ковток коньяку,
щоб ти мене знав вологу, теплу й слабку.

© Валерія Піщанська