Чуттєва поезія » корабель

Слайд на палубі, передчуття

Валерія — Fri, 24 Aug 2012 09:43:55 +0000

Солодка несправжність (живий подарунковий торт!)
Тих днів, переповнених солнцем, як чаша терпінням:
Як я сміюсь! – мов шампанське розбила об борт, -
І білим покосом лягає з-під борту піна.
Підносячи руки (а світло по ліктях стіка…),
бо коси на вітрі заліплюють погляд і подих…
І – клацає кодак!
І – хай я лишуся така…
На віки – в полив’янім блиску, розлитім по водам!
З навального сміху захмелена, наче з вина, -
ви завтра повірите, іншою я й не була!
(А кубики льоду в високих бокалах дзвенять –
мов зуби актриси, що вперше зазнала провалу…)
Знімайте, знімайте!
Хай буду така: молода,
красива, кохана у кожному оберті й жесті
(ви скажете потім – вона були з світом в ладах),
На власних книжках
І над гробом – у середохресті…
А ті, котрі виживуть, ті, що настануть по нас
(а може, заброди? А може, варяги і зайди?):
- Рубіж девяностих, – промовлять, – чудовий був час! –
й зітхнуть ностальгійно на вид довоєнного слайду…

З порожніх шезлонгів ще зпурхують ніжні шовки,
І білий костюм, задивившись, спинився на сходах…
Як я сміюсь, споглядаючи вас з-під руки! –
І клацає кодак,
і клацає, клацає кодак…

Вітер (триптих)

Валерія — Mon, 23 Jan 2012 17:31:49 +0000

Відомо, що вітри, які пригнали їх [хазарів], були вітрами-самцями…

М.Павич «Хазарський словник»

Корабель
(з пристрасті)

Піднятий якір – як контур розіп’ятої чайки.
Середина циклу. Поміж ноги надходить весна.
Вона – не медяник й батіг, а нещадна нагайка,
яка мене мусить чи то стати човном, чи то йти до човна,
ним – у море відкрите, у хитавицю, у тряску,
де вітер солоний жіночність розчахне. Хоч впирайся, проси,
на стегно поцілунками-бризками хлюпнувши рясно,
по сухому, болюче ввійде у мої паруси.
Зігнуті ноги в колінах, груди напнуті, як щогли.
І твій зрух насолоди знайде в моїм тілі стократну луну.
До бортів мене, вітре, духом солоним наповни!
…Чужий і бажаний, а можна я так під тобою й умру?

Птах
(з любові)

Почуваю себе затишно, немов у гнізді,
тільки сповита коханням до тебе, вітре.
Темнокосим птахом розчиняюсь в твоїй бистрині,
топлячи промені сонць в ніжності скриках тендітних;
в спільнім серцебитті, де наступного вдару немає,
де вроняєш мене об небо, аж кров на губах,
де я лиш твій струмінь, твій подув, несміло крильми огортаю
та цілую губами-пір’їнами, роблячи змах.
Ще і ще, набираючи швидкість у леті невпиннім,
знов і знов я волого губами по ньому ковзну.
Рівночасно стріпнувшись, на землю спадемо повільно.
…Тілом по тілу: «Вітре, тебе божевільно люблю!»

Свічка
(знічев’я )

Сарафан льняний, коротший ніж зір закоханця,
ліпить із мене свічку, туго налиту воском.
Струнка і гладенька, мов тканка, заправлена в п’яльця,
опинилась в обіймах вітру цілком ненароком.
Тепер дай наспіватися тілом, розпочатись вогнем,
я ж бо свічка. Ба! Ти вже встиг нас обох роздягти.
Поцілунків не треба, поринь та приборкай цей щем,
язиком загаси мій вогонь. Потім можеш іти.
Ти поймаєш розкішно, вбираєш саму мою суть.
Талим воском стікаю на губи твої мінливі.
Мент, у якому ні серця-ні-ті-ла-од-на-ка-ла-муть.
…Вітре, ти зазнав найвеличніше серед мислимих принижень!

Острови

Валерія — Fri, 08 Apr 2011 16:46:36 +0000

вони до тебе йдуть, мов плач старих дельфінів –
розплесканих морів забуті острови
спиняється пісок – і ти вже не покинеш
їх зграями птахів, бо ти у них – живий

і ти крізь них пливеш, хоча давно – крізь себе,
лиш моляться чайки за зниклі кораблі
і стомлений прибій ущухне поміж ребер,
неначе біль води, що так тобі болів

неначе ти – розм’як, бо дихаєш водою,
неначе порівнявсь із дикістю морів
неначе вже прийшли, і стали за тобою,
і стали у тобі, і просять, щоб зберіг