Чуттєва поезія » Крук

Твій будинок стоїть…

Валерія — Wed, 23 Feb 2011 00:04:36 +0000

Твій будинок стоїть
на осінній воді,
і ранковий прибій
твоє серце студить.
Зранку йдеш,
а вона
зостається сама,
серед цілого
білого
світу сумна,
і тоді,
аби хвилі здолати,
вона
розмальовує крила
метеликам буднів.
Ти приходиш тоді,
як, натомлена, спить.
Відчиняєш вікно -
вилітають барвисті,
і холодним дощем
з них змиває
усі кольори.
І тоді з-поміж снів
вибирає вона
той, в якому
нікому
не взяти її
на долоню,
беззахисну
і безлисту.
Ти не можеш їй руку подати,
бо й сам
не справжніший за тінь,
не тривкіший за вітер.
І поймає усе знавісніла вода,
і відносить туди
її тіло тендітне,
де метеликів крила
у барвах сяйних,
де танцює вона,
неземна,
серед них,
і сміється,
як вміють лиш діти.
©Галина Крук

Нам все ще мало років…

Валерія — Thu, 17 Feb 2011 19:10:37 +0000

Нам все ще мало років.
Так само будуємо замки з піску.
Трохи знаємо слів.

І, як у чотири,
не маємо цілковитої певності
у власній жіночості,
мужності,
чемності.
З роками стаємо все меншими,
як дитячі маєчки.
І якогось непримітного
серпневого вечора
ми відлітаємо
пухом кульбаби,
невтриманим подихом.
Маленькі чоловіки насуплені.
Крихітні жінки із задертими носиками.
Прикидаємося великими.
Залишаємося смертними.
І ніколи не стаємо дорослими.

©Галина Крук

Світ, який ділиш із іншими…

Валерія — Wed, 16 Feb 2011 20:01:06 +0000

Світ, який ділиш із іншими,

майже не твій.

День у день увіходить, як скринька,

і скоро вже ніде

буде впасти дощу -

на волосся її перелітне

і на сліз сухозлітки,

які вона сіє з-під вій.

Обмиваючи тіло -

на диво сумний ритуал -

помічаєш дводенну щетину

й столітню утому,

і ознаки старіння

(на жаль, незворотні) у тому,

як кладеш свої руки на перса

і пестиш у ній

давній спогад про першу,

що рветься із твого полону,

що сховала принади

за голосу зламану гілку,

що вже майже належить тобі,

але знов, як тоді,

ти не вмієш узяти її,

таку безборонну.