Каждый ангел на Небе несет отчет, каждый должен держать ответ:
Скольких спустил на Землю, скольких забрал на Свет.
Глаша знает, что на планерках по пятницам ее Ангелу есть чем крыть.
Есть что ответить на «Почему она все еще там?», «Кто сливает ей мощь и прыть?».
Бог подходит к нему, говорит:
— Я считаю, что ей пора уже. Я уверен, старик. А ты?
— Нет, Глафиру мою нельзя. У нее коты.

© Марьяна Высоцкая, 2011

Чуда моя, чуда,
Рада моя, рада,
Хочешь, с тобой буду
Весь выходной рядом?
Хочешь, прижмись с лаской
Мокрым своим носом.
Хочешь про снег сказку?
Только ЖИВИ, пёса!

© Роберт Рождественский

Так різно нам велось обом
І йдеться далі.
І що ж воно було — любов,
Чи знаки долі?

І хто ж гадав, що знову сніг,
Що скрипне ліжко
І спину знову вигне гріх,
Неначе кішка…

©Павло Вольвович

гремит, рассыпая и брызки и звуки,
минуя воронки, кренИтся, скрипит
бесстрашно. Чем наши сплетённые руки
надёжней молитв?

В рядах ополченцев нет места смирённым,
убогим, бесстрастным, больным.
Из города конка слепых и влюблённых
выносит. И мы

опешив в тиши, разомлев, задохнемся
от запахов, ветров и сна…
А вдруг мы устанем от счастья, вернёмся?
Вдруг – снова война?

©олейна

Кто зубами стучит в облаках октября,
Кастаньетами клацает у колоколен?
Это осень, мой друг! Это клюв журавля,
Это звук сотрясаемых в яблоке зерен.

Лишь бульварный фонарь в это время цветущ,
На чугунных ветвях темноту освещая.
Это осень, мой друг! Это свежая чушь
Расползается, тщательно дни сокращая.

Скоро все, что способно, покроется льдом,
Синей толщей классической твердой обложки.
Это осень, мой друг! Это мысли от том,
Как кормить стариков и младенцев из ложки,

Как дрожать одному надо всеми людьми,
Словно ивовый лист, или кто его знает …
Это осень, мой друг! Это слезы любви
Ко всему, что без этой любви умирает.

©Юнна Мориц

Ты снилась мне беременной, и вот,
проживши столько лет с тобой в разлуке,
я чувствовал вину свою, и руки,
ощупывая с радостью живот,
на практике нашаривали брюки
и выключатель. И бредя к окну,
я знал, что оставлял тебя одну
там, в темноте, во сне, где терпеливо
ждала ты, и не ставила в вину,
когда я возвращался, перерыва
умышленного. Ибо в темноте —
там длится то, что сорвалось при свете.
Мы там женаты, венчаны, мы те
двуспинные чудовища, и дети
лишь оправданье нашей наготе.
В какую-нибудь будущую ночь
ты вновь придешь усталая, худая,
и я увижу сына или дочь,
еще никак не названных,— тогда я
не дернусь к выключателю и прочь
руки не протяну уже, не вправе
оставить вас в том царствии теней,
безмолвных, перед изгородью дней,
впадающих в зависимость от яви,
с моей недосягаемостью в ней.

© Иосиф Бродский

Спочатку був сон. Пам’ятаю, мені дуже хотілося бути не гіршою, аніж мої подружки. Бо вони вже шепотілися про хлопців, і ходили, взявшись попід ручки, і співали “Листья желтые над городом кружатся”, і така багатозначність була у голосі і поглядах їхніх, що я помирала від пекучого бажання дізнатися – а що ж таке оте “мати хлопця”? (Ти, мабуть, зараз посміхнешся – як банально, правда…)
І отоді мені приснився сон: я йшла понад весняним озером – а мені назустріч з білого туману – ВІН – принц, справжній принц, отой маленький зоряний принц, а може і не принц зовсім, але то був ВІН, МОЯ ЛЮБОВ, МОЄ КОХАННЯ, МОЄ ЩАСТЯ. Не можу пригадати його обличчя. Єдине добре пам’ятаю – його чорне кучеряве волосся, ціла пишна шапка дрібних чорних кучерів. А ще він посміхався карими очима. І від нього плинуло тепло – як туман, непомітно, але воно огорнуло мене, і було так гарно, так хороше, так по-рідному затишно. Як я зрозуміла, що я у нього закохалася? Напевно, маленькій мрійниці цього дуже хотілося – і нафантазувала собі казку, в яку сама ж і повірила. І довгий-довгий час жила нею. Та, мабуть, живу нею і досі…

Я стала іншою. Я знала, що воно живе у мені – моє кохання. І коли ті самі зарозумілі подружки зневажливо пирхали: “А в тебе хоч є хлопець?” , я з твердою упевненістю відповідала: ”Так!” – і це була правда!
- А хто він?
- Ви його не знаєте, – із незалежним виглядом відверталася від них. Ця коротка відповідь накидала таку завісу невідомості – все, розпалювалася дівчача уява, і щоб дізнатися про мою таємницю, мене вже було кликано до гурту, і ходити попід руки, і співати “Листья желтые”, і навіть показано, де закопано маленькі “сєкрєтікі” з кольорових фантиків, бусинок та інших дитячих дорогоцінностей – о, як!

Але я мовчала затятіше, аніж партизанка Зоя на допиті. Не могла виказати, не могла зрадити те, що я знала тільки я. І навіть мамі нічого не казала, ані своїй старшій сестрі, ані найкращій подружці. Просто так мені тоді було – я відчувала себе іншою, особливою, і це було МОЄ.
Справжній принц виявився зеленооким хуліганом-старшокласником, спортивною зіркою школи, батяром – як на нинішнє моє сприйняття, за яким бігали усі дівчата в школі. Є в кожній школі такі хлопці, яких люблять усі дівчата – такі собі секс-символи (таких слів ми тоді ще навіть не знали)))). Мого Ігорка (мого, бо тоді тільки так про нього думала!) на одній лінійці директор голосно вихваляв за призові місця в шкільних спартакіадах – футбол, волейбол, баскетбол, всюди – капітан команди! А на загальношкільних батьківських зборах той самий директор громовим голосом тому самому Ігоркові погрожував різними педагогічними карами за хуліганські витівки у рідній школі і поза нею…
Збори у той час відбувалися у клубі, батьки заповнювали партер, а дітям дозволяли бути на балконі. І я, коли чула Ігоркове ім’я, вся стискалася від туги і безсилля – як же його захистити, як довести усім цим тупоголовим людям, який він гарний, хороший, розумний! Тоді я була свято переконана, що крім мене його ніхто не розуміє, тільки я йому потрібна, тільки я одна…
А як смішно ми вперше зустрічалися! Це був, дай згадаю – третій чи четвертий клас, о! При школі щоліта організовувалися табори для дітей, а Ігорко працював у тому таборі фізруком, проводив для нас щоранку зарядку, організовував спортивні змагання. Тоді уже подобалося у ньому все: яке у нього красиве смагляве тіло, мускулясте, сильне, як білозубо він сміється, як зачіпає дотепами особливо старанних дівчаток. Ох, як хотілося, аби побачив мене, зачепив – похвалою, усмішкою.
І ось, мрія здійснилася – за класичним сюжетом усіх перших знайомств. Моя подружка Галя попросила піти з нею за компанію на здибанку (о, гарне слівце, смаковите і дуже пасує до отаких зворохоблених і несподіваних зустрічей). Галя уже зустрічалась із Своїм Хлопцем, а він мав узяти з собою “Колєгу”, відповідно і Галя – якісь коліжанку теж. “Колєгою” виявився … Ігор.
Я тоді майже оніміла, здерев’яніла, не могла нічого мудрого (чи чогось, що б належало у таких випадках) ані сказати, ані зробити. Пішли усією компанією до ставка за шкільним садом, там парочками розсілися на лавках по протилежних берегах…Що казати, що робити? Добре, що Ігорко тріскотів, як сорока, про свої змагання, про футбол і про хлопців з команди. А я … почала говорити про зорі – вони саме з’являлися на небі, і я розказала те, що вже вичитала у шкільній бібліотеці – про жовтих карликів, про наднові зірки, про чорні діри… Хотілося розкрити для нього усю душу, відкрити найпотаємніше – а я тоді жила мріями про зорі і позаземні світи, про космос, про життя десь там далеко…Та Ігорко лиш хрипкувато засміявся: ”І звідки ти все знаєш, мале?” “Читала..” Тоді ще не знала, що чоловіки люблять “легких”, дурненьких дівчат…
Ми поверталися, і серце тривожно і тоскно нило у відчутті провалу – я ж йому не сподобалася, я втратила свій шанс – і отоді ще й примудрилася втрапити ногою в калюжу, мої білі підколінники вмить почорніли, і я , ледь стримуючи сльози, помчала додому. Дома довго виполіскувала ті нещасні підколіннички, і сама була такою ж нещасноюю і … таки щасливою – у мене відбулося перше побачення!

Потім ми знову десь зустрічалися – так, випадково, йому було нецікаво зі мною, такою… надто натягнутою і дерев’яною, надто правильно і розумною. А я щоразу аж відмінювалася ізсередини, коли бачила об’єкт свого кохання на горизонті – і починала вигадувати абсолютно безглузді витівки (можеш сміятися – знову ж таки – класичний варіант))).

В той день у нас було трудове навчання, у мене з собою були нитки і голка. І я… дочекалася, поки наша гардеробниця, голосиста і жвава пані Гєня, піде в їдальню, тоді швидко знайшла на вішалці Ігоркову куртку і … швиденько зашила у ній пройму зсередини – підкладку на початку рукава. Усе для того, аби він трохи помучився, коли почне ту куртку вдягати, збираючись додому.

Іншого разу влаштувала пригоду його черевикам. Дурне дівчисько (це я!) пішло в секцію баскетболу… через кохання) І коли мій “коханий” був на тренуванні (а наша дівчача команда закінчувала заняття швидше) пробралася в хлопчачу роздягалку і зв’язала між собою шнурівки з черевиків – так міцно, як тільки могла, ще й поплювала – мокре тяжче розплутувати. От, навіжена)

Цегла в портфелі, вимащена крейдою парта, куртка, портрети у його блокноті – ніякі мої капості не допомагали. Зараз тільки в кіно деколи бачу такі відчайдушні намагання кіногероїв звернути на себе увагу. А вона (він) не бачить! Тоді тільки посміхаюся – сама така була, ще не таке витворяла…

Він зустрічався з іншими дівчатами, з моїми ж коліжанками, однокласницями, міняв їх дуже часто – кажу ж, батяр) І в той час, коли наступна дівчинка піддавалася його чарівливості – я, як розвідник Штірліц, робила усе, аби з нею зблизитися, аби уже у неї вивідати, як Він, коли вони бачаться, де був, що з ним робиться. Я вела спостереження за ним, як вперті вчені пильнують якусь брикливу комету – і ніяк не можуть вирахувати її наступного кроку.
Але таки мій час настав. То був сьомий клас, новорічний вечір. Моя сестра привезла з інституту платівку дуже модного на той час ансамблю “Teach-In”, а я, горда така , що аж-аж, притягла цю платівку на новорічний вечір. І він нарешті мене зауважив – адже був справжнім дискжокеєм, із тих, перших і фанатично відданих справі, і такі записи дуже цінував. Сам вечір пам’ятаю дуже мало. Зате після вечора він пішов мене проводжати.
Тоді я вперше зрозуміла, що катастрофічно близько живу від школи – десять хвилин ходу – і я вже вдома. Добре, що Ігорко сам не хотів, щоб я вже йшла додому. Ми кружляли під дрібним сніжком, який часом переходив у дощик, але понатягали капішони на голову – і не страшно. Бродили, бродили, говорили. Цього разу говорила я – наттхненно і піднесено – знову ж таки про свої зорі і про свої мрії. Ігор раз за разом намагався запропонувати присісти – а я не могла сідати, я була така щаслива, що могла літати, яке сидіти, я навіть не встигала звертати увагу на такі його пропозиції. Навіщо сидіти на мокрій лавці, коли так гарно довкола, а головне – так гарно мені отут, всередині, де ворушиться моє радісне щастя, і я ще не знаю, що то – серце співає…
Паперова обкладинка платівки обтерлася до його мокрої куртки так, що з неї стирчали величезні паперові “котяхи”. Я прийшла додому, змокла і змерзла, але ж очі сяяли, як вогні на новорічній ялинці – повні таємниці і щастя. І що таке обкладинка – коли ВІН провів мене додому. Вперше!!! І навіть мама тоді не сварила і не допитувала, де я була, і тато нічого мені тоід не сказав…

А справжній Новий рік ми з подружкою мали зустрічати вже в Ігоркового товариша. Прийшли з готовим олів’є і банкою домашніх огірочків, зі своїми тапочками, самі вбрані, як новорічні ялинки, Галка навіть мамину кофту на цей вечір поцупила, хоч та і висіла на її плечах, як прапор на паркані.
Готували на стіл, а коли побачили, що хлопці виставляють пляшки з горілкою, тут же, вловивши момент, її сховали, і ніякі протести категорично вже не приймалися (о, правильні дівки були!) Ніякого алкоголю, хіба тільки шампанське. І то було величезне геройство, ага, директор же ж на кожній лінійці пропісочував дітей, які після дискотеки чи до неї випивали десь попід школою. І знову було все якось дивно натягнуло і здерев’яніло, ми дуже швидко втекли з хати, не дочекавшись бою курантів… Побігли на дискотеку – там пульсувало життя, там можна було відірватися на всю силу і бажання. Потім проводжання додому…Всі зустрічі – гойдалкою – вгору – серце стискається від захвату – вниз – і зупиняється у відчаї – все не так, він не розуміє мене, я щось не те зробила…Вгору-вниз, вгору-вниз…

Знаєш, напевно я занадто довго усе тобі розказую. Занадто довго і детально. І ти, напевно, розумієш, чому? Бо кожна деталь для мене була подією – світовою, бо тоді таким був світ: у моїх очах, у моєму серці Ігор займав півсвіту, якщо не більше….
А ще у нього був моторолер – знаєш, тоді такі були смішні моторолери, на невеликих колесках, “Туліца”, і от, коли Ігорко диркотів своїм моторолером повз наші вікна – і я чула той звук, то… ставала німою соляною статуєю, в якій тілки шалено калаталося серце, а коли звук затихав – я відживала. Впізнавала його здалека, безпомильно, жила коло вікна, щоб не пропустити його.
І були оті, найщасливіші миті, коли він викрадав мене, і чекав мене – а я сідала йому за спину, обіймала обомав руками – а він ще кричав – тримайся міцніше – і я притискалася до його спини, як до останньої опори над прірвою – і оте торкання спливало в мені таким солодким щемом… Ото був найбільший, найвищий екстаз – хоч і такого слова я тоді не знала, тільки знала, що мені з ним неймовірно хороше, що отак усеньке життя була б із ним – хоч і за його спиною – крилами його була би…
І ми їхали … Куди ми тільки не їздили! Був квітень, він привіз мене у гайок з пролісками… А ти бачив коли-небудь ціле море пролісків? Бачив? О, то така шалена ніжність – блакитні, тендітні, я завжди шкодувала ці квіти, назбирувала тільки трішки, маленький букетик, а на решту дивилася-дивилася і тонула в їх шовковистій соковитій хвилі… Ігорко сміявся з мене, але сам ніколи квітів не топтав даремно і не рвав оберемками.

А то було – вкрав мене просто посеред суботи. Ти знаєш, що таке субота у маленькому провінційному містечку? О, євреї б позаздрили такому пильнуванню суботи в українців) В хаті йшло прибирання – і це був непорушний звичай, закон, ритуал – виносилися усі хідники, покривала, все треба було витріпати-витрусити, мама прала, тато носив воду відрами, а ми із старшою сестрою лазили на колінах – мили підлоги, причому треба було вимити кожен кутик, бо мама потім ще й перевіряла. По малолітству мені довірялося спочатку тільки витирати порох на етажерці, та ще деколи тато іноді давав мітлу – позамітати подвір’я. Але я вже стала “дівка” – тринадцять літ уже, то й дійшла моя черга мити підлоги і навіть полоскати білизну мама довіряла…
Як я тоді утекла? Мабуть, тоді уже усе було пороблено в хаті – і я почула рідне деренчання… Випросилася у мами – буцімто, піду на річку скупнуся, – і отак, як була, в тоненькому халатику (слухай, а я вже забула, коли останній раз ходила в халаті! А тоді тільки так і ходила!) і з покривальцем під пахвою – вилетіла на сусідню вулицю. Ігорко чекав – і я хутенько вмостилася за його спиною, одягла саморобного шолома – і погнали! Поїхали в гори, тим більше, що було близько. Він мене віз такими серпантинами, що в мені завмирало все від захвату і відчаю – ой, це ж як я далеко, як_же_гарно, але_що_скаже_мама, але_вона_не_буде_знати, але якщо_довідається_що_буде. Він уже мав приготовлений (схований у кущах) оберемок хмизу, розпалив вогонь – і уперше тоді намагався мене поцілувати. А я не вміла і не розуміла, чого він хоче – дурне і дике в таких справах дитя, мені просто було дуже добро від його присутності, навіщо віни намагається мене наслинити? Видерлася, сердита і недобра, а тут ще й дощ став накрапати. Ігорко хоч-не-хоч мусив збиратися їхати. І тут почалися пригоди. Як назло – по дорозі трапилась величезна баюра. Поки їхали туди – якось її проскочили , а от коли назад, мабуть, Ігорко був уже нервовий, – вскочили у саму глибину, що тільки колеска шапочками світили з масної грязюки. Ледь виборсалися, ледь завівся моторолер, чмихав і пирхав, а я холоділа й синіла від страху – ото зараз заглохне, два дні буду додому пішки через ці гори добиратися, що я мамі скажу… Таки якось вибрались на трасу.
І тут почалася злива. То була не злива – то річка потоком текла з неба, а я переполоханим пташам завмерла в Ігорка за спиною та дзьобала отим саморобним шоломом – Ігорко прикрутив до нього козирок із оргскла, і він припадав точнісінько на Ігоркову шию, і отак ми гнали отими гірськими серпантинами, на отих іграшково малих коліщатах, розсікаючи річки води на дорозі, минаючи такі повороти і чудом вивертаючись від зустрічних машин, а я дзьобала і дзьобала Ігорка у шию отим козирком… Як ми тоді лишилися живі і не злетіли ні у яку дебру – дивно. Мабуть, Господь змилосердився над нами. Мокрісінькі до нитки, розійшлися знову ж на сусідній вулиці, але вже не заглядали одне одному в очі – було страшно і тривожно.
Я прибігла до хати, щось розказувала, як нас застав дощ по той бік ріки і ми з дівчатами сховалися під чужою хатою та й мусили чекати. А мама наче і повірила… Правду я їй розказала десь аж років через сім, коли вже був давно позаду Ігорко і пригасло моє почуття, коли інші клопоти мене обступали – я вчилася в інституті і рахувала себе зовсім дорослою, хоча і надалі, по великому рахунку, залишалася жовторотим довірливим дитям…
Ми зустрілися потім, але вже якось напружено сміялися і згадували, як я дзьобала Ігорка у шию, як ми вскочили у багнюку – але втратили оту щасливу невимушеність, оту прозору дзвінкість у голосі. Невмілими Ігорковими обіймами-цілунками в горах було подерто серпанок першого і дуже тонкого відчуття, і я його уже трохи боялася, не розуміла, ображалася. Але водночас іще боялася просто спитати – навіщо він намагався усе це робити?
Щоразу усе ставало все гірше, ми віддалялися, а я не вміла, не знала, як привернути його увагу…
А потім він пішов учитися, а потім я поступила в інститут, хоч і далі щотижня приїжджала додму і бігала на дискотеки – а раптом приїде Ігор? І сталося ще одне диво.
Це було наприкінці літа, теплого-претеплого вечора справдилися мої сподівання – Він прийшов на дискотеку. Я набралася сміливості – і пішла запрошувати його на “білий” танець. Якось аж стрепенувся, наче щось пригадав, коли я стала перед ним. Колись я так запрошувала його ще у школі, на шкільному вечорі – ішла через колюче терня поглядів – на сцену, до нього, до дискжокея – і запросила танцювати. І всі, хто був тоді в шкільній їдальні (а саме там проводилися вечори), мовчки затерпли під стінами, і увсесь, майже увесь танець, ми самотньою парою протанцювали під сліпучим світлом – лапм і поглядів, наче розстрілювали нас тими позирками, а ми – хоч би і що. Одна моя товаришка таки не витримала – і майже наприкінці теж запросила якогось хлопця до танцю, і ми вже не були самі серед того німого рентгенного натовпу.
Це був вчинок – навіть на зустрічі випускників через двадцять років мої однокласники пригадували про цей танець. “Ти ж сама всіх від себе відбила. Та ми тебе боялися – ти дуже горда була. І всім показала, хто тобі потрібен. Відрізала всі підступи!”

У той літній вечір, ми, вже студенти, танцювали без розстрілу поглядів, танцювали, як дві птахи, що збились зі шляху і туляться одна до одної. І знову він мене проводжав. І цілував так ніжно, що сльози текли моїм обличчям, і від тої ніжності, від тихого голублення його рук мені ставало страшно:
- Що сталося?
- Я одружуюсь…
………………………

І Він одружився, а потім у нього народився син, а потім він привіз свою сім’ю у наше містечко, і на той час я вже закінчила навчання і приїхала додому – уже на роботу. І він мене зустрічав щовечора після роботи. І я не знала, як утекти від нього, боялася поголосу, боялася, що люди почнуть щось говорити – о, дівка із жонатим зустрічається… Я не знала, як утекти. Найбільше я боялася.. себе, боялася розтанути, як у тому весняному гайочку, коли ми ще не торкалися одне одного, але так щасливо дзвенів голос..
І я втекла …заміж. За зовсім іншого, за того, що… ось уже чверть віку живу із ним. Тільки в іншому місті. А коли приїжджаю додому – то таки іноді згадую – і… хочу побачити його…

Нещодавно – то була субота, я прибирала у хаті (наслідуючи традиції свого дитинства) і дивилася новини – навіть не дивилася, а так, слухала у піввуха. І раптом – його прізвище.
Дивлюся на екран – він, мій Ігорко, змужнілий, таки ж йому уже за сорок, звісно, змінився. Закоренів, міцний такий чолов’яга, розказує про будівництво якогось об’єкта. Навіть не пам’ятаю про що говорив – просто дивилася й дивилася в екран на оте русяве зеленооке бісенятко, в яке колись була так світло закохана…

І поступово починала розуміти, що цей чоловік в телевізорі, насправді, дуже мало нагадував Його. І я розуміла, що заглядаю просто у себе, в те, що зберегла з далеких часів, а отой хлоп на екрані не має до цього ніякого відношення. Бо той, кого я любила, бо моя любов – як сон про хлопчика над озером.. Вона живе у мені. І як пишну мантію – одягаю цей образ на того, хто торкає моє серце. Колись приміряла його до Ігорка, потім … було потім…
Насправді, коли розказую тобі про цю, першу, любов – сніговою лавиною сходять спомини про всіх, про все, про те, що крутило смерчами й ураганами мою долю, а може, то тільки я так сприймала – як смерчі й урагани, завжди була самовіддана – до кінця, все сприймала – навіки , без залишку – і такою ж спустошеною залишалася після розставання…
Бо я – Любов. Бо живе отой хлопчик над озером. Чуєш, зеленооке бісенятко із пшеничним чубом? А ти, напевно, і досі цього не розумієш?
І всеодно – було так гарно…
Ти розбудив мене.
Ти залишився назавжди – моєю першою любов? ю.
М?яким перламутровим сяйвом…

© Любов Долик