Може, це і справді остання минута?
Бач – вона і я, полум’яні ізгої,
Гоїмо себе перорально і внутрішньо-
Венно, хоча, мабуть, давно уже годі.

Дурники – чого нам? Якого причастя?
Щемно мені, золотко, солодко й щемно.
Я ж бо пам’ятаю, що скоро прощатись –
Кинутись в обійми – і тут-таки щезнути.

Гордість, упередження, вроджені вади,
Віра, ворожба, безпритульність, безмежжя…
Зустріч біля церкви в пустелі Невада:
Двійко незнайомців – ні більше, ні менше.

©Антон Полунін (Sandal)

М.Павич «Хазарський словник»

Корабель
(з пристрасті)

Піднятий якір – як контур розіп’ятої чайки.
Середина циклу. Поміж ноги надходить весна.
Вона – не медяник й батіг, а нещадна нагайка,
яка мене мусить чи то стати човном, чи то йти до човна,
ним – у море відкрите, у хитавицю, у тряску,
де вітер солоний жіночність розчахне. Хоч впирайся, проси,
на стегно поцілунками-бризками хлюпнувши рясно,
по сухому, болюче ввійде у мої паруси.
Зігнуті ноги в колінах, груди напнуті, як щогли.
І твій зрух насолоди знайде в моїм тілі стократну луну.
До бортів мене, вітре, духом солоним наповни!
…Чужий і бажаний, а можна я так під тобою й умру?

Птах
(з любові)

Почуваю себе затишно, немов у гнізді,
тільки сповита коханням до тебе, вітре.
Темнокосим птахом розчиняюсь в твоїй бистрині,
топлячи промені сонць в ніжності скриках тендітних;
в спільнім серцебитті, де наступного вдару немає,
де вроняєш мене об небо, аж кров на губах,
де я лиш твій струмінь, твій подув, несміло крильми огортаю
та цілую губами-пір’їнами, роблячи змах.
Ще і ще, набираючи швидкість у леті невпиннім,
знов і знов я волого губами по ньому ковзну.
Рівночасно стріпнувшись, на землю спадемо повільно.
…Тілом по тілу: «Вітре, тебе божевільно люблю!»

Свічка
(знічев’я )

Сарафан льняний, коротший ніж зір закоханця,
ліпить із мене свічку, туго налиту воском.
Струнка і гладенька, мов тканка, заправлена в п’яльця,
опинилась в обіймах вітру цілком ненароком.
Тепер дай наспіватися тілом, розпочатись вогнем,
я ж бо свічка. Ба! Ти вже встиг нас обох роздягти.
Поцілунків не треба, поринь та приборкай цей щем,
язиком загаси мій вогонь. Потім можеш іти.
Ти поймаєш розкішно, вбираєш саму мою суть.
Талим воском стікаю на губи твої мінливі.
Мент, у якому ні серця-ні-ті-ла-од-на-ка-ла-муть.
…Вітре, ти зазнав найвеличніше серед мислимих принижень!

© Валерія Піщанська

Ти мене…
Я тебе…
Зорі, столочені в пудру,
На твоїх щоках –
Колючі, як пил на шляхах.

Ти мене…
Я тебе…
За твоїм плечем
Тополя і Сонце –
Як літера «ю»,
Вітер читає протяжно: юууууууууу
(Відлунням із Ліверпуля: “I love”
Тричі).

Кличе
Вітряний вечір,
Підштовхує в спину –
Руки – на плечі – за плечі
Ніжно, невпинно,
Неквапно, негрубо –
Ти мене…
Я тебе…
В губи –
(Сонце, тополя, вітер)
В губи поціль! –
Я тебе поціл-
ууууууууую!

©Діма Княжич

Когда праправнуки оборвут тронутые изморозью фонарики физалиса в цветнике,
мы с тобой станем легче линий на пальцах, тоньше кости на виске.
С нас сойдут все оболочки, одна за другой, останется одно
остекленелое, сочащееся на срезе сиянием, нервное волокно,
прошитое насквозь корнями древ, укрытое дёрном – теплейшим из одеял.
И я-волокно, я-нерв всё ещё буду помнить, как ты меня обнимал…

Когда рухнет последний столетний клён, с юга на север, а, может быть,
с востока на запад здесь ляжет дорога: ухабы-столбы…
Дорогу, извиваясь, пересечёт другая, потом ещё одна, и еще одна.
Паук-перекрёсток будет плести паутину из асфальта и железнодорожного полотна,
пока однажды утром солнце ошарашенно не упрётся лбом
в здание вокзала, а оно будет, как водится, с голубями да с витражным стеклом…

Когда здесь будут прощаться, встречаться, греть сумочки на коленях, как щенят,
пить водку и кофе с цикорием, мять носовые платки, когда будут менять
сим-карты, валюту, билеты, жизнь – одну на другую, – мы с тобой
будем слушать песню колёс (чем не сердца стук?)… А когда, бог ты мой,
кто-то возьмёт да придумает воздушные поезда, воздушные колеи, воздушный порт, -
наш вокзал растерзают бурьян и терновник – до самых костей и аорт…

И когда ещё каких-нибудь пару вечностей спустя, когда Гольфстрим
станет горной рекой, Гималаи уйдут под воду, а Луна расколется на куски…
Когда на то самое место, где наша дочь пару вечностей назад рисовала мелом кота, -
примяв бруснику, опустится инопланетное судно… И даже тогда,
когда на теплую обшивку корабля слетятся погреться земные жуки, -
я буду с тобой рядом, ты только представь, на расстоянии вытянутой руки.

©murena