Я вже дописала роман свій, Лоретто.
Я третій уже дописала. І третій пішов до шухляди.
Я втратила сина від того, кого я люблю дотепер.
А ти така сповнена сенсу, Лоретто.
З відмовою від видавництва, з губами, тремтливими спрагло.
З руками в бабусиних перснях, із тиском в мільйон атмосфер.

І ось ти мені простягаєш, Лоретто,
вердикт, що засвідчує промах, слова, що вбивають поета.
З усмішкою діви Марії, з волоссям, рожевим, як цвіт.
І ось я торкаюся шкіри, Лоретто.
Такої гарячої шкіри твоєї дитячої шиї.
І я вже не бачу причини на те, щоби клясти цей світ…

©Тала Пруткова

Роман К.

Романе,
я теж хочу таких віршів
і хочу тебе
твої широкі плечі
твої довгі руки
з їх перехрестями
я хочу настовбурчити
твою коротку зачіску
і все інше, що в тобі можна
настовбурчити
кожнісінький твій поетичний рецептор
я хочу маяковського
що ховається в тобі
десь між діафрагмою та коліньми
а ті блакитно-зеленоокі панянки
з твоїх віршів
з якими ти будуєш дім
мене мало турбують
адже зі мною
ти б лягав горілиць
і дмухав так сильно
що малинові повітряні кулі
поетичного натхнення
летіли б на південний-схід
чи куди-інде
як титани
ми б задавали диханням
напрямок вітру
а якщо я б колись заманіжилась
як блакитно-зеленоока панянка
було б пестити мене мужністю своїх метафор
та нахабністю алегорій
а потому брати і творити поезію
від якої волосся стає дибки

© Валерія Піщанська