Двое идут — шаг в шаг,
дух в дух;
трепет в сердцах, лепет в ушах
их двух.
Этот мальчонка был год назад
безус;
нынче глаза его жаром горят
безумств.
Эта девчурка играла вчера
с мячом;
нынче плечо ей равнять пора
с плечом.

Первый снежок, первый дружок
двойник.
Как он взглянул — будто ожог
проник!
Снег, а вокруг них — соловьи,
перепела;
пальцы его в пальцы свои
переплела.

Стелят не сумерки, а васильки
им путь,
и не снежинки, а мотыльки —
на грудь.
«Не зазнобила бы без привычки
ты рук!»
Их, согревая без рукавички,
сжал друг.
«Ну и тихоня, ну и чудила,
тем — люб!
Как бы с тобою не застудила
я губ!»

Кружится, вьётся Земшар,
всё изменя.
Возле меня щёк жар,
возле меня,
возле меня блеск глаз,
губ зов,
жизнь повторяет давний рассказ
с азов!
© Асеев Николай

Nichts als bei Dir
näher als Hand an Hand
enger als Mund an Mund
bei Dir sein wollen

In Dir zärtlich zu Dir sein
Dich küssen von außen
und Dich streicheln von innen
so und so und auch anders

Und Dich einatmen wollen
immer nur einatmen wollen
tiefer und tiefer
und ohne Ausatmen trinken

Aber zwischendurch Abstand suchen
um Dich sehen zu können
aus ein, zwei Handbreit Entfernung
und dann Dich weiterküssen

© Erich Fried

Ти не зупинишся, не заглянеш в очі,
не скажеш: «Я прийняв би твоє ні»,
і тим більше – «Я відчув твоє ні».

Так не_мудрий і не_смілива
Не даруватимуть одне одному
Нічого.

Доки одного дня
найменша кісточка
не прогорить в мені як ґніт –
волокно за волокном –
висушуючи всі сльози,
роз’єднуючи всі поцілунки,
і кінець кінцем
не посміхнеться тобі
чужим, але достобіса веселим
Роджером.

© Валерія Піщанська

©вася-вася

Ти мене…
Я тебе…
Зорі, столочені в пудру,
На твоїх щоках –
Колючі, як пил на шляхах.

Ти мене…
Я тебе…
За твоїм плечем
Тополя і Сонце –
Як літера «ю»,
Вітер читає протяжно: юууууууууу
(Відлунням із Ліверпуля: “I love”
Тричі).

Кличе
Вітряний вечір,
Підштовхує в спину –
Руки – на плечі – за плечі
Ніжно, невпинно,
Неквапно, негрубо –
Ти мене…
Я тебе…
В губи –
(Сонце, тополя, вітер)
В губи поціль! –
Я тебе поціл-
ууууууууую!

©Діма Княжич

Спочатку був сон. Пам’ятаю, мені дуже хотілося бути не гіршою, аніж мої подружки. Бо вони вже шепотілися про хлопців, і ходили, взявшись попід ручки, і співали “Листья желтые над городом кружатся”, і така багатозначність була у голосі і поглядах їхніх, що я помирала від пекучого бажання дізнатися – а що ж таке оте “мати хлопця”? (Ти, мабуть, зараз посміхнешся – як банально, правда…)
І отоді мені приснився сон: я йшла понад весняним озером – а мені назустріч з білого туману – ВІН – принц, справжній принц, отой маленький зоряний принц, а може і не принц зовсім, але то був ВІН, МОЯ ЛЮБОВ, МОЄ КОХАННЯ, МОЄ ЩАСТЯ. Не можу пригадати його обличчя. Єдине добре пам’ятаю – його чорне кучеряве волосся, ціла пишна шапка дрібних чорних кучерів. А ще він посміхався карими очима. І від нього плинуло тепло – як туман, непомітно, але воно огорнуло мене, і було так гарно, так хороше, так по-рідному затишно. Як я зрозуміла, що я у нього закохалася? Напевно, маленькій мрійниці цього дуже хотілося – і нафантазувала собі казку, в яку сама ж і повірила. І довгий-довгий час жила нею. Та, мабуть, живу нею і досі…

Я стала іншою. Я знала, що воно живе у мені – моє кохання. І коли ті самі зарозумілі подружки зневажливо пирхали: “А в тебе хоч є хлопець?” , я з твердою упевненістю відповідала: ”Так!” – і це була правда!
- А хто він?
- Ви його не знаєте, – із незалежним виглядом відверталася від них. Ця коротка відповідь накидала таку завісу невідомості – все, розпалювалася дівчача уява, і щоб дізнатися про мою таємницю, мене вже було кликано до гурту, і ходити попід руки, і співати “Листья желтые”, і навіть показано, де закопано маленькі “сєкрєтікі” з кольорових фантиків, бусинок та інших дитячих дорогоцінностей – о, як!

Але я мовчала затятіше, аніж партизанка Зоя на допиті. Не могла виказати, не могла зрадити те, що я знала тільки я. І навіть мамі нічого не казала, ані своїй старшій сестрі, ані найкращій подружці. Просто так мені тоді було – я відчувала себе іншою, особливою, і це було МОЄ.
Справжній принц виявився зеленооким хуліганом-старшокласником, спортивною зіркою школи, батяром – як на нинішнє моє сприйняття, за яким бігали усі дівчата в школі. Є в кожній школі такі хлопці, яких люблять усі дівчата – такі собі секс-символи (таких слів ми тоді ще навіть не знали)))). Мого Ігорка (мого, бо тоді тільки так про нього думала!) на одній лінійці директор голосно вихваляв за призові місця в шкільних спартакіадах – футбол, волейбол, баскетбол, всюди – капітан команди! А на загальношкільних батьківських зборах той самий директор громовим голосом тому самому Ігоркові погрожував різними педагогічними карами за хуліганські витівки у рідній школі і поза нею…
Збори у той час відбувалися у клубі, батьки заповнювали партер, а дітям дозволяли бути на балконі. І я, коли чула Ігоркове ім’я, вся стискалася від туги і безсилля – як же його захистити, як довести усім цим тупоголовим людям, який він гарний, хороший, розумний! Тоді я була свято переконана, що крім мене його ніхто не розуміє, тільки я йому потрібна, тільки я одна…
А як смішно ми вперше зустрічалися! Це був, дай згадаю – третій чи четвертий клас, о! При школі щоліта організовувалися табори для дітей, а Ігорко працював у тому таборі фізруком, проводив для нас щоранку зарядку, організовував спортивні змагання. Тоді уже подобалося у ньому все: яке у нього красиве смагляве тіло, мускулясте, сильне, як білозубо він сміється, як зачіпає дотепами особливо старанних дівчаток. Ох, як хотілося, аби побачив мене, зачепив – похвалою, усмішкою.
І ось, мрія здійснилася – за класичним сюжетом усіх перших знайомств. Моя подружка Галя попросила піти з нею за компанію на здибанку (о, гарне слівце, смаковите і дуже пасує до отаких зворохоблених і несподіваних зустрічей). Галя уже зустрічалась із Своїм Хлопцем, а він мав узяти з собою “Колєгу”, відповідно і Галя – якісь коліжанку теж. “Колєгою” виявився … Ігор.
Я тоді майже оніміла, здерев’яніла, не могла нічого мудрого (чи чогось, що б належало у таких випадках) ані сказати, ані зробити. Пішли усією компанією до ставка за шкільним садом, там парочками розсілися на лавках по протилежних берегах…Що казати, що робити? Добре, що Ігорко тріскотів, як сорока, про свої змагання, про футбол і про хлопців з команди. А я … почала говорити про зорі – вони саме з’являлися на небі, і я розказала те, що вже вичитала у шкільній бібліотеці – про жовтих карликів, про наднові зірки, про чорні діри… Хотілося розкрити для нього усю душу, відкрити найпотаємніше – а я тоді жила мріями про зорі і позаземні світи, про космос, про життя десь там далеко…Та Ігорко лиш хрипкувато засміявся: ”І звідки ти все знаєш, мале?” “Читала..” Тоді ще не знала, що чоловіки люблять “легких”, дурненьких дівчат…
Ми поверталися, і серце тривожно і тоскно нило у відчутті провалу – я ж йому не сподобалася, я втратила свій шанс – і отоді ще й примудрилася втрапити ногою в калюжу, мої білі підколінники вмить почорніли, і я , ледь стримуючи сльози, помчала додому. Дома довго виполіскувала ті нещасні підколіннички, і сама була такою ж нещасноюю і … таки щасливою – у мене відбулося перше побачення!

Потім ми знову десь зустрічалися – так, випадково, йому було нецікаво зі мною, такою… надто натягнутою і дерев’яною, надто правильно і розумною. А я щоразу аж відмінювалася ізсередини, коли бачила об’єкт свого кохання на горизонті – і починала вигадувати абсолютно безглузді витівки (можеш сміятися – знову ж таки – класичний варіант))).

В той день у нас було трудове навчання, у мене з собою були нитки і голка. І я… дочекалася, поки наша гардеробниця, голосиста і жвава пані Гєня, піде в їдальню, тоді швидко знайшла на вішалці Ігоркову куртку і … швиденько зашила у ній пройму зсередини – підкладку на початку рукава. Усе для того, аби він трохи помучився, коли почне ту куртку вдягати, збираючись додому.

Іншого разу влаштувала пригоду його черевикам. Дурне дівчисько (це я!) пішло в секцію баскетболу… через кохання) І коли мій “коханий” був на тренуванні (а наша дівчача команда закінчувала заняття швидше) пробралася в хлопчачу роздягалку і зв’язала між собою шнурівки з черевиків – так міцно, як тільки могла, ще й поплювала – мокре тяжче розплутувати. От, навіжена)

Цегла в портфелі, вимащена крейдою парта, куртка, портрети у його блокноті – ніякі мої капості не допомагали. Зараз тільки в кіно деколи бачу такі відчайдушні намагання кіногероїв звернути на себе увагу. А вона (він) не бачить! Тоді тільки посміхаюся – сама така була, ще не таке витворяла…

Він зустрічався з іншими дівчатами, з моїми ж коліжанками, однокласницями, міняв їх дуже часто – кажу ж, батяр) І в той час, коли наступна дівчинка піддавалася його чарівливості – я, як розвідник Штірліц, робила усе, аби з нею зблизитися, аби уже у неї вивідати, як Він, коли вони бачаться, де був, що з ним робиться. Я вела спостереження за ним, як вперті вчені пильнують якусь брикливу комету – і ніяк не можуть вирахувати її наступного кроку.
Але таки мій час настав. То був сьомий клас, новорічний вечір. Моя сестра привезла з інституту платівку дуже модного на той час ансамблю “Teach-In”, а я, горда така , що аж-аж, притягла цю платівку на новорічний вечір. І він нарешті мене зауважив – адже був справжнім дискжокеєм, із тих, перших і фанатично відданих справі, і такі записи дуже цінував. Сам вечір пам’ятаю дуже мало. Зате після вечора він пішов мене проводжати.
Тоді я вперше зрозуміла, що катастрофічно близько живу від школи – десять хвилин ходу – і я вже вдома. Добре, що Ігорко сам не хотів, щоб я вже йшла додому. Ми кружляли під дрібним сніжком, який часом переходив у дощик, але понатягали капішони на голову – і не страшно. Бродили, бродили, говорили. Цього разу говорила я – наттхненно і піднесено – знову ж таки про свої зорі і про свої мрії. Ігор раз за разом намагався запропонувати присісти – а я не могла сідати, я була така щаслива, що могла літати, яке сидіти, я навіть не встигала звертати увагу на такі його пропозиції. Навіщо сидіти на мокрій лавці, коли так гарно довкола, а головне – так гарно мені отут, всередині, де ворушиться моє радісне щастя, і я ще не знаю, що то – серце співає…
Паперова обкладинка платівки обтерлася до його мокрої куртки так, що з неї стирчали величезні паперові “котяхи”. Я прийшла додому, змокла і змерзла, але ж очі сяяли, як вогні на новорічній ялинці – повні таємниці і щастя. І що таке обкладинка – коли ВІН провів мене додому. Вперше!!! І навіть мама тоді не сварила і не допитувала, де я була, і тато нічого мені тоід не сказав…

А справжній Новий рік ми з подружкою мали зустрічати вже в Ігоркового товариша. Прийшли з готовим олів’є і банкою домашніх огірочків, зі своїми тапочками, самі вбрані, як новорічні ялинки, Галка навіть мамину кофту на цей вечір поцупила, хоч та і висіла на її плечах, як прапор на паркані.
Готували на стіл, а коли побачили, що хлопці виставляють пляшки з горілкою, тут же, вловивши момент, її сховали, і ніякі протести категорично вже не приймалися (о, правильні дівки були!) Ніякого алкоголю, хіба тільки шампанське. І то було величезне геройство, ага, директор же ж на кожній лінійці пропісочував дітей, які після дискотеки чи до неї випивали десь попід школою. І знову було все якось дивно натягнуло і здерев’яніло, ми дуже швидко втекли з хати, не дочекавшись бою курантів… Побігли на дискотеку – там пульсувало життя, там можна було відірватися на всю силу і бажання. Потім проводжання додому…Всі зустрічі – гойдалкою – вгору – серце стискається від захвату – вниз – і зупиняється у відчаї – все не так, він не розуміє мене, я щось не те зробила…Вгору-вниз, вгору-вниз…

Знаєш, напевно я занадто довго усе тобі розказую. Занадто довго і детально. І ти, напевно, розумієш, чому? Бо кожна деталь для мене була подією – світовою, бо тоді таким був світ: у моїх очах, у моєму серці Ігор займав півсвіту, якщо не більше….
А ще у нього був моторолер – знаєш, тоді такі були смішні моторолери, на невеликих колесках, “Туліца”, і от, коли Ігорко диркотів своїм моторолером повз наші вікна – і я чула той звук, то… ставала німою соляною статуєю, в якій тілки шалено калаталося серце, а коли звук затихав – я відживала. Впізнавала його здалека, безпомильно, жила коло вікна, щоб не пропустити його.
І були оті, найщасливіші миті, коли він викрадав мене, і чекав мене – а я сідала йому за спину, обіймала обомав руками – а він ще кричав – тримайся міцніше – і я притискалася до його спини, як до останньої опори над прірвою – і оте торкання спливало в мені таким солодким щемом… Ото був найбільший, найвищий екстаз – хоч і такого слова я тоді не знала, тільки знала, що мені з ним неймовірно хороше, що отак усеньке життя була б із ним – хоч і за його спиною – крилами його була би…
І ми їхали … Куди ми тільки не їздили! Був квітень, він привіз мене у гайок з пролісками… А ти бачив коли-небудь ціле море пролісків? Бачив? О, то така шалена ніжність – блакитні, тендітні, я завжди шкодувала ці квіти, назбирувала тільки трішки, маленький букетик, а на решту дивилася-дивилася і тонула в їх шовковистій соковитій хвилі… Ігорко сміявся з мене, але сам ніколи квітів не топтав даремно і не рвав оберемками.

А то було – вкрав мене просто посеред суботи. Ти знаєш, що таке субота у маленькому провінційному містечку? О, євреї б позаздрили такому пильнуванню суботи в українців) В хаті йшло прибирання – і це був непорушний звичай, закон, ритуал – виносилися усі хідники, покривала, все треба було витріпати-витрусити, мама прала, тато носив воду відрами, а ми із старшою сестрою лазили на колінах – мили підлоги, причому треба було вимити кожен кутик, бо мама потім ще й перевіряла. По малолітству мені довірялося спочатку тільки витирати порох на етажерці, та ще деколи тато іноді давав мітлу – позамітати подвір’я. Але я вже стала “дівка” – тринадцять літ уже, то й дійшла моя черга мити підлоги і навіть полоскати білизну мама довіряла…
Як я тоді утекла? Мабуть, тоді уже усе було пороблено в хаті – і я почула рідне деренчання… Випросилася у мами – буцімто, піду на річку скупнуся, – і отак, як була, в тоненькому халатику (слухай, а я вже забула, коли останній раз ходила в халаті! А тоді тільки так і ходила!) і з покривальцем під пахвою – вилетіла на сусідню вулицю. Ігорко чекав – і я хутенько вмостилася за його спиною, одягла саморобного шолома – і погнали! Поїхали в гори, тим більше, що було близько. Він мене віз такими серпантинами, що в мені завмирало все від захвату і відчаю – ой, це ж як я далеко, як_же_гарно, але_що_скаже_мама, але_вона_не_буде_знати, але якщо_довідається_що_буде. Він уже мав приготовлений (схований у кущах) оберемок хмизу, розпалив вогонь – і уперше тоді намагався мене поцілувати. А я не вміла і не розуміла, чого він хоче – дурне і дике в таких справах дитя, мені просто було дуже добро від його присутності, навіщо віни намагається мене наслинити? Видерлася, сердита і недобра, а тут ще й дощ став накрапати. Ігорко хоч-не-хоч мусив збиратися їхати. І тут почалися пригоди. Як назло – по дорозі трапилась величезна баюра. Поки їхали туди – якось її проскочили , а от коли назад, мабуть, Ігорко був уже нервовий, – вскочили у саму глибину, що тільки колеска шапочками світили з масної грязюки. Ледь виборсалися, ледь завівся моторолер, чмихав і пирхав, а я холоділа й синіла від страху – ото зараз заглохне, два дні буду додому пішки через ці гори добиратися, що я мамі скажу… Таки якось вибрались на трасу.
І тут почалася злива. То була не злива – то річка потоком текла з неба, а я переполоханим пташам завмерла в Ігорка за спиною та дзьобала отим саморобним шоломом – Ігорко прикрутив до нього козирок із оргскла, і він припадав точнісінько на Ігоркову шию, і отак ми гнали отими гірськими серпантинами, на отих іграшково малих коліщатах, розсікаючи річки води на дорозі, минаючи такі повороти і чудом вивертаючись від зустрічних машин, а я дзьобала і дзьобала Ігорка у шию отим козирком… Як ми тоді лишилися живі і не злетіли ні у яку дебру – дивно. Мабуть, Господь змилосердився над нами. Мокрісінькі до нитки, розійшлися знову ж на сусідній вулиці, але вже не заглядали одне одному в очі – було страшно і тривожно.
Я прибігла до хати, щось розказувала, як нас застав дощ по той бік ріки і ми з дівчатами сховалися під чужою хатою та й мусили чекати. А мама наче і повірила… Правду я їй розказала десь аж років через сім, коли вже був давно позаду Ігорко і пригасло моє почуття, коли інші клопоти мене обступали – я вчилася в інституті і рахувала себе зовсім дорослою, хоча і надалі, по великому рахунку, залишалася жовторотим довірливим дитям…
Ми зустрілися потім, але вже якось напружено сміялися і згадували, як я дзьобала Ігорка у шию, як ми вскочили у багнюку – але втратили оту щасливу невимушеність, оту прозору дзвінкість у голосі. Невмілими Ігорковими обіймами-цілунками в горах було подерто серпанок першого і дуже тонкого відчуття, і я його уже трохи боялася, не розуміла, ображалася. Але водночас іще боялася просто спитати – навіщо він намагався усе це робити?
Щоразу усе ставало все гірше, ми віддалялися, а я не вміла, не знала, як привернути його увагу…
А потім він пішов учитися, а потім я поступила в інститут, хоч і далі щотижня приїжджала додму і бігала на дискотеки – а раптом приїде Ігор? І сталося ще одне диво.
Це було наприкінці літа, теплого-претеплого вечора справдилися мої сподівання – Він прийшов на дискотеку. Я набралася сміливості – і пішла запрошувати його на “білий” танець. Якось аж стрепенувся, наче щось пригадав, коли я стала перед ним. Колись я так запрошувала його ще у школі, на шкільному вечорі – ішла через колюче терня поглядів – на сцену, до нього, до дискжокея – і запросила танцювати. І всі, хто був тоді в шкільній їдальні (а саме там проводилися вечори), мовчки затерпли під стінами, і увсесь, майже увесь танець, ми самотньою парою протанцювали під сліпучим світлом – лапм і поглядів, наче розстрілювали нас тими позирками, а ми – хоч би і що. Одна моя товаришка таки не витримала – і майже наприкінці теж запросила якогось хлопця до танцю, і ми вже не були самі серед того німого рентгенного натовпу.
Це був вчинок – навіть на зустрічі випускників через двадцять років мої однокласники пригадували про цей танець. “Ти ж сама всіх від себе відбила. Та ми тебе боялися – ти дуже горда була. І всім показала, хто тобі потрібен. Відрізала всі підступи!”

У той літній вечір, ми, вже студенти, танцювали без розстрілу поглядів, танцювали, як дві птахи, що збились зі шляху і туляться одна до одної. І знову він мене проводжав. І цілував так ніжно, що сльози текли моїм обличчям, і від тої ніжності, від тихого голублення його рук мені ставало страшно:
- Що сталося?
- Я одружуюсь…
………………………

І Він одружився, а потім у нього народився син, а потім він привіз свою сім’ю у наше містечко, і на той час я вже закінчила навчання і приїхала додому – уже на роботу. І він мене зустрічав щовечора після роботи. І я не знала, як утекти від нього, боялася поголосу, боялася, що люди почнуть щось говорити – о, дівка із жонатим зустрічається… Я не знала, як утекти. Найбільше я боялася.. себе, боялася розтанути, як у тому весняному гайочку, коли ми ще не торкалися одне одного, але так щасливо дзвенів голос..
І я втекла …заміж. За зовсім іншого, за того, що… ось уже чверть віку живу із ним. Тільки в іншому місті. А коли приїжджаю додому – то таки іноді згадую – і… хочу побачити його…

Нещодавно – то була субота, я прибирала у хаті (наслідуючи традиції свого дитинства) і дивилася новини – навіть не дивилася, а так, слухала у піввуха. І раптом – його прізвище.
Дивлюся на екран – він, мій Ігорко, змужнілий, таки ж йому уже за сорок, звісно, змінився. Закоренів, міцний такий чолов’яга, розказує про будівництво якогось об’єкта. Навіть не пам’ятаю про що говорив – просто дивилася й дивилася в екран на оте русяве зеленооке бісенятко, в яке колись була так світло закохана…

І поступово починала розуміти, що цей чоловік в телевізорі, насправді, дуже мало нагадував Його. І я розуміла, що заглядаю просто у себе, в те, що зберегла з далеких часів, а отой хлоп на екрані не має до цього ніякого відношення. Бо той, кого я любила, бо моя любов – як сон про хлопчика над озером.. Вона живе у мені. І як пишну мантію – одягаю цей образ на того, хто торкає моє серце. Колись приміряла його до Ігорка, потім … було потім…
Насправді, коли розказую тобі про цю, першу, любов – сніговою лавиною сходять спомини про всіх, про все, про те, що крутило смерчами й ураганами мою долю, а може, то тільки я так сприймала – як смерчі й урагани, завжди була самовіддана – до кінця, все сприймала – навіки , без залишку – і такою ж спустошеною залишалася після розставання…
Бо я – Любов. Бо живе отой хлопчик над озером. Чуєш, зеленооке бісенятко із пшеничним чубом? А ти, напевно, і досі цього не розумієш?
І всеодно – було так гарно…
Ти розбудив мене.
Ти залишився назавжди – моєю першою любов? ю.
М?яким перламутровим сяйвом…

© Любов Долик

Луці дуже хотілось мати дітей. Вони б жили, спали, цілували Луцю перед сном а потім теплими клубочками котилися б у свої тепленькі маленькі ліжечка, пригадуючи на останок  кавалки казок, розказаних батьком чи матір’ю
А потім Луця зрозуміла, що викликати бажання і знайти когось, хто зможе дати тобі дітей – речі зовсім різні і непоєднувані. Зрозуміла і змирилась. Вона стала дорослою і страшенно перебірливою. Її співробітники не впізнавали цю звабливу хижачку – вона більше не шепотіла їм на вухо милих дурниць, і не торкалась кінчиками пальців їхніх крилатих спин, коли проходила повз них, і не ковтала усмішку, зіткнувшись з кимось з них випадково поглядом – її погляд став гострим і чітким. У комп’ютері Луциного мозку відбувалась перевірка за встановленими параметрами, і ніхто цієї перевірки не проходив.
А батько Гайворонека – підійшов.
Коли Гайворонек приїздив з відрядження і вона затуляла спиною двері і шкребла шпицями голову – у ніжно-блакитному халаті із розквітлими півоніями на грудях, стояла така млосна і тепла, роздвоєним на кінці язиком облизувала верхню губу, особливо ніжну, наче пелюстка, розірвана посередині. І мала на шиї довгого рудого шарфа, в’язаного тими шпицями, якими саме тепер солодко, із стогоном, шкреблася в косах. Вона плела собі тонюсінькі косички, які потім вкладала на голові у гульку, а гульку перев’язувала мотузкою, щоб волосся краще росло.
- Луцю, – шепотів ніжно Гайворонек їй у вухо і відхилявся назад головою, щоб дивитись у сонні, зеленкаві, безбарвні, як болотяна вода, очі.
- Дитина спить, – казала Луця, – твій батько її заколихав.
І Гайворонек не пручався, коли вона своїм райським, роздвоєним на кінці язиком, вела його у глибину будинку, де не було ні батька, ні дитини, лише шелест чистісінької постелі, дубової від крохмалю, лише шелест фіранок від легких протягів, які вештались зграями з кімнати в кімнату.
Він був щасливий, що вона була в його житті. Але якби її не було, він також був би щасливий. Так думав Гайворонек. Він ніколи не казав сам собі, що кохає Луцю. Він взагалі ніколи не казав слова “кохаю”. Воно обмежувало свободу вибору. А для Гайворонека понад усе було важливо зберегти за собою свободу вибору, навіть якщо для цього довелося б пожертвувати самим вибором.
Те, що Луця народила дитину, для нього майже нічого не значило. Насамперед, він цю дитину не любив. Вона була жовта, косоока і негарна, на кого тільки вдалася? Батьківський інстинкт не прокидався. “Що вони в тій малій пікалці знайшли?” – дивувався Гайворонек, коли Луця і його батько схилялися над колискою і жебоніли щось, шепелявлячи, прицмокували, тралялякали і всіляко намагались висловити свою ніжність. Йому нітрохи не хотілось тієї дитини бачити. І коли він виходив з друзями на люди, то рекомендував себе, як самотнього та бездітного.
Гайворонек своєю дівчиною вважав київську коханку у блискучій білизні. Одного разу вона приїздила у їхнє містечко на Новий рік, і поки Луця прала пелюшки, Гайворонек пішов буцімто на корпоративну вечірку, а насправді він винайняв квартиру і втішався зі своєю дівчиною. Вдень вони гуляли, він їй показував місто, під вечір пішли в ресторан, а вночі вони кохались і Гайворонек гадки не мав, що там робить його Луця.
До речі, з Луцею він ніколи не виходив на люди.
- У мене справи, моя мила зміючко. Ти ж знаєш. Робота.
Батько Гайворонека був із нею. От і добре. Хай собі бабраються у дитячому жовтому посліді, аби Гайворонеку не заважали жити своїм життям.
Одного разу сусідка сказала Луці при нагоді:
- А чи знаєш ти, дорогенька, що твій Гайворонек привіз до міста дівчину. Ми бачили їх разом у супермаркеті.
Іншого разу до Гайворонека зателефонувала жіночка із милим голосом, а що Луця підняла трубку і помовчала кілька хвилин, та встигла розчути, як той голос назвав її коханим зайченям і запитав, що готувати завтра на вечерю. Ще раз якось Луця подзвонила до Гайворонека на роботу, і їй відповіли, що він відпросився, бо до нього приїхала дівчина.
І Луця стиснула у вузеньку рурочку свої губи, прикусила до болю роздвоєний на кінці язик і відчула себе коброю, якій наступили на хвіст.
Гайворонек, як і завжди, ретельно збирався у відрядження. Він весело насвистував якусь пісеньку, пристрасно тулив Луцю до одвірків і шепотів їй на вухо, що вона його мила змійка.
- І надовго ти їдеш? – із затаєною тривогою випитувала Луця.
- Ні, зміючко, на місяць. Ти ж знаєш, серденько, я залюбки залишився б з тобою, але робота… Завдяки їй ми маємо що їсти і за що купувати памперси.
- Знаю, мій милий. Знаю.
Гайворонеку чомусь здалося, що її голос прозвучав радісно. “Мабуть,  її втішило слово “памперси”, – подумав Гайворонек, – її завжди тішить все, що стосується дитини”.
Насправді він не їхав у жодне відрядження. Гайворонек взяв відпустку і збирався із своєю дівчиною у подорож по Європі. Луцю він теж любив, але ж така, як вона, не для Європи. Що зробиш. Гайворонек гадав, що вона сама у всьому винна – не фарбується, не ходить на тренажери, а їздить верхи, і від верхової їзди ще більше кривляться її і без того кривуваті ноги. Вчепилась до своєї дитини, як шалена. Розумна дівчина зробила б аборт і жила б вільним красивим метеликом. Звісно, він її хоче, і йому поруч з нею затишно, і він ніколи її не покине заради своєї дівчини, але подорожувати і розважатись він хотів з іншою.
Гайворонек повернувся зі свого приємного відрядження веселим і самовпевненим. Він привіз Луці широченну шовкову спідницю від якогось кутюр’є. Як гадав Гайворонек, це мало б її втішити. Однак нікого не було вдома. Гайворонек увійшов у батькову кімнату. Він побачив червоний глиняний глек із пластмасовими соняшниками. Побачив у кутку колекцію старих Євангелій церковнослов’янською мовою, побачив на шафі дерев’яного сокола і двох старих ляльок із коричневими обличчями, із сукнями у фальбанках, якими ще його мати в дитинстві гралась. Побачив золоті ребра декоративної арфочки та синій, майже чорний батьків халат на спинці крісла. Але він так і не зміг ніде роздивитися батька. Не було ні батька, ні Луці, і лише її запах, слизький і вогкий, запах моху на березі лісового болота та гострих квіткових парфумів за вухами проникав Гайворонекові у ніс тоненьким потічком страху. Запах батька не відчувався ніде. Цей запах – запах землі, у яку батько постійно висаджував якісь квіти – то тюльпани у вересні, то навесні – гладіолуси чи жоржини, то вазони пересаджував із глини у торф чи з торфу у глину. Запах його рідного батька, запах дитинства і нагрітих батьковою головою подушок, у які Гайворонек залазив вночі, коли якась гілка, що постукала у вікно, або золотий конус місяця, що ввижався йому тарілкою з інопланетянами, лякали до смерті, і він біг у ці теплі, солоні від поту подушки, занурювався обличчям у батькову потилицю, обіймав його живіт ногами і так засинав. То от того запаху в кімнаті не було. Був халат, були Євангелія, але не було батькового запаху. І не було батька.
І не було Луці. Він чекав, що от-от Луця увійде до кімнати і незграбно переверне глиняний глек із соняшниками, зачепившись спідницею за пелюстку – тією старомодною ситцевою спідницею, яка так ніжно спадала з її стегон – зісковзувала, як санчата зі снігової гірки. Луця дивитиметься широко розставленими очима на Гайворонека, із зневажливою напівусмішкою, такою п’янкою, від якої Гайворонек шаленів. Дивитиметься на нього і мовчатиме, і її широкі вилиці, як у кобри, темнітимуть на тлі білих дверей. Вона чекатиме, доки Гайворонек прийде впритул до неї, а потім потягне його сильними і ніжними руками у глибину будинку, де не буде ні дитини, ні батька, лише чиста накрохмалена постіль і вони вдвох.
Але Луця не заходила і не заходила. І ніде не чути було дитини.
Натомість прийшов чужий чоловік із вогнепальною зброєю.
- Хто тут? Негайно виходьте з піднятими руками! Що це ще за шахраї увірвалися у мій дім! Мені обіцяли спокійний район.
Чоловік стояв широко розставивши ноги, із виглядом господаря будинку.
- Хто ви? – запитав Гайворонек.
- Як це хто я? Я господар будинку. Я господар. Стійте спокійно, зараз я викличу міліцію, – чоловік переклав зброю під пахву і почав набирати номер на мобільному. В той момент Гайворонек вискочив із кімнати попід стіною і, схопивши в коридорі свою найлегшу валізку, кинувся геть.
Вслід лунав крик дивного чоловіка, але Гайворонек більше не слухав. Йому понад усе треба було з’ясувати, що ж тут трапилось. А трапилось щось страшне. Його дім – більше не його дім. Нема ні дружини, ні дитини, ні батька. Щось трапилось страшне.

Був собі один батько, який любив свого сина. Він любив свого сина, так як жоден самець не любить власного потомства, і коли тонкі розчерки вже скреслого льоду на озері – він скресав повільно вздовж подряпин від чиїхось ковзанів – перетворювались у велетенські водяні прогалини, син привів додому невістку. І невістку батько полюбив більше. Полюбив за те, що вона дала йому неймовірне щастя вдруге відчути себе батьком сина.
Був собі один батько, який розбився  об рифи власних ілюзій про ідеальних людей. Був собі один батько, якого  із маленьким дитинчам на руках покинула дружина. І він виростив це дитинча, свого сина, покладаючи на нього величезні надії. Однак син виріс дріб’язковим і розбещеним батьківською любов’ю, і батько, який понад усе вірив у свого сина, розбився об рифи власних ілюзій.
Був собі один самотній старий чоловік, який потерпав від вигаданих хвороб і живцем похоронив себе у велетенському самотньому будинку. Його мучило сумління. Він присвятив синові життя і натомість отримав інфантильного байдужого тридцятилітнього нездару, який боїться відповідальності. І раптом у житті цього чоловіка з’явився ще один шанс. Шанс подбати про жінку, яка потребувала когось, хто зможе про неї подбати. Шанс виховати ще одного сина, але вже сильного і мужнього, людину слова і дії, сина мрії. Шанс бути потрібним. І він цим шансом скористався.
Коли Луця народила дитину, материнська ніжність розправила її зібрані у рурочку губи, злагіднила її ображене на всіх своїх кривдників серце, розслабила напружений погляд, бо Луця завжди розглядала життя як загрозу, і готова була в будь-який момент оборонятись. Ця материнська лагідність Луці заповзала змійкою у серце Гайворонекового батька і звила там кубло. Яка ж вона була для нього чарівна, яка безпосередня і відкрита, яка легка і чиста, без будь-яких підтекстів, без награного лоску, без кокетства. Вона мала в собі все, що він найбільше цінував у людях – безкорисливість, відданість, материнський інстинкт, жагу життя, вона гіпнотизувала Гайворонекового батька. Вона мала дитину, яку любила більше за всіх на світі. Вона мала в собі все. Все те, чого Гайворонек-син не навчився цінувати.
Тому, коли Луця якось увійшла у його спальню і зсунула зі стегон свою широку старомодну спідницю, батько Гайворонека забув, як колись давно він понад усе любив свого сина. Він забув, що той син був метою його життя. Він пам’ятав лише те, що ось зараз перед ним стоїть його останній шанс на щастя, і цього шансу батько Гайворонека знехтувати не міг.
Коли вони лежали на подушках, міцно обійнявшись, а дитина спала у колисці, плямкаючи у сні ротиком, Луця попросила ніжнесенько, своїм чарівним мелодійним шепотінням, яке еротично лоскотало його вухо:
- Може б, ми продали цей будинок і поїхали подалі від важких спогадів. Вже і покупець є. Аби ваша на те згода.
- А як же син? – раптом згадав батько Гайворонека, але він вже й сам розумів, що сина більше бачити не хоче.
- Син? Син має іншу дівчину. Нехай у неї і живе. А ми поїдемо. Далеко. На інший бік країни. Може, на південь.
- Може, і на південь.
Коли Гайворонек поїхав у відпустку, Луця занесла до нього на роботу заяву про звільнення, написану Гайворонековою рукою.
- Йому запропонували кращу посаду у фірмі конкурента, тому Гайворонек хоче звільнитися, – пояснила Луця керівникові їхньої філії. Вона була знадливою жінкою, яку їхній керівник пам’ятав ще з тих часів, коли вона була бездітна, працювала  і здобула собі славу хижачки.
Вони продали будинок, зібрали найнеобхідніші речі, щоб не обтяжувати себе старим мотлохом у новому житті, і поїхали геть за два тижні до того, як Гайворонек повернувся додому. Будинок належав його батькові, а Гайворонек був настільки впевнений у любові цієї людини, що навіть не потурбувався про те, що переписати частину власності на себе.
Зрозумівши, що він тепер бездомний, Гайворонек подався до себе на фірму, і на прохідній йому сказали, що його посвідка більше не дійсна. Із телефону охоронця він подзвонив до свого керівника і виявив, що він тут більше не працює і хай іде під три чорти до конкурента.
Частину валіз він залишив у своєму будинку, де його вважали злодієм. Всі свої заощадження він використав на те, щоб прокатати дівчину по Європі і показати їй Париж. Він не мав ні роботи, ні дому.
Гайворонек пішов на вокзал і взяв на останні гроші квиток до Києва. До дівчини. Сидячи у залі чекання, він їй зателефонував, щоб попередити про свій приїзд.
- Слухай, кицюню, я завтра до тебе приїду. Так сталося, що мушу бути в тебе.
- Що, дружина з дому вигнала?! – кицюня була люта як ніколи, і в Гайворонека почали мліти ноги. – Ти, падлюко, два роки зі мною зустрічаєшся і два роки брешеш, що ти самотній, а виявляється, у тебе є дружина і дитина.
- Кицюню, – намагався виправдатися Гайворонек, хоч  вже й сам розумів, що помста його Луці влучила в ціль. – Це не те, що ти думаєш. Тобі хтось збрехав.
- У мене тут твій сімейний фотоальбом.
Його дівчина кинула слухавку і вимкнула телефон. Абонент був поза зоною досяжності. Гайворонек сидів у почекальні і дивився, як із незбагненних причин на штучній пальмі посередині залу загораються і тліють зірочки.

© pavlina (Павліна Пришлюк)

Я- твоя! Я твоя безпереч-
Но.
Горячи у вогні, періч-но мені ґреч-
Но,
що я божа, я вільна, свавільна! Я річка.
Я легко стікаю тобі на вуста. Річ-
Но
у тім, що мій хист, що мій скарб віч-
Но
тектиме луками-вустами до-
Тично
до спраглих сердець, металевих осердь
під струмом.
Забідно я починала свій шлях струм-
Ком.
Зараз у повноводді чуттів чу-
Ти:
Водам струміти ген аж за край.
Тож ти
Напийся! Не край
ні собі, ні мені ду-
Ші.
«Я твоя, а не божа,» -
лунає сьогодні в цій ти-
Ші.
І юнка, плинка мов ріка, су-
Ші
твоїх впертих губів
дістається уже – спі-
Ши!

© Валерія Піщанська

Ці пальці
Граються, мов дельфіни,
У хвилях твого волосся –
Пірнають і виринають,
Злагоджено, як то вміють лише дельфіни,
Одночасно, у ритмі балету,
Згинаючись, розгинаючись,
Виконуючи містки і переверти,
Поринають в штормове волосся,
Прагнучи досягти глибини,
Дочекатися штилю,
Аби знову спільною зграєю
Виплисти на поверхню
І у штилі твого волосся
Дістатись коралових рифів губ.

© Діма Княжич