Люблю и рвусь к тебе, прощаю и люблю,
Живу одной тобой в моих терзаньях страстных,
Для прихоти твоей я душу погублю,
Все, все возьми себе – за взгляд очей прекрасных,

За слово лживое, что истины нежней,
За сладкую тоску восторженных мучений!
Ты, море странных снов, и звуков, и огней!
Ты, друг и вечный враг! Злой дух и добрый гений!

© К.Бальмонт

До сущности протекших дней,
До их причины,
До оснований, до корней,
До сердцевины.

Все время схватывая нить
Судеб, событий,
Жить, думать, чувствовать, любить,
Свершать открытья.

О, если бы я только мог
Хотя отчасти,
Я написал бы восемь строк
О свойствах страсти.

О беззаконьях, о грехах,
Бегах, погонях,
Нечаянностях впопыхах,
Локтях, ладонях.

Я вывел бы ее закон,
Ее начало,
И повторял ее имен
Инициалы.

Я б разбивал стихи, как сад.
Всей дрожью жилок
Цвели бы липы в них подряд,
Гуськом, в затылок.

В стихи б я внес дыханье роз,
Дыханье мяты,
Луга, осоку, сенокос,
Грозы раскаты.

Так некогда Шопен вложил
Живое чудо
Фольварков, парков, рощ, могил
В свои этюды.

Достигнутого торжества
Игра и мука
Натянутая тетива
Тугого лука.

© Борис Пастернак

Пірнають весла у незвідані глибини,
граційно і безшумно крає гладінь води гондола,
крадучись у темряві подихів та зітхань насолоди.
Пухкі атласні подушки з золотими китичками,
оксамитові, м’які сіднички зі спокусливими ямочками,
з-за мереживного виднокола декольте поволі сходять два світила,
аби обпекти долоні гондольєра жаром жіночої плоті,
просто під небом
оголеної Венеції,
що так пристрасно вибухає чуттєвими феєрверками.

Томливо танцюють тіні з химерами –
звабливий молодий Фавн відпускає свої руки
у натхнену подорож дівочим тілом,
і тремтить спокуслива Німфа, підводячи очі до небесних зірок,
тоді як його гарячі долоні
невпинно ковзають невагомими шовковими тканинами
у пошуках пристрасті,
просто на вулиці
оголеної Венеції,
що так напружено пульсує чужими бажаннями.

Ніжні пальчики Коломбіни перебирають тугі пасочки,
розплутують лабіринти вузлів тісного корсету,
оголюють сокровенні фантазії,
аж дихання збилось,
мрійливий П’єро так завзято шукає загублені поетичні рими
на перехресті її ніг, де квітнуть дикі троянди
в німому очікуванні на його поцілунок,
такий прохолодний і свіжий…
Пікова Дама губить солодкі зітхання,
прохолодний камінь колони так мармурово пестить їй щоки,
гаряче дихання Бубнового Короля так млосно лоскоче їй шию,
і світ ритмічно похитується довкола,
тоді як Король шалено стискає
її ніжні, налиті жагою стегна;
і вогняна, розпечена лава раптово виривається
на свободу
десь глибоко посеред її лона,
але стіни старовинних палаццо
вміють так красномовно мовчати
про чужі таємниці…

Маски блукають містом, маски вдихають ніч,
крізь марево ведуть просто углиб
спокусливої таємниці Світу,
туди, де малинові вуста спрагло вбирають
кожну краплину чужого задоволення,
туди, де ніч спалахує полум’яними вогнями Арлекінів,
де квітнуть рум’янки юних дів,
де будинки пропливають повз чорні гондоли,
а фонтани плачуть виноградним вином від щастя –
туди, де так збуджено тремтять повіки
під карнавальною маскою
оголеної Венеції…

©Слава Світова

У Френка було багато червоного, інколи могло здатися, що якось забагато як для чоловіка: стіни у вітальній, автівка, рушники, сантехніка, домашні тапочки, рамка для світлин у кабінеті, сорочки, деяка білизна, батареї. Коли Елен приходила до Френка, цей колір насичував її, і вода ще довго мала смак червоного вина, а світанки пахли свіжою полуницею або помідорами.
І це була любов. Вона жила в Елен і Френку та змушувала їхні серця битися швидше при одній лише думці про дотики, подихи, викрики, подряпини на спинах, прокушені до крої губи, синяки, знову дотики, подихи, подряпини…
Коли Елен сумувала за Френком, то купувала собі червоні троянди і ставила їх у червону вазу. Тоді легко було здогадатися, скільки часу вони не зустрічалися – Елен ніколи не викидала зів’ялі квіти до того, як знову побачить Френка. Бо хіба ж можливо викинути чекання?
А ще яскраво-червоний колір мала їхня пристрасть. Френк та Елен були твердо переконані – вона народжується з любові, бо має таку силу енергії, що просто не може з’являтися з нічого, її породжує щось велике, наприклад Бог, а бог є любов. І це не лише через червону білизну, червні свічки і червонувате приглушене світло у спальні, вітальні, кухні, ванній кімнаті – всюди, де вони кохалися. Ця пристрасть була живою, майже матеріальною, вона вибухала з першого погляду Елен на Френка, а Френка на Елен часто навіть без жодних слів, а коли Френк залишався один – тихо ховалася в якийсь куток, немов кішка, і засинала до наступного приходу Елен.
І пастельно-червоний колір мала їхня ніжність. Вона часто приходила після пристрасті, тільки інколи встигала з’явитися перед нею, але завжди залишалася надовго. Ніжність ховалася у рожевому світанку, за яким приходило прощання, у чорному чаї з бергамотом, який вони випивали на сніданок, у халаті Елен з червоними соняшниками (дивина, бо хіба можуть бути соняшники червоними?), купленому Френком на блошиному ринку під час чергового відрядження до Нью-Йорка. Ніжність майже ніколи не покидала Елен та Френка, виростала від довгого чекання до розмірів Сонця, а той Молочного Шляху, і легко пробачала Френку його роботу, а Елен – чоловіка і дитину. Бо ніжність була пастельно-червоною, а червоний – колір любові.

КОЛІР ЖИТТЯ

Жива! Жива! Живісьніка! Елен починала жити у Френка – вона народжувалась, як і годиться, у пристрасті, десь між численними оргазмами на тих самих червоних простирадлах. Знову і знову. Елен дивилася на своє зарум’яніле обличчя, тіло і уявляла, як по жилах тече червона кров, а кров це ж символ життя! І Елен починала ЖИТИ!!!.
Але інші не починали. У них не було ні Френка, ні чероних простирадл, ні – годі й говорити – пристрасті. Елен виходила на вулицю і холод пронизував її тіло до кісток, навіть літом, навіть коли надворі було плюс 35 і під ногами розм’якав асфальт – Елен пронизував холод. А навколо ходили привиди. Ви знаєте, як страшно жити серед привидів – сірих, страшних, з незмінним виразами облич і пустими поглядами в нікуди? А Елен знає. Щоразу, коли вона повертається від Френка, то потрапляє у світ привидів. Тоді їй видається, ніби вона у загробному царстві і безтілесна маса проходить крізь неї, надовго залишаючи неприємне відчуття по собі.
Та найстрашніше – Елен добре розуміє – цей загробний світ – її світ. Можливо, не Френків, бо вона так і не спромоглася поки що розгадати цього чоловіка (а може бога?), але безсумнівно її. І у цьому світі зовсім немає червоного кольору, хоча колись був ( а може то їй тільки здавалося що був). Колись Елен народила двох червонощоких карапузів, і як же боляче – просто неймовірно боляче – було їй бачити, як ці карапузи потроху стають привидами, як і їхній батько, бабусі, дідусі ,сусіди, однокласники. А Елен – вона б також давно була привидом, якби не Френк. Він допомагає їй народитися вже вкотре. І рум’яніють щоки, і по жилах починає текти кров, і у їжі з’являється смак, а у квітів запах, і Елен більше не соромиться своєї оголеності на червоних простирадлах. Бо червоний то колір життя.

КОЛІР НЕНАВИСТІ

Ненависть приходила поступово, як старість чи холод осінніми вечорами. Спершу довго вивчала Елен, немов дитина, яка ще не вміє читати, а тільки розглядає картинки у новій книжці з казками, а потім, коли нарешті знайшла те, що Елен так сильно не хотіла показувати, почала витягувати це назовні.
Так з’явилося роздратування. Воно ще не було яскраво червоним, лише якимось блідим рум’янцем щік і покусаними від тривоги вустами. Роздратування прийшло настільки непомітно, що Елен, у якої ранки пахли свіжою полуницею або помідорами, знаходила причину у погоді, чи магнітних бурях, чи чому завгодно, лиш би не признавати, що ота сама втомлена жінка, яка перед сном дивиться на неї з дзеркала у ванній кімнаті – без макіяжу, масок і з червоними капілярами на білках очей – вона і є – та сама Френкова Елен.
І роздратування стало агресією – отруйно-червоною, кольору ржавої зброї і останніх вуглинок догораючої домівки. Ця агресія була частою гостею у сім’ї Елен, з нею познайомились діти, чоловік, батьки. Агресія сідала з ними за вечерю, ходила на прогулянки, бадьорила зранку і через якийсь час всі настільки привикли, що вже й забули, що було до неї. Навіть Френк подекуди помічав агресію, хоч це й не було легко серед червоних стін, червоних простирадл і запалених пристрастю очей Елен.
І вода вже мала смак порошкового вина з пакетів, бо чоловік , що лежав поруч минулої ночі не давав Елен розміститися зручно впоперек ліжка, а від однієї думки про запах полуниці чи помідорів Елен нудило, бо діти вже два дні поспіль приносили зі школи зауваження за незадовільну поведінку, та й сама Елен, дивлячись на своє тіло не могла бачити як по ньому рухається кров, бо Френк вже другий місяць вивчав культуру Індонезії десь в Індонезії.
І от тоді вогненно червона спалахнула ненависть. Вона затягувала у своє жерло все: Елен, дім, Френка, дітей, чоловіка, батьків і навіть привидів на вулиці. І все палало яскравим полум’ям, бо ненависть, як не дивно також мала червоний колір.

КОЛІР СМЕРТІ

Елен більше не пронизував холод. Вона бачила привидів та розуміла – це її світ, і це зовсім не страшно – а якось…ніяко, бо де ще жити привиду, як не у світі привидів?
Одне лише погано – привиди мертві, а тому ще раз померти не можуть. Елен – та, що Френкова, давно згоріла на вогні власної інквізиції, тоді й потрібно було відбути похорони. А та Елен, що зараз спить з чоловіком, ходить на роботу, збирає дітей до школи – це підробка, голограма, яка лише здається, що дихає, насправді ж тільки вдає.
А червоний схід сонця манить до себе, немов шоколадний коник у на вітрині кондитерської голодного школяра . Він збуджує у пам’яті привида колись живої жінки спогади про червоні стіни у вітальній, червоні простирадла, і про червоні подряпини на спині, про пастельно-червону ніжність і яскраво-червону пристрасть, про все те добре червоне, що змушувало її червону кров текти по жилах.
А на диво Елен, яка гадала – у неї не залишилось ні каплі тієї загадкової рідини, крові було багато. ЇЇ було більше, ніж, здавалося, могло б вмістити тіло навіть дебелої людини. Вона була усюди відходила слідами необережного поліцейського до газону, просочила одяг Елен, засохла згустками у її волоссі, витікала тонкою цівкою через рот та вуха і розлилася брудно-червоною калюжею на тротуарі. Крові було настільки багато, що ні в кого не виникло сумнівів – Елен померла, бо всім відомо, що кров – це символ смерті. І звичайно ж смерть має червоний колір.

© Іванна

И женщина откидывала прядь
Со лба и тихо руки поднимала,
Чтоб всем – и никому принадлежать
И плоть ее смеялась и стонала,
Переполняясь взорами толпы,
И горло в вороте, как лань в капкане,
Дрожало. Воздух, желтый от желаний,
В напрягшиеся бился лбы…
И посреди Вселенной, среди лжи,
Паучьих мыслей, разговоров потных,
И глаз нелюбящих, и ртов бесплодных
Плясала женщина, смеялась Жизнь!
И телом ее правила Любовь –
Огромная для маленького тела,
И бледное лицо ее летело
от нас, от нас – и возвращалось вновь…
Катилось время вкривь и вкось, и вспять….
Империи неслись во тьму развала…

©Нина Габрэилян

Я спросила: “Чего ты хочешь?”
Он сказал: “Быть с тобой в аду”.
Я смеялась: “Ах, напророчишь
Нам обоим, пожалуй, беду”.

Но, поднявши руку сухую,
Он слегка потрогал цветы:
“Расскажи, как тебя целуют,
Расскажи, как целуешь ты”.

И глаза, глядевшие тускло,
Не сводил с моего кольца.
Ни одни не двинулся мускул
Просветленно-злого лица.

О, я знаю: его отрада -
Напряженно и страстно знать,
Что ему ничего не надо,
Что мне не в чем ему отказать.

©Анна Ахматова
1 января 1914

Де будинки дрімотно стоять
у вічній своїй сієсті.
Нудьга зависла на віконниць іржавих гаках,
балконних решітках і старих гамаках.
Поштивий алькальд
після обіду у старенької мами
ступає з ключем від ратуші,
наче від райської брами.
Поштар з листом
прибуває лиш зрідка
і  так урочисто, як архиєпископ на прощу.
І падре, опасистий від численних постів,
задиханою стоногою
дріботить через площу…

Ти будеш ловеласом
і перекотиполем,
дам місцевих сердечним болем –
мандрівним продавцем парфумів і мила.
А, може, ілюзій і свіжого повітря…
Картярем, брехуном, забіякою,
підступним рудим
собакою…
Чепуруном
з головою у хмарах і брильянтині,
азартним гравцем на півнячих боях
і мандоліні.

Я снитимусь тобі
не те, щоб повією, а  просто
твоїм великим бажанням –
в півтора центнера тілистою мрією…
З потужними бедрами
над підв’язок червоним перцем,
розумом невибагливим
і марципановим серцем.
Веселою товстухою,
що пахне жасмином і матіолою,
і по вечорах співає, хоч кепсько,
зате з надривом,
у засидженій мухами кнайпі
з дзеркалами і допотопною піанолою
про солодкі тортури amour…

Ундіна з розкішними кшталтами
у штучних перлах і контрабандних панчішках,
котра вдень рушає з тобою
у  подорож по ріці,
званій Пристрасть,
на широчезнім паромі ліжка…
О, її крику
пароплавний гудок
в  обіймах ніжного ката!..
І тлуста канарка у клітці сюрчить,
наче поліційний свисток,
про те, як твоя коханка
зраджує тебе ночами то з бакалійником,
то з пожежником…
І лиш зрідка – з кульгавим мулатом.

У благодатний час між обіднею і вечірнею,
давши врешті спокій святим угодникам,
сусідка, підсліпувата і глуха Пілар,
затиснувши вервицю
у сухих лапках старої миші,
підглядатиме за нами у шпарку,
щоб згодом голосно висповідатись
з наших тілесних гріхів
серед лункої церковної тиші.

Нехай тобі присниться сон…

© Дана Рудик