Так різно нам велось обом
І йдеться далі.
І що ж воно було — любов,
Чи знаки долі?

І хто ж гадав, що знову сніг,
Що скрипне ліжко
І спину знову вигне гріх,
Неначе кішка…

©Павло Вольвович

Nichts als bei Dir
näher als Hand an Hand
enger als Mund an Mund
bei Dir sein wollen

In Dir zärtlich zu Dir sein
Dich küssen von außen
und Dich streicheln von innen
so und so und auch anders

Und Dich einatmen wollen
immer nur einatmen wollen
tiefer und tiefer
und ohne Ausatmen trinken

Aber zwischendurch Abstand suchen
um Dich sehen zu können
aus ein, zwei Handbreit Entfernung
und dann Dich weiterküssen

© Erich Fried

М.Павич «Хазарський словник»

Корабель
(з пристрасті)

Піднятий якір – як контур розіп’ятої чайки.
Середина циклу. Поміж ноги надходить весна.
Вона – не медяник й батіг, а нещадна нагайка,
яка мене мусить чи то стати човном, чи то йти до човна,
ним – у море відкрите, у хитавицю, у тряску,
де вітер солоний жіночність розчахне. Хоч впирайся, проси,
на стегно поцілунками-бризками хлюпнувши рясно,
по сухому, болюче ввійде у мої паруси.
Зігнуті ноги в колінах, груди напнуті, як щогли.
І твій зрух насолоди знайде в моїм тілі стократну луну.
До бортів мене, вітре, духом солоним наповни!
…Чужий і бажаний, а можна я так під тобою й умру?

Птах
(з любові)

Почуваю себе затишно, немов у гнізді,
тільки сповита коханням до тебе, вітре.
Темнокосим птахом розчиняюсь в твоїй бистрині,
топлячи промені сонць в ніжності скриках тендітних;
в спільнім серцебитті, де наступного вдару немає,
де вроняєш мене об небо, аж кров на губах,
де я лиш твій струмінь, твій подув, несміло крильми огортаю
та цілую губами-пір’їнами, роблячи змах.
Ще і ще, набираючи швидкість у леті невпиннім,
знов і знов я волого губами по ньому ковзну.
Рівночасно стріпнувшись, на землю спадемо повільно.
…Тілом по тілу: «Вітре, тебе божевільно люблю!»

Свічка
(знічев’я )

Сарафан льняний, коротший ніж зір закоханця,
ліпить із мене свічку, туго налиту воском.
Струнка і гладенька, мов тканка, заправлена в п’яльця,
опинилась в обіймах вітру цілком ненароком.
Тепер дай наспіватися тілом, розпочатись вогнем,
я ж бо свічка. Ба! Ти вже встиг нас обох роздягти.
Поцілунків не треба, поринь та приборкай цей щем,
язиком загаси мій вогонь. Потім можеш іти.
Ти поймаєш розкішно, вбираєш саму мою суть.
Талим воском стікаю на губи твої мінливі.
Мент, у якому ні серця-ні-ті-ла-од-на-ка-ла-муть.
…Вітре, ти зазнав найвеличніше серед мислимих принижень!

© Валерія Піщанська

Был от жасмина пьян жасмин.
Всю ночь творилось что-то с ним,
и он подглядывал в окно,
где было шорохно, грешно,
где, чуть мерцая, простыня
сползла с тебя, сползла с меня,
и от сиянья наших тел
жасмин зажмурился, вспотел.
Друг друга мы любили так,
что оставалась на устах
жасмина нежная пыльца,
к лицу порхая от лица.
Друг друга мы любили так,
что ты иссякла, я иссяк, —
лишь по телам во все концы
блуждали пальцы, как слепцы.

С твоей груди моя рука
сняла ночного мотылька.
Я целовал ещё, ещё
чуть-чуть солёное плечо.
Ты встала, подошла к окну.
Жасмин отпрянул в глубину.
И, растворясь в ночном нигде,
«К воде!.. — шепнула ты. — К воде!..»
Машина прыгнула во мглу,
а там на даче, на полу,
лежала, корчась, простыня
и без тебя и без меня.

Была полночная жара,
но был забор и в нём — дыра.
И та дыра нас завела
в кусты — владенья соловья.
Друг друга мы любили так,
что весь предгрозием набряк
чуть закачавшийся ивняк,
где раскачался соловей
и расточался из ветвей,
поймав грозинки язычком,
но не желая жить молчком
и подчиняться не спеша
шушуканию камыша.

Не правда это, что у птиц
нет лиц.
Их узнают сады, леса.
Их лица — это голоса.
Из всех других узнал бы я
предгрозового соловья.
Быть вечно узнанным певцу
по голосу, как по лицу!
Он не сдавался облакам,
уже прибравшим ночь к рукам,
и звал, усевшись на лозу,
себе на пёрышки грозу.

И грянул выпрошенный гром
на ветви, озеро и дом,
где жил когда-то в старину
фельдмаршал Паулюс в плену.
Тому назад, тому назад
была война, был Сталинград.
Но память словно решето.
Фельдмаршал Паулюс — никто
и для листвы, и соловья,
и для плотвы, и сомовья,
и для босого божества,
что в час ночного торжества
в промокшем платье озорно
со мной вбежало в озеро!

На нём с мерцанием внутри
от ливня вздулись пузыри,
и заиграла ты волной
то подо мной, то надо мной.
Не знал я, где гроза, где ты.
У вас — русалочьи хвосты.
И, хворост молний наломав,
гроза плясала на волнах
под сумасшедший пляс плотвы,
и две счастливых головы
плясали, будто бы под гром
отрубленные топором…

Тому назад, тому назад
мы вдаль поплыли наугад.
Любовь — как плаванье в нигде.
Сначала — шалости в воде.
Но уплотняется вода
так, что становится тверда.
Порой ползём с таким трудом
по дну, как будто подо льдом,
а то плывём с детьми в руках
во всех собравшихся плевках!
Все водяные заодно
прилежно тянут нас на дно,
и призрак в цейсовский бинокль
глядит на судороги ног.

Теперь, наверно, не к добру
забили прежнюю дыру.
Какой проклятый реваншист
мстит за художественный свист?
Неужто призраки опять
на горло будут наступать,
пытаясь всех, кто жив-здоров,
отгородить от соловьёв?
Неужто мир себя испел
и вместе с голосом истлел
под равнодушною травой
тот соловей предгрозовой?!
И мир не тот, и мы не те
в бессоловьиной темноте.
Но, если снова духота,
спой, соловьёныш: хоть с креста
на кладбище, где вновь смола
с крестов от зноя поползла.
Пробей в полночную жару
в заборе голосом дыру!
А как прекрасен стал бы мир,
где все заборы — лишь из дыр!
Спой, соловьёныш, — подпою,
как подобает соловью,
как пел неназванный мой брат
тому назад, тому назад…

© Евгений Евтушенко
1981

І будемо все ще цілуватися з язиком і в губи,
Навіть при підлітках-дітях.
І роздягатимемо одне одного довго,
Як субтропічне літо.

І ніколи не обійдемося без прелюдії,
І в тебе не буде коханки. Яка там коханка:
Граємось в скрипку й смичок щоночі,
Ледве живі до ранку.

Ми освідчуватимемося коханні,
масажуватимемо одне одному ніжки,
і радітимемо, що торік поміняли в холі доріжки,
бо старі були вже не те: щось постійно кололо в спину,
коли ти мені в вушко шептав
сороміцький план…
на четверту дитину.
© Валерія Піщанська

сама придумує виправдання твоїй холодності.

Зручна жінка сама шукає місця для близькості,

щоби там нарешті на декілька годин

перестати бути зручною.

Зручна жінка дещо холерична,

не вимагає неможливого

і тим паче можливого.

Зручна жінка не підвищує голосу,

не влаштовує істерик,

плаче тільки до і після

того, як ти лишиш

відтиски обожнюваних рук

на обвислих ручках тимчасових лігвищ.

Після того, як ступні,

на які здавалося б щойно

спиралися її долоні з вистромленими фалангами ,

віднесуть тебе до твоїх пріоритетів

та ергономічних скарбів.

Зручна жінка болить мені

не як защемлений нерв,

а як кіста одного з тих органів,

що уособлюють жіночність

І коли ти говориш, що любиш мене,

Я відчуваю, що насправді

ти любиш зручну жінку в мені

І я вже не перший день молюся,

щоб ти покохав іншу,

тендітну жінку в ній.

І можливо тоді збагнув, як ти нівечив ту

зручну жінку в мені

Із тих ниточок, що струмляться між нами, любий,
від пучки до пучки, від серця до серця, від грудей до грудей,
я б гобелен нетривкий і прозорий зіткала,
щоб краси оголених тіл ніщо не ховало.
Крім ледь видного диму, як над розжареним шляхом.
Крім простирадла, що служить то долом, то дахом
в будівлі шукаючих доторків, заламаних рук,
де вираз лиця – то вже скам’янілий звук.
Крім краси гобелену, котрий я ткала губами
в час, коли солодко-липко прочинялася брама
тобі й через тебе, терпкого, як ковток коньяку,
щоб ти мене знав вологу, теплу й слабку.

© Валерія Піщанська

Луці дуже хотілось мати дітей. Вони б жили, спали, цілували Луцю перед сном а потім теплими клубочками котилися б у свої тепленькі маленькі ліжечка, пригадуючи на останок  кавалки казок, розказаних батьком чи матір’ю
А потім Луця зрозуміла, що викликати бажання і знайти когось, хто зможе дати тобі дітей – речі зовсім різні і непоєднувані. Зрозуміла і змирилась. Вона стала дорослою і страшенно перебірливою. Її співробітники не впізнавали цю звабливу хижачку – вона більше не шепотіла їм на вухо милих дурниць, і не торкалась кінчиками пальців їхніх крилатих спин, коли проходила повз них, і не ковтала усмішку, зіткнувшись з кимось з них випадково поглядом – її погляд став гострим і чітким. У комп’ютері Луциного мозку відбувалась перевірка за встановленими параметрами, і ніхто цієї перевірки не проходив.
А батько Гайворонека – підійшов.
Коли Гайворонек приїздив з відрядження і вона затуляла спиною двері і шкребла шпицями голову – у ніжно-блакитному халаті із розквітлими півоніями на грудях, стояла така млосна і тепла, роздвоєним на кінці язиком облизувала верхню губу, особливо ніжну, наче пелюстка, розірвана посередині. І мала на шиї довгого рудого шарфа, в’язаного тими шпицями, якими саме тепер солодко, із стогоном, шкреблася в косах. Вона плела собі тонюсінькі косички, які потім вкладала на голові у гульку, а гульку перев’язувала мотузкою, щоб волосся краще росло.
- Луцю, – шепотів ніжно Гайворонек їй у вухо і відхилявся назад головою, щоб дивитись у сонні, зеленкаві, безбарвні, як болотяна вода, очі.
- Дитина спить, – казала Луця, – твій батько її заколихав.
І Гайворонек не пручався, коли вона своїм райським, роздвоєним на кінці язиком, вела його у глибину будинку, де не було ні батька, ні дитини, лише шелест чистісінької постелі, дубової від крохмалю, лише шелест фіранок від легких протягів, які вештались зграями з кімнати в кімнату.
Він був щасливий, що вона була в його житті. Але якби її не було, він також був би щасливий. Так думав Гайворонек. Він ніколи не казав сам собі, що кохає Луцю. Він взагалі ніколи не казав слова “кохаю”. Воно обмежувало свободу вибору. А для Гайворонека понад усе було важливо зберегти за собою свободу вибору, навіть якщо для цього довелося б пожертвувати самим вибором.
Те, що Луця народила дитину, для нього майже нічого не значило. Насамперед, він цю дитину не любив. Вона була жовта, косоока і негарна, на кого тільки вдалася? Батьківський інстинкт не прокидався. “Що вони в тій малій пікалці знайшли?” – дивувався Гайворонек, коли Луця і його батько схилялися над колискою і жебоніли щось, шепелявлячи, прицмокували, тралялякали і всіляко намагались висловити свою ніжність. Йому нітрохи не хотілось тієї дитини бачити. І коли він виходив з друзями на люди, то рекомендував себе, як самотнього та бездітного.
Гайворонек своєю дівчиною вважав київську коханку у блискучій білизні. Одного разу вона приїздила у їхнє містечко на Новий рік, і поки Луця прала пелюшки, Гайворонек пішов буцімто на корпоративну вечірку, а насправді він винайняв квартиру і втішався зі своєю дівчиною. Вдень вони гуляли, він їй показував місто, під вечір пішли в ресторан, а вночі вони кохались і Гайворонек гадки не мав, що там робить його Луця.
До речі, з Луцею він ніколи не виходив на люди.
- У мене справи, моя мила зміючко. Ти ж знаєш. Робота.
Батько Гайворонека був із нею. От і добре. Хай собі бабраються у дитячому жовтому посліді, аби Гайворонеку не заважали жити своїм життям.
Одного разу сусідка сказала Луці при нагоді:
- А чи знаєш ти, дорогенька, що твій Гайворонек привіз до міста дівчину. Ми бачили їх разом у супермаркеті.
Іншого разу до Гайворонека зателефонувала жіночка із милим голосом, а що Луця підняла трубку і помовчала кілька хвилин, та встигла розчути, як той голос назвав її коханим зайченям і запитав, що готувати завтра на вечерю. Ще раз якось Луця подзвонила до Гайворонека на роботу, і їй відповіли, що він відпросився, бо до нього приїхала дівчина.
І Луця стиснула у вузеньку рурочку свої губи, прикусила до болю роздвоєний на кінці язик і відчула себе коброю, якій наступили на хвіст.
Гайворонек, як і завжди, ретельно збирався у відрядження. Він весело насвистував якусь пісеньку, пристрасно тулив Луцю до одвірків і шепотів їй на вухо, що вона його мила змійка.
- І надовго ти їдеш? – із затаєною тривогою випитувала Луця.
- Ні, зміючко, на місяць. Ти ж знаєш, серденько, я залюбки залишився б з тобою, але робота… Завдяки їй ми маємо що їсти і за що купувати памперси.
- Знаю, мій милий. Знаю.
Гайворонеку чомусь здалося, що її голос прозвучав радісно. “Мабуть,  її втішило слово “памперси”, – подумав Гайворонек, – її завжди тішить все, що стосується дитини”.
Насправді він не їхав у жодне відрядження. Гайворонек взяв відпустку і збирався із своєю дівчиною у подорож по Європі. Луцю він теж любив, але ж така, як вона, не для Європи. Що зробиш. Гайворонек гадав, що вона сама у всьому винна – не фарбується, не ходить на тренажери, а їздить верхи, і від верхової їзди ще більше кривляться її і без того кривуваті ноги. Вчепилась до своєї дитини, як шалена. Розумна дівчина зробила б аборт і жила б вільним красивим метеликом. Звісно, він її хоче, і йому поруч з нею затишно, і він ніколи її не покине заради своєї дівчини, але подорожувати і розважатись він хотів з іншою.
Гайворонек повернувся зі свого приємного відрядження веселим і самовпевненим. Він привіз Луці широченну шовкову спідницю від якогось кутюр’є. Як гадав Гайворонек, це мало б її втішити. Однак нікого не було вдома. Гайворонек увійшов у батькову кімнату. Він побачив червоний глиняний глек із пластмасовими соняшниками. Побачив у кутку колекцію старих Євангелій церковнослов’янською мовою, побачив на шафі дерев’яного сокола і двох старих ляльок із коричневими обличчями, із сукнями у фальбанках, якими ще його мати в дитинстві гралась. Побачив золоті ребра декоративної арфочки та синій, майже чорний батьків халат на спинці крісла. Але він так і не зміг ніде роздивитися батька. Не було ні батька, ні Луці, і лише її запах, слизький і вогкий, запах моху на березі лісового болота та гострих квіткових парфумів за вухами проникав Гайворонекові у ніс тоненьким потічком страху. Запах батька не відчувався ніде. Цей запах – запах землі, у яку батько постійно висаджував якісь квіти – то тюльпани у вересні, то навесні – гладіолуси чи жоржини, то вазони пересаджував із глини у торф чи з торфу у глину. Запах його рідного батька, запах дитинства і нагрітих батьковою головою подушок, у які Гайворонек залазив вночі, коли якась гілка, що постукала у вікно, або золотий конус місяця, що ввижався йому тарілкою з інопланетянами, лякали до смерті, і він біг у ці теплі, солоні від поту подушки, занурювався обличчям у батькову потилицю, обіймав його живіт ногами і так засинав. То от того запаху в кімнаті не було. Був халат, були Євангелія, але не було батькового запаху. І не було батька.
І не було Луці. Він чекав, що от-от Луця увійде до кімнати і незграбно переверне глиняний глек із соняшниками, зачепившись спідницею за пелюстку – тією старомодною ситцевою спідницею, яка так ніжно спадала з її стегон – зісковзувала, як санчата зі снігової гірки. Луця дивитиметься широко розставленими очима на Гайворонека, із зневажливою напівусмішкою, такою п’янкою, від якої Гайворонек шаленів. Дивитиметься на нього і мовчатиме, і її широкі вилиці, як у кобри, темнітимуть на тлі білих дверей. Вона чекатиме, доки Гайворонек прийде впритул до неї, а потім потягне його сильними і ніжними руками у глибину будинку, де не буде ні дитини, ні батька, лише чиста накрохмалена постіль і вони вдвох.
Але Луця не заходила і не заходила. І ніде не чути було дитини.
Натомість прийшов чужий чоловік із вогнепальною зброєю.
- Хто тут? Негайно виходьте з піднятими руками! Що це ще за шахраї увірвалися у мій дім! Мені обіцяли спокійний район.
Чоловік стояв широко розставивши ноги, із виглядом господаря будинку.
- Хто ви? – запитав Гайворонек.
- Як це хто я? Я господар будинку. Я господар. Стійте спокійно, зараз я викличу міліцію, – чоловік переклав зброю під пахву і почав набирати номер на мобільному. В той момент Гайворонек вискочив із кімнати попід стіною і, схопивши в коридорі свою найлегшу валізку, кинувся геть.
Вслід лунав крик дивного чоловіка, але Гайворонек більше не слухав. Йому понад усе треба було з’ясувати, що ж тут трапилось. А трапилось щось страшне. Його дім – більше не його дім. Нема ні дружини, ні дитини, ні батька. Щось трапилось страшне.

Був собі один батько, який любив свого сина. Він любив свого сина, так як жоден самець не любить власного потомства, і коли тонкі розчерки вже скреслого льоду на озері – він скресав повільно вздовж подряпин від чиїхось ковзанів – перетворювались у велетенські водяні прогалини, син привів додому невістку. І невістку батько полюбив більше. Полюбив за те, що вона дала йому неймовірне щастя вдруге відчути себе батьком сина.
Був собі один батько, який розбився  об рифи власних ілюзій про ідеальних людей. Був собі один батько, якого  із маленьким дитинчам на руках покинула дружина. І він виростив це дитинча, свого сина, покладаючи на нього величезні надії. Однак син виріс дріб’язковим і розбещеним батьківською любов’ю, і батько, який понад усе вірив у свого сина, розбився об рифи власних ілюзій.
Був собі один самотній старий чоловік, який потерпав від вигаданих хвороб і живцем похоронив себе у велетенському самотньому будинку. Його мучило сумління. Він присвятив синові життя і натомість отримав інфантильного байдужого тридцятилітнього нездару, який боїться відповідальності. І раптом у житті цього чоловіка з’явився ще один шанс. Шанс подбати про жінку, яка потребувала когось, хто зможе про неї подбати. Шанс виховати ще одного сина, але вже сильного і мужнього, людину слова і дії, сина мрії. Шанс бути потрібним. І він цим шансом скористався.
Коли Луця народила дитину, материнська ніжність розправила її зібрані у рурочку губи, злагіднила її ображене на всіх своїх кривдників серце, розслабила напружений погляд, бо Луця завжди розглядала життя як загрозу, і готова була в будь-який момент оборонятись. Ця материнська лагідність Луці заповзала змійкою у серце Гайворонекового батька і звила там кубло. Яка ж вона була для нього чарівна, яка безпосередня і відкрита, яка легка і чиста, без будь-яких підтекстів, без награного лоску, без кокетства. Вона мала в собі все, що він найбільше цінував у людях – безкорисливість, відданість, материнський інстинкт, жагу життя, вона гіпнотизувала Гайворонекового батька. Вона мала дитину, яку любила більше за всіх на світі. Вона мала в собі все. Все те, чого Гайворонек-син не навчився цінувати.
Тому, коли Луця якось увійшла у його спальню і зсунула зі стегон свою широку старомодну спідницю, батько Гайворонека забув, як колись давно він понад усе любив свого сина. Він забув, що той син був метою його життя. Він пам’ятав лише те, що ось зараз перед ним стоїть його останній шанс на щастя, і цього шансу батько Гайворонека знехтувати не міг.
Коли вони лежали на подушках, міцно обійнявшись, а дитина спала у колисці, плямкаючи у сні ротиком, Луця попросила ніжнесенько, своїм чарівним мелодійним шепотінням, яке еротично лоскотало його вухо:
- Може б, ми продали цей будинок і поїхали подалі від важких спогадів. Вже і покупець є. Аби ваша на те згода.
- А як же син? – раптом згадав батько Гайворонека, але він вже й сам розумів, що сина більше бачити не хоче.
- Син? Син має іншу дівчину. Нехай у неї і живе. А ми поїдемо. Далеко. На інший бік країни. Може, на південь.
- Може, і на південь.
Коли Гайворонек поїхав у відпустку, Луця занесла до нього на роботу заяву про звільнення, написану Гайворонековою рукою.
- Йому запропонували кращу посаду у фірмі конкурента, тому Гайворонек хоче звільнитися, – пояснила Луця керівникові їхньої філії. Вона була знадливою жінкою, яку їхній керівник пам’ятав ще з тих часів, коли вона була бездітна, працювала  і здобула собі славу хижачки.
Вони продали будинок, зібрали найнеобхідніші речі, щоб не обтяжувати себе старим мотлохом у новому житті, і поїхали геть за два тижні до того, як Гайворонек повернувся додому. Будинок належав його батькові, а Гайворонек був настільки впевнений у любові цієї людини, що навіть не потурбувався про те, що переписати частину власності на себе.
Зрозумівши, що він тепер бездомний, Гайворонек подався до себе на фірму, і на прохідній йому сказали, що його посвідка більше не дійсна. Із телефону охоронця він подзвонив до свого керівника і виявив, що він тут більше не працює і хай іде під три чорти до конкурента.
Частину валіз він залишив у своєму будинку, де його вважали злодієм. Всі свої заощадження він використав на те, щоб прокатати дівчину по Європі і показати їй Париж. Він не мав ні роботи, ні дому.
Гайворонек пішов на вокзал і взяв на останні гроші квиток до Києва. До дівчини. Сидячи у залі чекання, він їй зателефонував, щоб попередити про свій приїзд.
- Слухай, кицюню, я завтра до тебе приїду. Так сталося, що мушу бути в тебе.
- Що, дружина з дому вигнала?! – кицюня була люта як ніколи, і в Гайворонека почали мліти ноги. – Ти, падлюко, два роки зі мною зустрічаєшся і два роки брешеш, що ти самотній, а виявляється, у тебе є дружина і дитина.
- Кицюню, – намагався виправдатися Гайворонек, хоч  вже й сам розумів, що помста його Луці влучила в ціль. – Це не те, що ти думаєш. Тобі хтось збрехав.
- У мене тут твій сімейний фотоальбом.
Його дівчина кинула слухавку і вимкнула телефон. Абонент був поза зоною досяжності. Гайворонек сидів у почекальні і дивився, як із незбагненних причин на штучній пальмі посередині залу загораються і тліють зірочки.

© pavlina (Павліна Пришлюк)

Васько нестерпно любив батька, фанатичною любов’ю. Коли їхній батько плавав у озері та й зник, наче ніколи не було їхнього батька на сонячному, мигдальному, оливковому плесі, Васько через плесо кинувся шукати батька.

Васько ще не вмів добре плавати, Марко вмів краще, однак Марко не поплив, а Васько поплив… Він вийняв батька з води, і на піску перекинув через коліно, щоб обличчям вниз і взявся гамселити батька по спині зі всієї сили, так, що люди відбирали, казали – залиш ти його в спокої, він вже мертвий. Але батько раптом ожив, викашляв воду і скорчився від болю – йому боліла спина. Так у батька з’явилась грижа на хребті.

Звідки він знав, що втоплену людину треба рятувати саме так? Звідки він знав, як треба плавати під водою, і як тягти на собі через усе озеро потопельника? З цим знанням він народився. Одного разу, коли батько стогнав від болю через свою грижу, Васько поклав його на живіт, поводив руками по спині щось хряснуло, десь булькнуло – і от тобі й на, спина вилікувалась… Звідки він це знав? І що цікаво, що його знання ніколи не проявлялись що до інших. Він міг байдуже пройти повз помираючу на тротуарі людину. Він міг вбити собаку і втопити кошеня. Він любив полювання і шаленів від запаху крові – його ніздрі ходили ходором, як у кролика, коли кров вбитої тварини витікала із дірки від кулі, чи із рота… Щось таке первісне і самобутнє було у Васькові.

Він любив батька без тями. Так любив, що коли одного разу їхній батько помер, Васько замкнувся у підвалі і просидів там увесь похорон, і Марко стояв під розбитим підвальним вікном і питав:

-Васько, чуєш? Васько, у тебе що, собака там?

Собаки не було. Собакою був Васько. Він любив своїх, ненавидів чужих, зневажав жінок і спав з ними. Він любив брата.

Їхній батько страшенно сутулився і робився меншим, і ставав таким зібраним у кулачок маленьким чоловічком, готовим давати відсіч, таким непомітним кулачком у кишені життя. Він вмів усміхатись сріблястою усмішкою. В тій усмішці було безліч голок, лез, ножів, які в серце… Батько вмів метати ножі усмішок. Він носив синтетичні кросівки, і мав сіре обличчя, і Марко здогадувався, що щось не так, бо хіба може бути сірим обличчя здорової людини? Але його здогади не підтверджувались, бо всі – і лікарі, і всі казали, що він здоровий і дуже молодо виглядає. Васько стукав батька по плечах рукою і казав

– Моя дівчина на тебе заглядається.

Васько думав, що це та сама дівчина – вони усі були йому на одне обличчя. Але дівчата щоразу змінювались – вони сунули до нього до дому, тремтіли від його запаху, закусували губи, коли він легковажно і свавільно затискав їх між собою і дверима їхньої з братом кімнати. А Марко в цей час ішов геть, і вже в спину йому бив голосистий, пронизливий подих збудженої дівчини. Що там казати, Васько був справжнім самцем.

Марко мав  безліч причин думати про смерть батька, він попереджав. Однак його ніколи не слухали – він пас у дитинстві зелену кобилу, з ним розмовляли картини і він безпомильно читав у виразі обличчя ікон події, що трапляться в його сім’ї…

Він одружився із дівчиною, яка завагітніла від його брата…

Він ніколи не завершував початого – хотів стати лікарем і покинув університет, хотів піти в монастир на Афон, і не пішов, вчив грецьку – і не вивчив…

Дівчата зграями бігали за Марком. Вони чатували на нього в університецьких коридорах, притискалися грудьми до його спини у юрбі, зізнавались у коханні і запитували:

- Що з тобою, маленький? Що з тобою не так?

А він дивився на них прозорими незрячими очима і відступав, коли котрась хотіла притулитись до його палючої вроди, яка різала очі, обсмалювала вії і залишала в серці велику пухлину любові… Дивний самотній хлопець із біблійним ім’ям.

Їхня мама зазвичай казала:

-Наші близнюки поділені навпіл: Марко має душу, Васько – тіло.

Марко також любив своїх, і чужих. І усіх. Він співчував, він слухав сумні історії бабусь-пляшкарок-посмітюшниць у електричках та трамваях, він ніколи не відходив від бомжа у транспорті та спілкувався з усіма. Люди здавались йому дуже гарними, дуже чутливими і безборонними. Йому хотілося їх підбадьорити, оборонити, йому хотілося попестити волосся кожної людини і сказати, яка ж вона, ця людина, гарна.  Але водночас ця любов була якась поверхова, бо людей він любив так само, як легку паволоку ладану у церкві, як мистецтво і кожна картина йому щось розповідала таке, чого ніхто інший не розумів. Він любив пізно увечері йти у поля, йти у рівнини, польовими стежками, а поруч з ним було щось таке, що він любив понад усе. З дитинства. Та кобила із зеленою гривою – гарцювала, іноді розчинялась у просторі, іноді знову малювалась – усміхнена та чітка. Іноді вона перетворювалась на когось зовсім іншого, і Васько його також любив. Потім він довідався, що того когось дехто називає Богом.

Марко виріс у атеїстичній сім’ї, побожною була лише бабуся. Але бабусиним улюбленцем був Васько – вона слинила йому розбиті коліна, і перев’язувала нитками бородавки, яких Васько набрався, коли полював на жаб. Вони були схожими.

Бабуся вміла падати, і навіть впавши з воза, наповненого сіном, вниз головою – залишилась жива. І дітей вміла сама родити, і пуповину перев’язувати собі. І точно знала, що треба їсти і пити, коли хворіла. Іноді їй просто хотілося посолодити молоко, іноді – з’їсти кошик помідорів, і всі казали – у вас гастрит, не можна помідорів, а бабуся – звідки вона лише знала – раптом видужала від гастриту.

Вона так само, як і Васько, стихійно любила своїх, і не любила чужих. Не любила і все. Вона й пояснити не могла чому. Просто від чужих треба захищатись і вона захищалась – сміливо ступаючи на зустріч труднощам, таким як війна (німці-комуністи-голодні повстанці-поляки-ще там хтось) чи колгосп – випрямивши ключиці, виструнчивши своє гарненьке тільце – тільки спробуйте зачепити. Їхня бабуся прожила війну на глухому хуторі, красуня-білявка-вдова, не зґвалтована і не пограбована, і тільки б спробував хтось!!! Розставивши свої крильця-руки, вона попідпихала під них дітей, і діти росли собі щасливо посеред вибухів та заслань, і тільки б спробував хтось…

Одного разу, взимку, впавши в ополонку, бабуся знала, як з неї вибратись, а в тому що вибереться була впевнена, бо треба вирощувати дітей. Тут не було варіантів, вона просто знала, що треба розплющити у холодній воді очі, подивитися вгору і знайти дірку. Коли вона після ополонки захворіла на запалення легень, бабуся знала – потрібно просто встати з ліжка і видужати. У її мозку було все дуже просто та логічно, а коли дехто дивувався і казав, що мабуть знається з нечистим, бабуся лише сміялася і думала – які ж вони дурні, ці люди. Бабуся зналася з Богом. Вони давно приятелювали. Вона мала вервечку, чи то „чотки” і тримаючись своїми чорними пальцями за їхні шерстяні бубочки, балакала із Богом про всяке – про дітей, про покійного чоловіка, про фасолю та пшеницю, про покусаного кота. Бабуся отримала у придане багато ікон і коралів. Коралі носила на шиї, ікони тримала на покуті, квітами обсаджувала поранену вибухами землю біля своєї оселі. І жила. Вона не боялась ні грому, ні блискавки, вона знала, коли треба відійти та з якого місця, щоб тебе не вдарив грім, вона знала, яка буде завтра погода і підтверджувала це різними прикметами. Вона вміла знаходити спільну мову з дітьми – перебирала грайливо пальцями, імітуючи павука, усміхалась своєю подовгастою усмішкою і дитина простягала до бабусі руки… До неї лащились тварини. З нею приятелювали джмелі і бджоли.

Бабуся протистояла війні. Вона і війна були прямо протилежними. Бабуся народжувала – війна вбивала. Бабуся садила – війна підривала. Бабуся боролась за життя – війна за смерть. Бабуся вірила – війна зневірювала. Бабуся поважала війну і не йшла їй на зустріч, війна поважала бабусю і боялась її зачепити. „Хай тільки спробує!!!” – думала бабуся. Війна знала, що бабуся її переможе, бабуся вірила, що хтось колись переможе війну. Васько вдався і у бабусю, і у війну. Коли він довідався, що РС увів війська в Афганістан, у нього загорілись очі. „Як шкода, що я народився не на початку століття. Міг би вже дві війни відвоювати”, – солодко мріяв Васько.

………..
Навколо крутились і шумували старі раритетні будинки її старого раритетного міста, з поганою каналізацією, брудними під’їздами і привидами мертвих бабусь, які жили у старих дзеркалах тутешніх музеїв. А Вероніка Розен, заручниця свого прізвища, дівчина, яка займалась іконописом,  стояла у центрі міської завірюхи, стояла посеред білої піни лапатого снігу, посеред шумовиння звуків, загострених морозом, посеред своєї довгої зимової самотності.

- Новий рік з чистого аркуша, – сказав хлопець у її здивоване вухо.

Відтоді Вероніка зненавиділа свою вродливу сестру. Худеньку, тендітну, легку, як пір’їнка, з губами-гантельками, із такими стрункими порцеляновими плечима, які хотілось оберігати і пригортати, щоб вони не розбились. Але найгірше, що її сестра була єдиною подругою Вероніки. Інші подруги повиходили заміж і замкнули на всі замки своє життя від цієї товстулі, яка своїми велетенськими чорнющими очима могла врікти їхнє щастя. І лише сестра, ніжна у своїй самовпевненості, пестлива у своєму самолюбстві, великодушна у своєму егоїзмі, взяла Вероніку за руку і потягла на новий рік у кав’ярню, з кимось познайомитись, якось відсвяткувати.

З Палюсею завжди знайомились. Її жовтувате медове личко і медові світло-карі очі, які блискали туди-сюди, наче жовті капустяні метелики, завжди притягали магнітом чоловіків, старих і юних. А Вероніка була тією, яку треба потерпіти заради Палюсі, бо заради Палюсі чоловіки ладні були перетерпіти будь-що.

- Ти чудово виглядаєш, ти така красуня, що не була б я твоєю сестрою, а якимось гарненьким чоловіком, то…, – Палюся солодким голосочком говорила компліменти, розглядаючи у дзеркалі своє відображення.

“Егоїстка, – думала Вероніка, – егоїстка”.

Вони познайомилися у якомусь кафе, потім пішли у підсобку музею – хтозна чому і кому належала ідея. Мабуть Васькові. У музеї був диван, на якому він планував кохатися з Палюсею, тому перше, що запитав Васько – скільки їй років.

Двоє дівчат – одна неймовірно товста, інша неймовірно вродлива. Та що вродлива – Палюся. Товста – її сестра, Вероніка Розен. Ян Генрік Розен доводився їй далеким родичем, тому вона вивчала іконопис. Напередодні нового року Вероніку покинув наречений і вона ходила із очима, спухлими від сліз, а вони блистіли, великі та темні, однак ніхто не зважає на блиск твоїх очей, коли ти важиш сто кіло.

Палюся любила бути бажаною. Вона мала доглянутий довгий манікюр, який їй розмалювала Вероніка, носила відвертий одяг, який призначався для популярності. Безвольні губи-гантельки, що звисали із напіввідкритим виразом здивованої байдужості, шалена потреба подобатися, яка так і струмувала із її закличних поглядів…

Палюсю батьки любили більше за Вероніку. Вероніка була розумною і товстою, Палюся – дурненькою і гарненькою. Палюсі дозволялось більше. Вероніка в юності доношувала мамин дівоцький одяг, а Палюся купила собі перед новим роком колготки за 112$. Для їхньої сім’ї це було дорого, однак для Палюсі нічого не шкодували. Вероніка казала:

- Я так люблю свою сестричку, так люблю. Ми жити одна без одної не можемо.

В якісь періоди життя це було правдою. Коли Вероніка мала хлопця, він водив її в церкву на вінчання свого приятеля і вона думала – це натяк. Тоді Вероніка справді любила сестру. Але рік тому їй хлопець сказав:

- Якщо ти не схуднеш, я тебе покину. Ти могла б заради мене схуднути?

Вероніка погодилась. Вона худла-худла, худла-худла, і набрала за рік 12 кілограм. Але на її тілі це було непомітно. На її велетенському голодному тілі, яке що більше вона думала про схуднення, то більше хотіло їсти. І хлопець покинув Вероніку перед новим роком.

Тепер вродлива Палюся еротично вигиналась над столом, щоб всі роздивились, яка гарна форма її сідничок, обтягнутих чимось блискучим і еластичним. І всі розглядали, а Палюся казала:

- Це так вульгарно і так класно. Я тепер схожа на Дашу Астаф’єву.

- Хто це? – запитав Васько, – Якийсь ваш підлітковий кумир? Підстаркувата дамочка яка співає пісеньки для чотирнадцятирічних?

Палюся образилась, бо Даша Астаф’єва їй здавалась найвродливішою жінкою на світі. Палюсі було вісімнадцять. Їй хотілось здаватись дуже дорослою та досвідченою звабницею, жінкою вамп, а не чотирнадцятирічною. Тому вона примовкла і подумала – що з ними, нерозумними, говорити? І стала пускати бісики  Васькові – от, мовляв, яка я, не чотирнадцятирічна.

- Цілющий час заліковує найглибші рани, – втішав Вероніку Марко, – терикони заростають лісом. Радіація розщеплюється, тому навіть під Чорнобилем ростуть не радіоактивні гриби. Болота виходять із меліораційних ровів і знову живуть своїм болотяним життям, наче століття тому, до радянської меліорації. Час лікує все , – казав Вероніці Марко, і йому було дуже шкода Вероніку.

Маркові хотілось розгладити пальцем покуйовджені під шапкою брови Вероніки. Ті брови йому хотілось розгладити відразу після того, як вона скинула шапку, але здавалось, що це може бути незручно. Він дивився на Вероніку і позаду, за її спиною, гуготіла підковами кобила, брязкала дзвониками, клацала зубами, іржала…

Роки чеснотного життя майже не залишили свого сліду на гарному обличчі Марка, він був боляче вродливим, і байдужим до своєї вроди. Вероніка Розен відчувала, як їй у горлі німіють гланди і солодко тремтить кінчик хребта від наеротизованого дотику до його ліктя.
Васько лише усмішкою і голосом нагадував брата – індиче воло, яке звисало в нього під підборіддям, розм’яклий силует живота, червоний блискучий ніс. Красунчика із карими оксамитовими очима і зворушливим дитячим ротом ретельно замаскував час.
Під вікном світив ліхтар. Будинок пахнув свіжою сосною, старим паркетом і пліснявою потемнілого від сирості будинку.

Вероніка Розен сиділа у темному кутку за каміном і дивилася в простір своїми напухлими від сліз очима, і боялася моргнути, щоб ті сльози не витекли. Вона пригадувала попередній рік, коли кохання було схоже на літню бурю – нестерпне, шалене і захоплююче, і вони кохались до ранку у якійсь будці біля якогось озера, а рибалки на велетенській білій пустелі того озера маленькими чорними цятками… Маленькими чорними горошками на плесі ранкового краєвиду… Сонними ранковими усмішками із запахом кави в ліжко… Холодом, димом і сутінками зимового світанку… А рибалки ловили рибу, і хлопець тримав міцно її капюшон під шиєю, щоб його не здув вітер. Вони чекали якогось дядька Мирона чи Мирослава, який мав їх підвезти до траси, але приїхала його дружина і розповідала їм про те, що “той старий кнуряка” вчора напився до білої гарячки і тепер блює під хлівом…

Тепер Вероніка сиділа у кутку підсобки якогось музею, і поруч стояли невипорожнені попільниці і невимиті горнятка кави, а на павутині висів мертвий джміль.
Палюся розігрівала їжу на дровах. У каміні розпалили вогонь, Палюся зав’язала собі дві гульки над вухами, тому стала схожою на білочку, і розігрівала над вогнем полядвицю. “Я тепер ще більше схожа на Дашу Астаф’єву”, – думала Палюся, але тут зібралось товариство, яке знати не знало, хто вона така. Тому Палюся мовчала про свої міркування з цього приводу.

Дрова, мокрі і холодні, шкварчали, бубоніли, шепелявили, розмовляли якоюсь далекою гірською говіркою і Вероніка хотіла перекласти їхню мову іншим, але в неї нічого не виходило. Вона мала багату фантазію, тому переклад мови неживих істот був її улюбленим заняттям, і присутні хлопці зазвичай сміялись із її оповідок. Але в той вечір у неї не виходило. Поруч із пронизливою вродою Марка її фантазія зникла і вона стала Веронікою-занудою із засоромленим поглядом, поламаним від хвилювання голосом та почервонілим від вогню переніссям, яке виблискувало на всю кімнату своїм червоним пронизливим блиском.

- Мені треба вийти, – сказала Вероніка.

- Твій чоловік і діти без тебе святкують новий рік? – запитав Васько у Вероніки.

- Я не одружена ще, і не маю дітей, – пояснила терпляче Вероніка. Всі думають, що вона так розтовстіла після родів.

Вона вийшла у темний коридор і зателефонувала за номером, який значився у її телефонній книзі, як “ніхто”. Номер був недоступним. Тоді Вероніка написала смс: “Навіть якщо у темряві твій номер не відповідатиме, я все одно любитиму твій голос”.

Палюся пила коньяк, щоб всі побачили, що вона ніяка не чотирнадцятирічна. Досі вона не пила коньяку, лише шампанське, червоне вино і пиво зі сметаною. Палюся пускала Васькові бісики, щоб він переконався, що вона не чотирнадцятирічна, хоч їй значно більше подобався Марко. Він був гарним, таємничим, благородним. Але Вероніка страждала, і Палюся вирішила – нехай красунчик для сестри, а їй Васько згодиться. Вона не планувала нічого серйозного, а він провів пестливо пальцем по блискучій еластичній тканині штанів.
Палюся поклала голову на спинку дивану і перед її очима гуляли зграї якихось поплутаних зірочок. Васько присувався все ближче, і вона йому подобалась все більше. Він був самотнім у своїй любові до афганських пісень. Він не розумів, чому інші не усвідомлюють, як це все було важливо, бо якщо це було не важливо, то навіщо ж він туди їздив, харчувався необлупленим чорним рисом і вбивав темних від спеки та відчаю людей, навіщо дихав прілим запахом чиєїсь боротьби за незалежність, яку він топив у потічках та річках, у крові. Якщо це було, значить це важливо. Війна для чоловіка завжди важлива.

Палюся думала про те, яка вона гарна. Її врода боліла їй у животі, Палюсю нудило від власної вроди. Ця врода шуміла вітрами та громами у голові, дзвеніла у вухах. Вона більше ні про що й думати не могла, як про те: “Яка ж я вродлива, і він у мене закохався, зрілий чоловік, афганець, ловелас і вітрогон. Він закохався у мене, Палюсю, вісімнадцятирічну і прекрасну”
Бомби, літаки, хтось, хто єдиний з усіх зміг катапультуватись із літака і вижити, а повітряні тиски не відірвали йому жодної кінцівки. Іспанки… Ага, то не жінки, які танцюють танго носочком вперед, пальчиками вниз… То ті дивні пристрої, які мають вибухати, щойно на них хтось наступить і такі підступні, що навіть людина, яка їх розкладає, може підірватись, і хтось підірвався…

Іспанки… Треба ж, які незбагненні ці жінки-бомби, і вона така сама, Палюся, така гарна і небезпечна. Хтось зможе на ній підірватись, її врода така несподівана, як у тих жінок, що танцюють пальчиками вперед, ніжкою вниз.. як ті, що танцюють…

Васько тримав її голову, щоб вона змогла побачити фотографію його померлого друга, і Палюся дивилася крізь спущені повіки на фотографію, і думала – він мене хоче, Палюсю, а я побавлюся та й піду, залишивши його на одинці зі своєю напругою і чеканням, побавлюся і піду, і він буде думати – Палюся як бомба… Він буде думати – Палюся як вихор. Він буде старим і розбитим коханням до юної вродливиці Палюсі.

А Васько думав – він не любить труднощів у стосунках з жінками. Коли з’являється якась цяця, яку треба зваблювати і завойовувати, він махає зневажливо рукою – жодна жінка такого не варта: або хай дає, або хай не морочить голови. Палюся йому підходила. Вона тяглася грудьми до його долоні, і коли він трохи віддалявся, її груди рушали слідом за ним, аж поки знову не опинялись у його долоні. Вона збуджено сміялась із його жартів про те, що коли тебе гвалтують треба ставати раком і не пручатись, про те, що якою б недоступною не була жінка, між ногами у всіх однаково… Палюся збуджено сміялась і їй подобались пісні афганців-очевидців. Їй подобалась історія про бомбу-іспанку, легендарну бомбу, на якій підривались ті, хто її встановлював, така ось була бомба…

Васько любив дивитися фільм “Дорога на Кабул”. Він мав чудову антену, яка ловила йорданський, чи то катарський канал, а там ішов цей серіал. Найважливішим, чого навчився Васько на афганській війні – розуміти східні мови. Він трохи розумів мову пушту, знав кілька фраз туркменською, і розумів розмовну арабську. Васькові легко давались іноземні мови. Коли він повернувся з війни, то вивчив ще іспанську і болгарську. Але жодною з цих мов він не користувався, бо якось не випадало нагоди. Він гадав – це не зовсім по чоловічому – вивчати іноземні мови. Народився би він раніше – став би Наполеоном. Війна була саме для нього. Але у мирні часи він простоював без діла і феноменальна здатність запам’ятовувати іноземні мови була лише поржавілою невикористаною боєголовкою у його житті.
Темні краєвиди війни, виринали перед Веронікою Розен як якісь мультиплікаційні картинки – диск із піснями очевидців про груди м’яса і ріки крові вона не хотіла собі перекопіювати, але їй казали – перекопіюй. Васько наполегливо тримав рукою її плече – йому здавалось це смертельно важливим, змусити Вероніку Розен копіювати диск із піснями афганських очевидців.

Він мав надуту жилу на чолі, був червоним і таким збудженим, що Вероніка відчувала його збудження частиною свого велетенського, як диванна подушка із силіконових кульок, стегна.

- Перекопіюй, хай діти твої послухають.

- Я ж ще не маю дітей, – пояснила Вероніка Розен.

Вона знову вийшла в коридор, повз тепле і гарне чернече плече Марка, а  в темному коридорі написала: “Ти мав рацію. Я була зла і не виконала своєї обіцянки схуднути. Але дай мені ще один шанс. Я тебе кохаю. Де ти?”

Коли вона повернулась у кімнату Васько знову торочив своєї:

- Мабуть здивованим був твій чоловік, коли ти після родів розповніла.

- Я ж не маю ні дітей, ні чоловіка, – пояснювала безнадійно Вероніка.

Вероніка знову сіла поруч з Марком і запах її симпатії сумно лоскотав його ніздрі. Запах її почуттів, які наростали разом із відчаєм достукатись до чийогось вимкненого телефону. Вероніка почувалась на вістрі страждань, на грані сп’яніння від власної безвиході. Це був той шалений стан, у якому люди пишуть пісні і книжки, чи малюють Джоконди. Але вона не мала доступу до жодного із різновидів творчості, тому завмирала від присутності гарного, такого гарного, що його вроду відчувала боляче зубами і теплими сутінками свого рота, такого гарного, що їй страшно робилося від його вроди, від його мовчання, від мовчання того, що поза межами мережі, від мовчання світу, який ні разу, жодного найменшого разу не дав їй кохати взаємно… Від мовчання долі, яка закувала її іконописну естетичну душу у таке велике грузке тіло, яке щодалі більше товстіло і набирало обертів у збільшенні маси з віком, із кожним стражданням, бо не маючи змоги писати книжок і пісень, чи малювати Джоконду, Вероніка страшенно хотіла їсти.

Як же вона втомилась. Її смски залишались недоставленими і вона знову вийшла в туалет.

- Ти забагато паперу використовуєш, – підсміхався Васько і плескав її по велетенському стегні, і вона навіть не мала куди ухилитися, бо стіл щільно прилягав до дивану. Не було куди ухилятися, хіба що перевернути стіл.

Васько був товстим, неохайним, із масними жартами, що залишали на одязі Вероніки жовті плями і осідали їй у ніздрях запахом пивного перегару та дешевих цигарок.
У туалеті смерділо холодом і каналізацією. Відчинене навстіж вікно не змінювало запаху, лише доповнювало цим гнилим підвальним холодом глибокого і маленького, як колодязь, внутрішнього дворика старого будинку збудованого за південним італійським зразком. Вероніка сіла на підвіконня і написала:

“Я тебе кохаю. Ти скажеш – неадекватна, але хіба ж це неадекватно кохати тебе”.
Вона надіслала смс на номер, що був зареєстрований у її телефоні як “Ніхто”.
Потім спустила воду, наче вона сюди ходила в туалет, і пішла чорним коридорм до розпорених світлом дверей їхньої підсобки.

Запах її симпатії чернечу душу Марка лякав. Він боявся чиєїсь симпатії. Колись, маленьким, він ходив пасти зелену кобилу у зеленому світанку, поміж молодими жабами і старими будяками, на луки, влітку на канікулах. А взимку дзвонив щоразу бабусі, щоб спитатись – як там кобила. Спершу батьки вдавали, що кобила таки є – зелена і жива-здорова, але коли вже підлітком, замість того, щоб розщіпати дівчатам під блузками ліфчики і вночі займатись маструбацією, він продовжував водити свою зелену кобилу на пашу, батьки злякались.
Його привели до психолога, потім до психотерапевта – і жодних тобі відхилень. Дитина була розумною, свідомою і малювала нормальні картинки із правильними асоціаціями. Однак зелену кобилу Марко продовжував любити і далі дзвонив бабусі – як там вона, його конячка. Бабуся якось сказала, що коняка здохла – так батьки вирішили привчити хлопчика до думки, що нема ніякої кобили, це лише дитяча вигадка. І Марко злякався, що щось трапиться. Він прокидався з криками вночі, просив маму, щоб бабусю забрали до міста, негайно до міста, але хто там слухатиме підлітка, якому олії в голові бракує. Якось батьки поїхали в село і знайшли бабусю скручену калачиком у ліжку та мертву. Бабуся солодко спала вічним сном, притулившись до холодної грубки, потаємно притуливши до губ фіолетові кінчики пальців, наче просячи – помовчіть, я сплю.

Якийсь час Марко не бачив зеленої кобили. Вона зникла з його життя, наче бабуся своїми словами дійсно зруйнувала дитячу вигадку. Тієї зими усі хворіли на грип, мамі дало ускладнення на нирки. Васько ледь не помер – хворий, на морозі, стояв під вікном старшої вродливої сусідки і дивився, як вона роздягається. А потім його врятувала інша сусідка, і Марко побачив за спиною тієї сусідки свою кобилу. Інша сусідка була старенькою довоєнною бабусею, схожою чимось на їхню, але міською, із масляними портретами предків на стінах, гачкованими ллянними серветками на кріслах і рецептами народної медицини в голові. Вона порадила, непритомного від високої температури, Васька загорнути у простирадло, намочене в холодній воді, а зверху накрити перинами та кожухами. Ніхто не хотів її слухати, а Марко благав – зробіть так, як каже довоєнна бабуся. Він точно знав, що кобила повернулась не просто так. Однак тепер Марко став хитрішим – він нікому про неї не розповів. Вона стала його таємницею.

Все, що цікавило Марка у юності – Бог. Він читав безліч релігійних книжок, щоб довідатись, у яких проявах Бог з’являється на світі. Він відвідував різні секти і церкви, переходив з однієї в іншу, щось шукаючи і не знаходячи, а коли це щось перед ним виринало, він не міг втримати – кадр із іншого виміру, картинка з іншої реальності…  А потім Масько прочитав чарівну книжку про Афон – розповіді подорожнього. Про цю гору, до якої добиратись треба на кораблі, про острів, який оминула Друга Світова війна, про місце спокою і тиші, зелених лісів і скель. Він вирішив вивчити медицину – єдину корисну науку, як вважав Марко, вивчити грецьку і стати ченцем на Афоні. Він хотів жити у якійсь печері, далеко від людей, близько до моря, з чайками, дикими собаками і зеленою кобилою.

- Наші близнюки поділені навпіл, – казала мама татові у ті часи, – вони дві частинки єдиного цілого.

А потім він потрапив у Афганістан, разом із братом. Брат почувався у своїй стихії – вбивав і гвалтував, насолоджувався вологістю і безвихіддю війни, з якої завжди знаходив вихід. Йому навіть орден якийсь дали, таким затятим, жорстоким та переможним він був. А Марко втратив свою зелену кобилу. Він стояв у піску, біля нього на землі лежала мертва розтоптана змія, позаду нього лежали закривавлені трупи і згвалтована ножем жінка, що конаючи, шепотіла свої молитви до Аллаха, і він подивився вгору, Богові в очі та й сказав:

- Я більше в тебе не вірю. Іди геть.

І Марко залишився у пронизливій самотності війни.

Васько був щасливим на війні. Він навчився розуміти місцеве населення, загравав до жовтошкірих, тендітних жінок, які боялися протистояти сильному білому Васькові. Васько знав усі правила війни – вмів оминати бомби та кулі. Йому, чи не єдиному, вдалося катапультуватись із палаючого літака та лишитись живим. Він наче рись був стрімким і гнучким, підступним та жорстоким. Він не боявся війни – м’чав у самісіньку гущу її димів та пострілів, і війна любила Васька – без жодного поранення він повернувся до дому.
Марко не стріляв. Він вирішив не стріляти. Нехай буде що буде. Тому підстрелили його, і Васько врятував брата з-під куль. Він перев’язав йому груди так, що Марко дихати не міг і благав – ти ж мене задушиш.

Марка надіслали до дому помирати. Однак Марко не помер. Сусідська дівчина, яку Васько звабив під час відпустки, завагітніла і збиралась робити аборт. А за її спиною Марко побачив свою зелену кобилу. Вона цокала підковами, хитала гривою і Марко зрозумів – це його шанс врятувати чиєсь життя натомість тих, які забрала війна. Своєї мрії поїхати на Афон і стати монахом він не здійснив.

……….
Марко нового року святкувати не хотів, бо тривав передріздвяний піст і він не  їв скоромного і не пив спиртного. Але Васько втретє розлучився і збирався на пошуки дівчат, першого січня – нове життя із юними, грайливими та пустоголовими. І головне, щоб у необмеженій кількості. Після останнього шлюбу в нього залишився присмак неволі та обмежень. Гуляти, гуляти – думав Васько. І дружина послала Марка пильнувати Васькове безтурботне у сорок дев’ять життя – Маркова дружина досі кохала Васька. Марко здогадувався, що іноді вона приходила до нього кохатись, і в такі дні його дружина була ніжною та дбайливою, огортала Марка теплими ковдрами своєї ніжності, пуховими перинами свого щастя, вона була такою щасливою, що і він був щасливим поруч з нею. Однак зелена кобила пішла з його життя назавжди. Марко втратив свій єдиний зв’язок з Богом.
Васько голосистим плямкливим шепотінням нахилився до Маркового вуха і попросив залишити їх із Палюсею вдвох. Марко думав – розпусна дівка, старий бабій, вони знайшли один одного.

Вероніка попросилась на двір, за ход-догом. Вона хотіла їсти. Що довше тривало мовчання її колишнього хлопця, то жадібніше Вероніка хотіла їсти. Багато, жирно… Марко сказав:
- Ходімо, я тебе нагодую і проведу до дому. Вже пізно.
Коли він виходив із кімнати, там залишилась його кобила – вона сиділа біля Палюсі, сумними засльозеними очима просячи – залишся.

Вероніка знала, що Палюся гарненька і дурненька, і хтозна чого накоїть, якщо її залишити саму із афганцем, однак нічого не могла із собою вдіяти – Палюсю Вероніка ненавиділа. За вроду, за тендітність, за юність. А ще Вероніці хотілось залишитись у тісному таксі на одинці із запахом Маркової чернечої вроди, біля теплого подиху його пахучого мандаринами рота. Вона погодилась.

Вони вийшли вдвох – він гарний, вона товста – у темряву, пронизану феєрверками та вогниками, і сіли в таксі. Поруч. Запах симпатії Вероніки Розен ставав пронизливішим, і вона вивчала іконопис. Вона хотіла зблизька роздивитись його обличчя, щоб потім намалювати, роздивитись лінію губ, відчути її об’єм і форму, і вона нахилилась до нього впритул, і Марко поцілував Вероніку цнотливим поцілунком ченця. Вероніка розглядала зблизька його вродливе, нестерпно, болісно вродливе обличчя, білий контур прегарного носа, брови у кращих традиціях іконопису, заплющені очі, і намагалась запам’ятати його вроду – пальцями, губами, очима. Вона могла б дивитись на його обличчя вічно, таким гарним воно було. Спазма естетики – думала Вероніка – згусток чистої вроди. Вона пестливо провела вздовж  Маркового живота рукою і – нічого. Цей рух вздовж живота кінчиками пальців – на нього реагує кожен чоловік. А в нього – нічого.

Раптом Вероніка Розен збагнула – він не чоловік! Він імпотент. Ось чому він такий гарний і такий самотній. Ось чому. Ось ціна його обпалюючої вроди, яка світилася, різала очі, кричала, горланила… Ось вона, ціна за вроду.

Коли Вероніка вийшла із таксі, а Марко поїхав далі, вона заплющилась, щоб пригадатице обличчя до найменшої детальки, і пригадала. А вдома перед сном, намалювала… Вона забула про свій голод.

Вероніка перед сном написала смс: “Ти такий гарний, але я не варта пуху на твоїх крилах”. Вона надіслала повідомлення на номер, який значився у телефонній книзі як “Ніхто”, однак призначалось повідомлення тому іншому чоловікові, якого вона більше ніколи не побачить, лише малюватиме його обличчя на своїх іконах, самотнє у своїй неоціненій людьми вроді. А малюючи – худнутиме.

……….
- Він приїхав із війни і записав свої пісні на диск, і тепер ми, афганці, їх слухаємо, бо це справжні пісні про життя, а не всякі тралі-валі… Це справжні…
Палюся поклала голову Васькові на плече і він почувався переможцем-завойовником. Тіло піддавалося – ніжне і сп’яніле від алкогольної немочі. Вона лише сказала тихе, зовсім тихесеньке:

- Ах, що це…

Це було як муркотання кішечки, малесенької кішечки Палюсі на старому скрипучому дивані його долі. Її волосся впало у павутину, у темний куток старих попільниць і немитих кавових горняток… Її рука застигла на Васьковому плечі і він думав – я переможець цієї війни, я переможець…

Він милувався її задертими догори вилицями і болісним виразом губ, великих і безвольних, м’яких і темних від його поцілунків. Він милувався лінією підборіддя, яке перетікало в шию його посинілими і ніжними поцілунками, довгим поцілунками… Він піднімав догори її одяг, щоб роздивитись голе тіло, але вона іншою рукою постійно опускала той одяг назад – нашаровані одна на одну кофтинки, різні за фактурою та кольором, і він ніжно думав – сором’язлива… І це Васька ще більше хвилювало – її тіло з’являлось і зникало, як бабине літо у вересневому сонячному повітрі, і знову з’являлось, коли він наполегливо піднімав догори одяг.
Палюся не могла сказати, що їй боляче і все вийшло за межі сподіваного, бо вона нічого не могла сказати – світ завмер у алкогольному желе її напіврозвареної свідомості. Вона вже не була бомбою-іспанкою, вона була беззахисною маленькою Палюсею, яку дуже любили тато і мама, і казали, що вона просто красунечка, їхня улюблениця, на відміну від Вероніки. І вони її так любили, що як же вона тепер подивиться їм у очі – нецнотлива? Вона більше не володіла ситуацією, а ситуація її поглинула, висмоктала, вичавила. Вона лежала, ледь дихаючи, на скрипучій канапі чийогось чужого холодного життя, і їй було боляче, їй було шкода себе. Палюсю поранили, Палюсю підкорили. Вона була завойованою ущелиною, у якій розмістили своє озброєння вороги, вона була підірваним мостом разом із купою знедолених і жовтошкірих, бідних і наївних, які йшли кудись, вслід за своїми наївними міркуваннями про життя.

Палюся була пораненою на дні якоїсь пересохлої річки, глибокої ущелини, у яку її вкинули разом із багатьма такими, як і вона, і Палюся тримала своє випотрошене набоями життя в долонях, свій кишківник мрій, свою печінку самолюбства. Вона лежала на канапі, а канапа скрипіла, і скрипіла, і скрипіла…

Для неї не мало значення, що то за війна і з ким, вона була лише маленькою Палюсею, яка хотіла до мамочки-татка, у теплу чистеньку постільку своєї невинності та мрій про велике кохання, а натомість над її обличчям звисав померлий у павутині джміль. Він колихався разом з її волоссям, колихався і колихався…

Її колготки за 112$ лежали на старому паркеті, а черевик Васька, старий брудний черевик із зручною товстою підошвою, топтав ці колготки.

Коли було по всьому, Васько став ритися у сумці, щоб залишити їй диск із піснями афганців-очевидців. Палюся самотньо поправляла одяг. Вона протверезіла і все здавалось зовсім іншим – дрова в каміні згоріли, на столі лежали кістки від копченої риби та одноразові стаканчики. Палюся не знала, що тепер треба говорити. Вона сиділа із опущеним до низу поглядом, щоб уникнути потворності…

Завойовники завжди потворні. Завойовані завжди нещасні. Але дивний інстинкт притягання – завойованого до завойовника. Палюся не хотіла від нього йти. Вона зробила б усе, що він сказав, тільки сказав він:

- Тобі пора, мала. Зідзвонимось.

- Але ж мій номер…- сказала несміливо Палюся.

- Ти думаєш, я не дістану твій номер, якщо схочу? – Васько відкрив перед нею двері і вона покірно вийшла у коридор.

А Васько вранці прийшов до Маркової дружини, і вона, зі сльозами його обіймаючи та цілуючи дрібними колючими поцілунками його товсте заросле обличчя, шепотіла:

- Я думала, з тобою щось трапилось. Він, негідник, залишив тебе самого у новорічну ніч і я думала – щось трапилось. Чи руку відірвало феєрверком, чи що.

……….
Палюся вийшла на світанковий новорічний мороз. По Палюсіних колготках за 112$ текла кров. Гусла на морозі, застигала і перетворювалась на тверду шкірочку. Палюся йшла вздовж вітрини із автомобілями і дивилась на своє відображення.

Снігу не було. Були сіль та пісок під чобітьми, розбиті пляшки і просоліле у зимовій багнюці скло дряпало тоненьку шкіру Палюсіних чобітків, і вона хотіла було подумати, що до крові, але крові цієї ночі й так забагато. Кров чорніла посередині калюжі, разом із вмоченою в неї пляшкою, і на поверхні калюжі плавала коробка від чіпсів. Удалині вітер крутив спіралі із чиєїсь газети і летів-летів-летів, ніс на зустірч іншим вітрам цю газету, щоб почитати.
“Хтось когось поранив, – думала Палюся, – хтось когось вбив”. Брудні сутінки розчинялись у молочному тумані ранкового снігу. Біля бібліотеки Стефаника, притулившись до граток, куняв пияк, однією рукою тримаючись за огорожу, іншою – за горлечко пляшки. Його фіолетові гумові чоботи час від часу шургались туди-сюди, щоб втримати рівновагу, але він не прокидався. Ліхтарі порозкладали поруч пасьянс його складних заплутаних тіней і стрімкою ходою перетнула їх Палюсіна подовгаста та зграбна тінь.

Палюся мала розчухране невпорядковане волосся, синяки на шиї, які мереживом підтягувались до підборіддя і вона перед дзеркалом у старому туалеті старого будинку намагалась приховати коміром, але синяки однаково висковзали із коміра, тягнулись своїми решітками і кружечками до підборіддя, наче вночі її хтось довго з насолодою душив.
Біля пошти їй назустріч піднявся вихор знервованих феєрверками і петардами голубів. Всі сірі, лише один білий. Палюся чомусь подумала – інші голуби мабуть лапами показують на білого і сміються. Мабуть він – тутешнє посміховисько. Може таким білим голубом у їхньому світі є Вероніка?

Бруківкою тарахкотіли авта і таксі. Їй дуже хотілось, щоб хтось зупинився підвезти Палюсю до дому, просто так зупинився і підвіз, бо в кишенях Палюсі не було грошей. Її крихкі порцелянові плечі зсутулились, жовті вилиці ще більше пожовкли, а погляди більше не стрибали метеликами, як досі. Вона скрутилась у худий сухий стручок, дивилась собі під ноги і мріяла, як вони з Васьком ще раз зустрінуться, бо ж не дарма познайомились на новий рік. Це символ, знак… Саме він їй потрібен, ніхто інший, лише він, Васько,
Старий таксист погодився відвезти її безплатно – Палюся схожа на його дочку. Вона сіла у його старе розхитане таксі

- Що це в тебе, маленька? – таксист вийняв із волосся Палюсі мертвого джмеля.

Палюся покрутила засохлу комаху у пальцях, відсунула скло і викинула джмеля на сніг.
Вони їхали п’яним, брудним, потворним після нічого перепою містом. Жовта сукроватиця відлиги шепеляво жужіла вслід колесам, роздавлений посередині дороги лежав плоский і анатомічно-відкритий кіт. Бабуся із розпущеним волоссям вивісившись із вікна горланила пісню “В лесу родилась ёлочка”.

Палюся занурилась у сидіння, заплющилась і уявила, що вона на далекому, теплому безлюдному острові. Сама. А прокинулась від радісного:

- Приїхали, маленька. Оце то сніг!!!

Палюся побачила за вікном білий чистий світ, як білий чистий аркуш паперу, як білий чистий зифірний торт, як білу чисту усмішку…Їй стало легше.

Вероніка прокинулась від повідомлення – абонент з’явився в мережі. На сусідньому ліжку сиділа її сестра Палюся, маленький сутулий ховрашок. Вона мовчки дивилася у вікно і думала про щось своє, а її ноги, худі і голі, покриті гусячою шкірою від холоду поссіпувались в такт Палюсіним думкам. Вероніці хотілося накрити Палюсю периною, зігріти її замерзлі білі плечі, худі, із гострими гачками ключиць. Вероніка думала – як я могла залишити її там, саму. Палюся думала – мій коханий єдиний чоловік, більше нікого ніколи не кохатиму, лише Васька. Палюся була маленькою дурненькою дівчинкою, якій недавно виповнилося вісімнадцять.

Марко поруч з будиком побачив свою кобилу. Вона їла жовту змерзлу траву на газонах, відвологлу від талого снігу і Марко чув, як трава хрупає на її зубах – соковита.
Він підійшов до неї впритул і на губах відчув її кінських теплий подих. Вони дивилися один на одного, вони були щасливі, що знову разом. Раптом кобила розвернулась і поцокотіла копитами по тротуарі геть.

- Куда ти? – гукнув їй вслід Марко.

- На Афон, – відповіла кобила.

Мені час вертатись, – подумав Марко, – до своїх мрій. І коли він йшов сходами нагору, у своє помешкання, то йому здавалось, що і бабуся поруч шелестить шерстяними бубочками своєї вервеці, і батько задихано підіймається разом з ним.

Вдома Маркова дружина чекала на повернення Васька.

© pavlina (Павліна Пришлюк)