Чуда моя, чуда,
Рада моя, рада,
Хочешь, с тобой буду
Весь выходной рядом?
Хочешь, прижмись с лаской
Мокрым своим носом.
Хочешь про снег сказку?
Только ЖИВИ, пёса!

© Роберт Рождественский

Когда мы все — как школьники вставали
в восторге, в дружбе, в бешенстве, в любви,
мы тоже ничего не обещали
и тоже дали больше, чем могли.

Из всех смертей, от всех земных насилий,
двумя подошвами, сведенными в одну,
мы были — этим бешенством, мы — были
сырой сиренью, прыгнувшей — в весну.

О, знал бы я, как жизнь самозабвенно
всей свежевымытой рубашкой на плацу,
всей этой веткой — с переполненной сиренью,
меня — за все это — ударит по лицу.

Но я хочу, я требую — чтоб следом
за мной, наевшимся, мной, благодарным, — шли,
вы, сделавшие нас — своей победой,
вы — даже не хлебнувшие — земли.

Из всех смертей, от всех земных насилий,
двумя подошвами, цветущими во тьму,
одним неопытным, одним мужским усильем
вы тоже, тоже — прыгнете — в весну.

И пусть тогда — как все, нарядным тленом
я стану сам — в сиреневом ряду,
но эта девочка останется — нетленна,
а эти мальчики — живыми — и в цвету.

©Дмитрий Воденников

Потом возвращается, смотрит, а постель совершенно пустая,
- Что за чёрт? – думает Юзек. – Куда она могла деться?..
«Магда умерла, Магды давно уже нет», – вдруг вспоминает,
И так и стоит в дверях, поражённый, с бьющимся сердцем…

Магде жарко, и что-то давит на грудь, она садится в постели.
- Юзек, я открою окно, ладно? – шепчет ему на ушко,
Гладит по голове, касается пальцами нежно, еле-еле,
Идёт на кухню, пьёт воду, возвращается с кружкой.

- Хочешь пить? – а никого уже нет, никто уже не отвечает.
«Он же умер давно!» – Магда на пол садится и воет белугой.
Пятый год их оградки шиповник и плющ увивает.
А они до сих пор всё снятся и снятся друг другу.
©Елена Касьян

Он до старости хохотал над ее рассказами; он любил ее.
Все его слова обладали для миссис Корстон волшебной силою.
И теперь она думает, что приходит проведать милую
Его тучная обаятельная душа.

Он умел принимать ее всю как есть: вот такую, разную
Иногда усталую, бесполезную,
Иногда нелепую, несуразную,
Бестолковую, нелюбезную,
Безотказную, нежелезную;
Если ты смеешься, – он говорил, – я праздную,
Если ты горюешь – я соболезную.
Они ездили в Хэмпшир, любили виски и пти шабли.
А потом его нарядили и погребли.

Миссис Корстон знает, что муж в раю, и не беспокоится.
Там его и найдет, как станет сама покойницей.
Только что-то гнетет ее, между ребер колется,
Стоит вспомнить про этот рай:

Иногда сэр Корстон видится ей с сигарой и «Джонни Уокером»,
Очень пьяным, бессонным, злым, за воскресным покером.
«Задолжал, вероятно, мелким небесным брокерам.
Говорила же – не играй».
© Вера Полозкова

Ну вот и умер еще один человек, любивший меня. И вроде бы сердце в крови,
но выйдешь из дома за хлебом, а там — длинноногие дети,
и что им за дело до нашей счастливой любви?
И вдруг догадаешься ты, что жизнь вообще не про это.

Не про то, что кто-то умер, а кто-то нет,
не про то, что кто-то жив, а кто-то скудеет,
а про то, что всех заливает небесный свет,
никого особенно не жалеет.

— Ибо вся наша жизнь — это только погоня за счастьем,
но счастья так много, что нам его не унести.
Выйдешь за хлебом — а жизнь пронеслась: «Это лето, Настя.
Сердце мое разрывается на куски».

Мужчины уходят и женщины (почему-то),
а ты стоишь в коридоре и говоришь опять:
— В нежную зелень летнего раннего утра
хорошо начинать жить, хорошо начинать умирать…

Мать уходит, отец стареет, курит в дверях сигарету,
дети уходят, уходят на цыпках стихи…
А ты говоришь, стоя в дверях: — Это лето, лето…
Сердце моё разрывается на куски.

©Дмитрий Воденников

У Френка було багато червоного, інколи могло здатися, що якось забагато як для чоловіка: стіни у вітальній, автівка, рушники, сантехніка, домашні тапочки, рамка для світлин у кабінеті, сорочки, деяка білизна, батареї. Коли Елен приходила до Френка, цей колір насичував її, і вода ще довго мала смак червоного вина, а світанки пахли свіжою полуницею або помідорами.
І це була любов. Вона жила в Елен і Френку та змушувала їхні серця битися швидше при одній лише думці про дотики, подихи, викрики, подряпини на спинах, прокушені до крої губи, синяки, знову дотики, подихи, подряпини…
Коли Елен сумувала за Френком, то купувала собі червоні троянди і ставила їх у червону вазу. Тоді легко було здогадатися, скільки часу вони не зустрічалися – Елен ніколи не викидала зів’ялі квіти до того, як знову побачить Френка. Бо хіба ж можливо викинути чекання?
А ще яскраво-червоний колір мала їхня пристрасть. Френк та Елен були твердо переконані – вона народжується з любові, бо має таку силу енергії, що просто не може з’являтися з нічого, її породжує щось велике, наприклад Бог, а бог є любов. І це не лише через червону білизну, червні свічки і червонувате приглушене світло у спальні, вітальні, кухні, ванній кімнаті – всюди, де вони кохалися. Ця пристрасть була живою, майже матеріальною, вона вибухала з першого погляду Елен на Френка, а Френка на Елен часто навіть без жодних слів, а коли Френк залишався один – тихо ховалася в якийсь куток, немов кішка, і засинала до наступного приходу Елен.
І пастельно-червоний колір мала їхня ніжність. Вона часто приходила після пристрасті, тільки інколи встигала з’явитися перед нею, але завжди залишалася надовго. Ніжність ховалася у рожевому світанку, за яким приходило прощання, у чорному чаї з бергамотом, який вони випивали на сніданок, у халаті Елен з червоними соняшниками (дивина, бо хіба можуть бути соняшники червоними?), купленому Френком на блошиному ринку під час чергового відрядження до Нью-Йорка. Ніжність майже ніколи не покидала Елен та Френка, виростала від довгого чекання до розмірів Сонця, а той Молочного Шляху, і легко пробачала Френку його роботу, а Елен – чоловіка і дитину. Бо ніжність була пастельно-червоною, а червоний – колір любові.

КОЛІР ЖИТТЯ

Жива! Жива! Живісьніка! Елен починала жити у Френка – вона народжувалась, як і годиться, у пристрасті, десь між численними оргазмами на тих самих червоних простирадлах. Знову і знову. Елен дивилася на своє зарум’яніле обличчя, тіло і уявляла, як по жилах тече червона кров, а кров це ж символ життя! І Елен починала ЖИТИ!!!.
Але інші не починали. У них не було ні Френка, ні чероних простирадл, ні – годі й говорити – пристрасті. Елен виходила на вулицю і холод пронизував її тіло до кісток, навіть літом, навіть коли надворі було плюс 35 і під ногами розм’якав асфальт – Елен пронизував холод. А навколо ходили привиди. Ви знаєте, як страшно жити серед привидів – сірих, страшних, з незмінним виразами облич і пустими поглядами в нікуди? А Елен знає. Щоразу, коли вона повертається від Френка, то потрапляє у світ привидів. Тоді їй видається, ніби вона у загробному царстві і безтілесна маса проходить крізь неї, надовго залишаючи неприємне відчуття по собі.
Та найстрашніше – Елен добре розуміє – цей загробний світ – її світ. Можливо, не Френків, бо вона так і не спромоглася поки що розгадати цього чоловіка (а може бога?), але безсумнівно її. І у цьому світі зовсім немає червоного кольору, хоча колись був ( а може то їй тільки здавалося що був). Колись Елен народила двох червонощоких карапузів, і як же боляче – просто неймовірно боляче – було їй бачити, як ці карапузи потроху стають привидами, як і їхній батько, бабусі, дідусі ,сусіди, однокласники. А Елен – вона б також давно була привидом, якби не Френк. Він допомагає їй народитися вже вкотре. І рум’яніють щоки, і по жилах починає текти кров, і у їжі з’являється смак, а у квітів запах, і Елен більше не соромиться своєї оголеності на червоних простирадлах. Бо червоний то колір життя.

КОЛІР НЕНАВИСТІ

Ненависть приходила поступово, як старість чи холод осінніми вечорами. Спершу довго вивчала Елен, немов дитина, яка ще не вміє читати, а тільки розглядає картинки у новій книжці з казками, а потім, коли нарешті знайшла те, що Елен так сильно не хотіла показувати, почала витягувати це назовні.
Так з’явилося роздратування. Воно ще не було яскраво червоним, лише якимось блідим рум’янцем щік і покусаними від тривоги вустами. Роздратування прийшло настільки непомітно, що Елен, у якої ранки пахли свіжою полуницею або помідорами, знаходила причину у погоді, чи магнітних бурях, чи чому завгодно, лиш би не признавати, що ота сама втомлена жінка, яка перед сном дивиться на неї з дзеркала у ванній кімнаті – без макіяжу, масок і з червоними капілярами на білках очей – вона і є – та сама Френкова Елен.
І роздратування стало агресією – отруйно-червоною, кольору ржавої зброї і останніх вуглинок догораючої домівки. Ця агресія була частою гостею у сім’ї Елен, з нею познайомились діти, чоловік, батьки. Агресія сідала з ними за вечерю, ходила на прогулянки, бадьорила зранку і через якийсь час всі настільки привикли, що вже й забули, що було до неї. Навіть Френк подекуди помічав агресію, хоч це й не було легко серед червоних стін, червоних простирадл і запалених пристрастю очей Елен.
І вода вже мала смак порошкового вина з пакетів, бо чоловік , що лежав поруч минулої ночі не давав Елен розміститися зручно впоперек ліжка, а від однієї думки про запах полуниці чи помідорів Елен нудило, бо діти вже два дні поспіль приносили зі школи зауваження за незадовільну поведінку, та й сама Елен, дивлячись на своє тіло не могла бачити як по ньому рухається кров, бо Френк вже другий місяць вивчав культуру Індонезії десь в Індонезії.
І от тоді вогненно червона спалахнула ненависть. Вона затягувала у своє жерло все: Елен, дім, Френка, дітей, чоловіка, батьків і навіть привидів на вулиці. І все палало яскравим полум’ям, бо ненависть, як не дивно також мала червоний колір.

КОЛІР СМЕРТІ

Елен більше не пронизував холод. Вона бачила привидів та розуміла – це її світ, і це зовсім не страшно – а якось…ніяко, бо де ще жити привиду, як не у світі привидів?
Одне лише погано – привиди мертві, а тому ще раз померти не можуть. Елен – та, що Френкова, давно згоріла на вогні власної інквізиції, тоді й потрібно було відбути похорони. А та Елен, що зараз спить з чоловіком, ходить на роботу, збирає дітей до школи – це підробка, голограма, яка лише здається, що дихає, насправді ж тільки вдає.
А червоний схід сонця манить до себе, немов шоколадний коник у на вітрині кондитерської голодного школяра . Він збуджує у пам’яті привида колись живої жінки спогади про червоні стіни у вітальній, червоні простирадла, і про червоні подряпини на спині, про пастельно-червону ніжність і яскраво-червону пристрасть, про все те добре червоне, що змушувало її червону кров текти по жилах.
А на диво Елен, яка гадала – у неї не залишилось ні каплі тієї загадкової рідини, крові було багато. ЇЇ було більше, ніж, здавалося, могло б вмістити тіло навіть дебелої людини. Вона була усюди відходила слідами необережного поліцейського до газону, просочила одяг Елен, засохла згустками у її волоссі, витікала тонкою цівкою через рот та вуха і розлилася брудно-червоною калюжею на тротуарі. Крові було настільки багато, що ні в кого не виникло сумнівів – Елен померла, бо всім відомо, що кров – це символ смерті. І звичайно ж смерть має червоний колір.

© Іванна

что любое слово может стоять в начале
что родились мы не одинокими но одичали
что и сам не знаешь как обратиться к богу
господин или гражданин начальник
и что еще можно сварить из абхазского чая
расскажи то немногое этого будет много

расскажи как слепому объяснить что есть свет
когда он и тьмы не ведает ведь
одного без другого нет это как всюду медь
медь и медь и если бы луч мог зазвенеть
если б музыкой мог стать этот луч
если б играюч был и певуч
как разбился бы он о грани стакана
виртуозным рассыпался бы стаккато

расскажи как храморе ковыляет из берегов
расскажи как ходить в снегу не оставляя следов
расскажи что все уйдет в молоко
что время от времени падает недалеко
расскажи что смерть можно переболеть как ангину
что долг отца перед сыном
вовремя сгинуть

©Саша Митрофанов

ти живеш у графстві сассексі
на дні річки
і слухаєш молитви

ти ходиш по дні річки оуз
як донний ісус
і тягнеш кожного петра який уміє плавати
на дно до каміння і водоростей

ти копаєш підводні могили для підводних птахів
ти хорониш їхні тіла у сірому намулі між корінням і мушлями
ти читаєш над ними підводні псалми

ти пишеш на підводному листі підводні послання
які розносять твої білі риби

о присвятий боже
вірджиніє вульф
твоя ріка тече з тебе
через твої підводні сади
до далеких пустель
яких немає на мапах

твоя річка називає себе на ім’я
твоя річка поглинає всі твої жертви

але я не боюся твого загубленого часу
мій пліт достатньо міцний щоб не перекинутися від фуркання твоїх коней
він на їхніх спинах допливе до бухти одного острова
про який ми обоє добре знаємо

© Мирослав Лаюк