і кожна притока Ізару затікає мені в очі,
кожна гілка тоненько проростає мені в зіниці,
і кожне, бодай найбуденніше, цвірінь –
немов нашіптане коханцем на вухо,
настільки воно для мене,
і кожну палицю принесено хазяїну
на мою честь.

Лежу така стишена,
немов твоя рука на моєму животі,
нижче родимої плямки,
вище колись трикутника,
а тепер бісектриси кута…
На весь парк
я розговлююся посмішкою
приголубленого байстрюка.

© Валерія Піщанська

Ругает проходящий «скорый»
Ошпаренный свирепой мошкарой

трудяга Шарик…

Ни капли хмари,
Только храпчатые лица
Бликуют застеклённой суетой.
И, небо впрыскивая в птиц,

Оконца гложут.
Вытекают сигаретной запятой
Витые выдохи…

***
Всклячь по кульгавинкам,
зажав былинку жёлтыми резцами,
несётся кобылица,
вагонной вторя околесице.
Стрижёт коленцами косицы злаков…
Жара слоится лестницей,
да сгустки маков
проступают под копытцами…
За

пе

ре

стуком
Не

по

спеть…

Боками
палевыми
впалыми

всвистеть
пустое, колющее,
вычихнуть
в калёные вокалы
искрящих стрельбищ
бешеных цикад!
Нырнуть туда же! Да-а…

***
Жалят шпалы
Солнца жвалы,
Подстаканники брюзжат,
Стопки-складки брюх лежалых
Важно полки сторожат,
Грыжи сумок,
Ломти жира…
Бдят цепные пассажиры.
Пузырятся занавески,
Дуют в дымки-перелески.
Развернув нарезку света,
Ветер цедит сигареты, пьёт…
Тёплый солод,
Липкий яблочный крюшон.

Плюёт в оконный капюшон:
- Жара же!
- Сам дуррак…

***
Подколот папоротью, потрошён,
По швам распорот,
Овраг, затопленный июнем.
Шершаво шершнями зудит
Горячий
…пах,
Пускает ящерные слюни
за травный ворот…
Сползая к чесучовым сыпям,
В чадру паучью,

Так

течёт

зыбучий свод,
Сочуя сочное созвучье,
Под лета гусеничный ход.

« – Вам кофе, чай?»

Осядет липкая пыльца,
Кивнёт гривасто ковылица,
Зной,

штопая собой петлицу,
вдруг дрогнет невзначай,
И Шарик выскочит встречать.
…..

Там солнце пальцами слепца

читает заспанные лица.
©Ха-а

Околиці свого старого міста

Хіба не чуєш, затуливши очі?

Крізь мертвий дим палаючого листя

Біжать собаки нашого дитинства

І підростає кров… сто років

юності, а далі все – пустеля.

Тут соловї, неначе цвяшки, вбиті

У груди доцвітаючи кущів.

У вересні просушені дощі

Полощуться на сонці, як білизна

Розвішена між вікон. А сніги!

Великі, фіолетові, але ти

мусиш ближче підійти

До рук, плечей, до шкіри, до сорочки,

Гарячої від спеки. До стіни,

Холодної від старху і від моху.

Хіба не чуєш затуливши очі

Свою колишню круглу чистоту?

Хіба не хочеш увійти у камінь,

Ховаючись від перших поцілунків?

Туди, туди – у камінь і у мох,

У биту цеглу, порвані м’ячі,

У соловіїв! У лагідних собак

дитинства нашого, що все іще повзуть за нами

крізь мертвий дим палаючого листя,

аж кров їм проступає на хребтах.

У мох, у страх!

… а далі все – пустеля.

©Наталка Білоцерківець