Потом возвращается, смотрит, а постель совершенно пустая,
- Что за чёрт? – думает Юзек. – Куда она могла деться?..
«Магда умерла, Магды давно уже нет», – вдруг вспоминает,
И так и стоит в дверях, поражённый, с бьющимся сердцем…

Магде жарко, и что-то давит на грудь, она садится в постели.
- Юзек, я открою окно, ладно? – шепчет ему на ушко,
Гладит по голове, касается пальцами нежно, еле-еле,
Идёт на кухню, пьёт воду, возвращается с кружкой.

- Хочешь пить? – а никого уже нет, никто уже не отвечает.
«Он же умер давно!» – Магда на пол садится и воет белугой.
Пятый год их оградки шиповник и плющ увивает.
А они до сих пор всё снятся и снятся друг другу.
©Елена Касьян

Я бежал от моей постели,
Как убийца от плахи своей,
И смотрел, как тускло блестели
Фонари глазами зверей.

Ах, наверно, таким бездомным
Не блуждал ни один человек
В эту ночь по улицам тёмным,
Как по руслам высохших рек.

Вот, стою перед дверью твоею,
Не дано мне иного пути,
Хоть и знаю, что не посмею
Никогда в эту дверь войти.

Он обидел тебя, я знаю,
Хоть и было это лишь сном,
Но я всё-таки умираю
Пред твоим закрытым окном.

©Лев Гумилёв

Не зажигала свеч,

Не знаешь, как, усталая,

Я не решалась лечь.

Смотреть, как гаснут полосы

В закатном мраке хвой,

Пьянея звуком голоса,

Похожего на твой.

И знать, что все потеряно,

Что жизнь – проклятый ад!

О, я была уверена,

Что ты придешь назад.

© Анна Ахматова

Де будинки дрімотно стоять
у вічній своїй сієсті.
Нудьга зависла на віконниць іржавих гаках,
балконних решітках і старих гамаках.
Поштивий алькальд
після обіду у старенької мами
ступає з ключем від ратуші,
наче від райської брами.
Поштар з листом
прибуває лиш зрідка
і  так урочисто, як архиєпископ на прощу.
І падре, опасистий від численних постів,
задиханою стоногою
дріботить через площу…

Ти будеш ловеласом
і перекотиполем,
дам місцевих сердечним болем –
мандрівним продавцем парфумів і мила.
А, може, ілюзій і свіжого повітря…
Картярем, брехуном, забіякою,
підступним рудим
собакою…
Чепуруном
з головою у хмарах і брильянтині,
азартним гравцем на півнячих боях
і мандоліні.

Я снитимусь тобі
не те, щоб повією, а  просто
твоїм великим бажанням –
в півтора центнера тілистою мрією…
З потужними бедрами
над підв’язок червоним перцем,
розумом невибагливим
і марципановим серцем.
Веселою товстухою,
що пахне жасмином і матіолою,
і по вечорах співає, хоч кепсько,
зате з надривом,
у засидженій мухами кнайпі
з дзеркалами і допотопною піанолою
про солодкі тортури amour…

Ундіна з розкішними кшталтами
у штучних перлах і контрабандних панчішках,
котра вдень рушає з тобою
у  подорож по ріці,
званій Пристрасть,
на широчезнім паромі ліжка…
О, її крику
пароплавний гудок
в  обіймах ніжного ката!..
І тлуста канарка у клітці сюрчить,
наче поліційний свисток,
про те, як твоя коханка
зраджує тебе ночами то з бакалійником,
то з пожежником…
І лиш зрідка – з кульгавим мулатом.

У благодатний час між обіднею і вечірнею,
давши врешті спокій святим угодникам,
сусідка, підсліпувата і глуха Пілар,
затиснувши вервицю
у сухих лапках старої миші,
підглядатиме за нами у шпарку,
щоб згодом голосно висповідатись
з наших тілесних гріхів
серед лункої церковної тиші.

Нехай тобі присниться сон…

© Дана Рудик