Чуттєва поезія » відмова

Ні

Валерія — Mon, 30 Jan 2012 10:09:11 +0000

Більше за все на світі
я боюся свого «ні».
Точніше боюся,
що воно заплутається в роті,
як плуталися язики
у проникливих поцілунках.
Розчиниться в слині,
як розчинялися сльози,
коли практика кохання
ставала надто відвертою.
Зависне під піднебінням,
як гелієва кулька,
і лоскотатиме його,
як лоскотала металевим присмаком
твоя присутність.
Що моє «ні»
западе в найменшу кісточку,
можливо середнього вуха
чи стопи,
куди раніше западали
солодкі крихти
знаних з тобою розкошей,
та ці шпарини давно вже пустують.

Ти не зупинишся, не заглянеш в очі,
не скажеш: «Я прийняв би твоє ні»,
і тим більше – «Я відчув твоє ні».

Так не_мудрий і не_смілива
Не даруватимуть одне одному
Нічого.

Доки одного дня
найменша кісточка
не прогорить в мені як ґніт –
волокно за волокном –
висушуючи всі сльози,
роз’єднуючи всі поцілунки,
і кінець кінцем
не посміхнеться тобі
чужим, але достобіса веселим
Роджером.

Гость

Валерія — Wed, 19 Oct 2011 21:07:04 +0000

Все как раньше: в окна столовой
Бьется мелкий метельный снег,
И сама я не стала новой,
А ко мне приходил человек.

Я спросила: “Чего ты хочешь?”
Он сказал: “Быть с тобой в аду”.
Я смеялась: “Ах, напророчишь
Нам обоим, пожалуй, беду”.

Но, поднявши руку сухую,
Он слегка потрогал цветы:
“Расскажи, как тебя целуют,
Расскажи, как целуешь ты”.

И глаза, глядевшие тускло,
Не сводил с моего кольца.
Ни одни не двинулся мускул
Просветленно-злого лица.

О, я знаю: его отрада -
Напряженно и страстно знать,
Что ему ничего не надо,
Что мне не в чем ему отказать.

Юність Лоретти

Валерія — Fri, 03 Jun 2011 13:04:51 +0000

І ось ти проходиш повз вікна, Лоретто.
З листами для наших сусідів, з вітрами у косах рожевих.
З ключами від скриньок поштових, з тунелями в теплих вухах.
І ось ти заходиш у двері, Лоретто.
З відмовою від видавництва, з цукерками в торбі із льону.
З плечима, похилими сумно, тендітна, як зламаний птах.

Я вже дописала роман свій, Лоретто.
Я третій уже дописала. І третій пішов до шухляди.
Я втратила сина від того, кого я люблю дотепер.
А ти така сповнена сенсу, Лоретто.
З відмовою від видавництва, з губами, тремтливими спрагло.
З руками в бабусиних перснях, із тиском в мільйон атмосфер.

І ось ти мені простягаєш, Лоретто,
вердикт, що засвідчує промах, слова, що вбивають поета.
З усмішкою діви Марії, з волоссям, рожевим, як цвіт.
І ось я торкаюся шкіри, Лоретто.
Такої гарячої шкіри твоєї дитячої шиї.
І я вже не бачу причини на те, щоби клясти цей світ…