і кожна притока Ізару затікає мені в очі,
кожна гілка тоненько проростає мені в зіниці,
і кожне, бодай найбуденніше, цвірінь –
немов нашіптане коханцем на вухо,
настільки воно для мене,
і кожну палицю принесено хазяїну
на мою честь.

Лежу така стишена,
немов твоя рука на моєму животі,
нижче родимої плямки,
вище колись трикутника,
а тепер бісектриси кута…
На весь парк
я розговлююся посмішкою
приголубленого байстрюка.

© Валерія Піщанська

Де будинки дрімотно стоять
у вічній своїй сієсті.
Нудьга зависла на віконниць іржавих гаках,
балконних решітках і старих гамаках.
Поштивий алькальд
після обіду у старенької мами
ступає з ключем від ратуші,
наче від райської брами.
Поштар з листом
прибуває лиш зрідка
і  так урочисто, як архиєпископ на прощу.
І падре, опасистий від численних постів,
задиханою стоногою
дріботить через площу…

Ти будеш ловеласом
і перекотиполем,
дам місцевих сердечним болем –
мандрівним продавцем парфумів і мила.
А, може, ілюзій і свіжого повітря…
Картярем, брехуном, забіякою,
підступним рудим
собакою…
Чепуруном
з головою у хмарах і брильянтині,
азартним гравцем на півнячих боях
і мандоліні.

Я снитимусь тобі
не те, щоб повією, а  просто
твоїм великим бажанням –
в півтора центнера тілистою мрією…
З потужними бедрами
над підв’язок червоним перцем,
розумом невибагливим
і марципановим серцем.
Веселою товстухою,
що пахне жасмином і матіолою,
і по вечорах співає, хоч кепсько,
зате з надривом,
у засидженій мухами кнайпі
з дзеркалами і допотопною піанолою
про солодкі тортури amour…

Ундіна з розкішними кшталтами
у штучних перлах і контрабандних панчішках,
котра вдень рушає з тобою
у  подорож по ріці,
званій Пристрасть,
на широчезнім паромі ліжка…
О, її крику
пароплавний гудок
в  обіймах ніжного ката!..
І тлуста канарка у клітці сюрчить,
наче поліційний свисток,
про те, як твоя коханка
зраджує тебе ночами то з бакалійником,
то з пожежником…
І лиш зрідка – з кульгавим мулатом.

У благодатний час між обіднею і вечірнею,
давши врешті спокій святим угодникам,
сусідка, підсліпувата і глуха Пілар,
затиснувши вервицю
у сухих лапках старої миші,
підглядатиме за нами у шпарку,
щоб згодом голосно висповідатись
з наших тілесних гріхів
серед лункої церковної тиші.

Нехай тобі присниться сон…

© Дана Рудик

з яким-небудь смаглявим Енріко.

Я хочу пласким животом

цілувати пісок Коста-Ріки,

а солоною мокрою спиною

залишати на ній засоси.

Коста-Ріка, на звук твого імені

я стаю навіжена і боса,

А якщо Маркус наполягатиме,

то стану шалена і гола.

Коста-Ріка! У мене краде

пелікан, а не голуб

мигдаль і кавове зерня,

яке я купила на пляжі

в товстої панянки Хельги,

грудастої доньки Баварії.

Вона мігрувала в сімнадцять,

Її теж підманив Ареналь,

узбережжя карибське і тіко.

І мені тепер її жаль.

Я не буду такою гульвісою,

як товстунка Хельга з Баварії.

Коста-Ріка, під нічною завісою

подаруй мені ніч із Маріо.

І це буде останньою краплею,

і я зразу зберуся додому!

Тільки ще от таночок з Еміліо…

Тільки ще от обійми з Алонсо…

© Валерія Піщанська