Tu sens le foin, tu sens la pierre
Où des bêtes se sont posées ;
Tu sens le cuir, tu sens le blé,
Quand il vient d’être vanné ;
Tu sens le bois, tu sens le pain
Qu’on apporte le matin ;
Tu sens les fleurs qui ont poussé
Le long d’un mur abandonné ;
Tu sens la ronce, tu sens le lierre
Qui a été lavé par la pluie ;
Tu sens le jonc et la fougère
Qu’on fauche à la tombée de la nuit ;
Tu sens le houx, tu sens la mousse,
Tu sens l’herbe mourante et rousse
Qui s’égrène à l’ombre des haies ;
Tu sens l’ortie et le genêt,
Tu sens le trèfle, tu sens le lait ;
Tu sens le fenouil et l’anis ;
Tu sens les noix, tu sens les fruits
Qui sont bien mûrs et que l’on cueille ;
Tu sens le saule et le tilleul
Quand ils ont des fleurs plein les feuilles ;
Tu sens le miel, tu sens la vie
Qui se promène dans les prairies ;
Tu sens la terre et la rivière ;
Tu sens l’amour, tu sens le feu.

Simone, il y a un grand mystère
Dans la forêt de tes cheveux.
©Rémy de Gourmont, 1901
 

Симон, какая тайна
В лесах твоих волос?

Ты пахнешь розой чайной
Среди звенящих ос.
Ты пахнешь тмином, мятой,
Ты пахнешь рожью сжатой,
Орехом, мягким мхом
И вьющимся плющом.
Ты пахнешь воском, хлебом,
Когда его пекут,
Ты пахнешь знойным небом
И так, как пахнет пруд.
Ты пахнешь липой, ивой,
Когда она цветет.
Ты пахнешь спелой сливой
И медом сладких сот.
Ты пахнешь белой кашкой
И вереском сухим,
Анисом и ромашкой
И молоком парным.
Ты пахнешь жизнью, сном,
Любовью и огнем
И радостью случайной
Необычайных грез.

Симон, какая тайна
В лесах твоих волос?

Цикл «Симон», 1901
©Реми де Гурмон
Перевод с французского Ильи Эренбурга

Високі підбори маркізи боляче колють очі всім фрейлінам ,
але їй байдуже, тому що вона – справжня придворна ікона моди,
І взагалі – може одягнути все що завгодно,
навіть птахів на голову, не те що високі підбори,
чи якісь там спокусливі мереживні панталони.
У маркізи де Помпадур немає корони,
зате щоночі високі королівські перини зігріті теплом її тіла,
приторно-солодкого на смак,
адже Король полюбляє усе солодке,
а надто, коли його подають на десерт просто у ліжко,
перед сном.

Маркіза де Помпадур вміє малювати пензликом,
Вона знає три веселих австрійських пісеньки, і ще гарно танцює краков’як.
В неї так мало справжніх друзів, але Королю ще поки подобаються її забави…
І коли маркізі самотньо, її птахи щебечуть для неї не тільки по вівторках,
А коли вона цього забажає,
хоч би й в святу неділю.
А ще зовсім недавно, здається, на минулому тижні,
Маркіза придумала нову та модну родзинку –
таку милу оксамитову мушку, чорну на колір,
котра саме зараз прикрашає верхній правий кутик її пухких вуст –
усім фрейлінам світу на заздрість.
***
А у Короля – осіння депресія,
він змарнів і дратується надто вже часто, а вночі так нещадно крутять сустави,
і навіть молоко з медом не допомагає, і солодке теж.
Король не бажає їсти свіжого масла ні на сніданок, ні на вечерю,
Він вередує, як та мала дитина,
і партія в шахи з придворним паяцом вже теж не приносить йому відради.
Можливо, він міг би поїхати на королівське полювання,
І постріляти в диких зайців, або хоча б підстрелити дикого вепра,
але у Короля мігрень, тому він сидить вдома,
і парить ноги у молоці ялової корови.
І дуже голосно зітхає…
І ще просить не впускати до нього всяких там маркіз.
Хоч би й Помпа-дур.
***
А нещодавно усі фрейліни стиха перешіптувались,
Що нібито Король, нарешті, таки розлюбив її,
І взагалі – кому вона така потрібна, хоч і з мушкою?
І навіть синички зі снігурами полетіли від неї геть,
мабуть, кудись далеко, аж за Чорне море, або й за Червоне,
туди, де тепло, і можна вити гнізда просто на дереві, з дрібних гілочок хмизу,
а не в чужій перуці, нехай навіть і рясно пересипаній свіжим борошном.
Нехай навіть то і перука самої маркізи де Помпадур,
тієї, що з оксамитовою чорною мушкою
якраз у верхньому правому кутику
її пухких вуст.

©Слава Світова

© Валерія Піщанська

Потому, что я с севера, что ли,
Что луна там огромней в сто раз,
Как бы ни был красив Шираз,
Он не лучше рязанских раздолий.
Потому, что я с севера, что ли.

Я готов рассказать тебе поле,
Эти волосы взял я у ржи,
Если хочешь, на палец вяжи -
Я нисколько не чувствую боли.
Я готов рассказать тебе поле.

Про волнистую рожь при луне
По кудрям ты моим догадайся.
Дорогая, шути, улыбайся,
Не буди только память во мне
Про волнистую рожь при луне.

Шаганэ ты моя, Шаганэ!
Там, на севере, девушка тоже,
На тебя она страшно похожа,
Может, думает обо мне…
Шаганэ ты моя, Шаганэ.

©Сергей Есенин

Ці пальці
Граються, мов дельфіни,
У хвилях твого волосся –
Пірнають і виринають,
Злагоджено, як то вміють лише дельфіни,
Одночасно, у ритмі балету,
Згинаючись, розгинаючись,
Виконуючи містки і переверти,
Поринають в штормове волосся,
Прагнучи досягти глибини,
Дочекатися штилю,
Аби знову спільною зграєю
Виплисти на поверхню
І у штилі твого волосся
Дістатись коралових рифів губ.

© Діма Княжич

Твої пальці креслять найнесамовитіші проділи у волоссі

а я посміхаюся немов пришелепкуватий клієнт

невправного майстра

що зажди задоволений результатом

твої пальці просуваються далі

і кожна луковичка здригається

немовби від надкрихітного вибуху

одного з тих що народжують всесвіти

твої пальці вовтузяться немовби щойно народжені

дитинчата кенгуру

які сліпо шукають шпарину до сумки

але весь її затишок

вже обвила довкола себе я

твої пальці рухаються

і я перетворююся на достобіса тремтливого ховрашка

чиє серцебиття обганяє світло

що мріє залізти тобі за пазуху

аби витягти звідти

кольоровий камінчик твого настрою

© Валерія Піщанська