Пірнають і виринають,
Злагоджено, як то вміють лише дельфіни,
Одночасно, у ритмі балету,
Згинаючись, розгинаючись,
Виконуючи містки і переверти…
твої пальці просуваються далі
і кожна луковичка здригається
немовби від надкрихітного вибуху
одного з тих що народжують всесвіти
В маленьком ресторанчике, где терпко от запаха моря,
Звучит итальянская песня – о чём-то поют двое.
Плиты от солнца горячие – даже сквозь босоножки…
було б пестити мене мужністю своїх метафор
та нахабністю алегорій
а потому брати і творити поезію
Эти маленькие боги – ветреники. Ветреники, не распутники.
Эти маленькие боги умеют заставить смеяться меня.
Эти маленькие боги – брызжущие…
Дівчатка, що вирішують не старіти,
у двадцять сім років все ще носять шарфи
з іграшковими писками гномиків, щенят, хелоу-кіті,
чи бодай із кишеньками контрастного кольору.
Дівчатка, що вирішують не старіти,
знаходять собі хлопчиків, що ніяк не змужніють…
Сто років юності, а далі все – пустеля.
Околиці свого старого міста
Хіба не чуєш, затуливши очі?