Я – просто розболена
шкіра, коли із тобою:
нема ні душі та чеснот,
ні огріхів та вад.
Бери попід пахву і,
як парасоль, неси із собою,
зрозумівши, що я, так як й він,
твій малесенький раб.
Ні, не друг і не брат,
не коханка, не бранка, не любка…
Щось рветься мені з легенів,
як смуток з місяця вповні.
Не бійся, торкнись легенько –
потече по пальцях, долоні…
Плясала женщина, смеялась Жизнь!
И телом ее правила Любовь –
Огромная для маленького тела,
И бледное лицо ее летело
от нас, от нас – и возвращалось вновь…
Я тебе…
За твоїм плечем
Тополя і Сонце –
Як літера «ю»,
Вітер читає протяжно: юууууууууу
(Відлунням із Ліверпуля: “I love”
Тричі).
Кличе
Вітряний вечір,
Підштовхує в спину –
Руки – на плечі – за плечі…
Мечтая о надежности семьи,
Забыв о детских бреднях, юных сплетнях,
Любимейшие девушки мои
Выходят замуж за сорокалетних…
расскажи моему пятилетнему сыну
как мякиш в пальцах превращается в глину
что любое слово может стоять в начале
что родились мы не одинокими но одичали
что и сам не знаешь как обратиться к богу
Лепет, трепет, колыханье,
Пляска легкого огня,
Ангел мой, мое дыханье, —
Как ты будешь без меня?
Как-то там, без оболочки,
На ветру твоих высот,
Где листок укрылся в почке,
Да и та едва спасет?