«Він її обіймає, вирушаючи зранку…»

Він її обіймає, вирушаючи зранку в сонячну каламуть.
А вона говорить: бережи обличчя і руки, передають вітри;
запасні штани, сіль, ведмеже ікло, ніж – не забудь;
в скруті не гризи комірець – я зашила різних туди отрут.
Пам’ятай, що права є, але що немає правил в цієї гри,
іншими словами, куди б не зібрався ти – в добру путь,
але відповідей тобі там не дадуть.

А він відповідає – щодня прогрівай авто, не ходи одна;
бережи старих і дітей, інвалідів, птахів і своїх святих.
не вдивляйся, на мене чекаючи, в ніч, бо у ночі немає дна,
не дивись новин; взагалі, не дивись кругом забагато. Не омина
нас вино і попіл, бинти і постріли, кров і сніг.
З відповідей на сьогодні – тільки зниклі безвісти та зима,
але, з іншого боку, і запитань у мене більше нема.

Усе, проти чого помирають зазвичай, унеможливлює нам життя,
унеможливлює дихання, свободу, gprs-покриття,
доступ до інформації, їжі, світла; контролює серцебиття,
горлом пускає кров, позбавляє кругозору і небокраю.
І обоє мовчать і думають – хай що-небудь його/її збереже,
ріжуть промені мерзлі ранкове небо, немов ножем,
і немає сумнівів, вибору, сліз. Саме час уже.
Вона залишається. Він вирушає.

© Kateryna Babkina