Ну вот и умер еще один человек,
любивший меня.
И вроде бы сердце в крови,
но выйдешь из дома за хлебом,
а там — длинноногие дети…
У Френка було багато червоного, інколи могло здатися, що якось забагато як для чоловіка: стіни у вітальній, автівка, рушники, сантехніка, домашні тапочки, рамка для світлин у кабінеті, сорочки, деяка білизна, батареї. Коли Елен приходила до Френка, цей колір насичував її…
Доки одного дня
найменша кісточка
не прогорить в мені як ґніт –
волокно за волокном –
висушуючи всі сльози,
роз’єднуючи всі поцілунки…
Мені так мало треба – лиш любові,
У русі кожному, у кожнім слові
Її відчути тілом і душею…
…чи то стати човном, чи то йти до човна,
ним – у море відкрите, у хитавицю, у тряску,
де вітер солоний жіночність розчахне. Хоч впирайся, проси,
на стегно поцілунками-бризками хлюпнувши рясно,
по сухому, болюче ввійде у мої паруси…
… из тьмы и холода, где было мне суждено
уцелеть, а другие — может быть с большим даром, сильнее меня — погибли…
Пока ты там, покорна своим страстям,
летаешь между Орсе и Прадо, —
я, можно сказать, собрал тебя по частям.
Звучит ужасно, но это правда.
я подарую своє тіло тобі
тільки завтра
коли воно обросте знову
мохом жіночного запаху…