С некоторых пор – вот удивительно –
я одногодка своих родителей.
Им по тридцатке, и мне тридцать.
Недокуковав умолкла птица.
Я – временно невосполнимо мал.
На самом деле я – девятый вал.
На самом деле, я – творец миров.
Вначале было слово. Слово – зов,
призыв мирам…
Wir sind
Löwenzahnnomaden,
Wir sind
Brombeer-Wikinger –
Friedlich wie eine Pusteblume!
Мы в ответе за тех, кого приручили.
Мы от прежней судьбы их отделили.
От отца, от искусства, от бывшего мужа.
Дирижерская палочка впредь неуклюжа.
Это был и роман не роман,
ночь не ночь… Только теплая рыба
нежно коснулась меня…
Мать гладит саван. Вроде бы закончить
на этом, но ее каблук…Так легок
с тяжестью утраты по сравненью.
Как ивы сплелись листвой,
вроде той за твоим окном
в азиатском далеком городе,
так и мы сплетены с тобой.
У мене до тебе – вірші.
У мене до тебе – радість…
Я – трипільська фігурка із колосочком у лоні.
Приголомшена плином природи.
Пелюстки перших вишень кружляють поміж світами.
З тонких планів пірнають в матерію,
пестять бджіл, розтають…
Пелюшок
Норовлива полонянка
Усіх султанів
Обведено коло пальця…
Коли вона плаче,
важливо пам’ятати,
що весь розмаїтий світ
продовжує існувати…
Відсьогодні!
Заборонено в’їзд
старих дизелів!
На користь новісіньких
малих дизелів
на молочних двигунах.
Патіо,
прикрашене ліхтариками,
апельсиновими деревами
безтурботними гостями…
Видящая, учишь меня
быть женой и женщиной, лечишь из глубины.
Я думала там лишь озера…
подогнав под нули десятки,
режет чудо бритвой Оккама
и, уверенный в правоте,
Через сто тисяч років робот-антрополог
зніме культурний прошарок, знайде хмиз,
під ним «секретик» з уламку скляного
і вицвілого фантику Love is.
Ти ходиш по ній –
вона зеленіє СОБІ.
Твої стопи чудові,
і у трави життя.
…І дерева стають твоїм домом, як дупла і нори.
І ти осягаєш, як це затишно – без стін.
І дерева, як діти…
…как ты убивал за бивень, как ты убивал бивнем.
Как превосходен ливень, и как ты был ливнем…
І кожна пісня – це буття гнучкою.
І кожен погляд – дідько, що масний, –
подружує однак Руду з Рудою…
А осётры…
полагая, что Грека странный,
выплывают все же из бочки в реку…
так, як божа корівка
із саме тою, що тобі до вподоби,
кількістю крапок на крильцях
сповзає з долоні,
піднесеної до трави
чи рахується це, що вона зверху,
якщо ти, аби вершниця втрималась,
простягаєш руку до її лиця,
і вона подається назустріч твоїй долоні…
Гамак у зимовому парку
посеред Європи.
Я лежу
така спрагла за нештучністю,
за знятими окулярами…
А я – как посмотреть, полная идиотка
или не жалеющая себя глупышка –
все еще позволяю себе обмануться,
чаще всего из-за волос и походки…
Можливо не з першого прочитання,
але згодом
деякі рядки чеканиш, як стерва,
як собака, що зірвалася з ланцюга,
деякі шепочеш,
немов просиш пробачення у берези
за сік, обіймаєш інтонацією.
Інші майже цілком ковтаєш,
пручаючись сама собі;
закидаєш назад голову.
Доки одного дня
найменша кісточка
не прогорить в мені як ґніт –
волокно за волокном –
висушуючи всі сльози,
роз’єднуючи всі поцілунки…
…чи то стати човном, чи то йти до човна,
ним – у море відкрите, у хитавицю, у тряску,
де вітер солоний жіночність розчахне. Хоч впирайся, проси,
на стегно поцілунками-бризками хлюпнувши рясно,
по сухому, болюче ввійде у мої паруси…
я подарую своє тіло тобі
тільки завтра
коли воно обросте знову
мохом жіночного запаху…
Я просто хочу тебе тонкою ниткою шалу,
просто хочу тебе, і ниє жива глибина.
Просто хочу тебе і пальці у коси вплітаю,
щоб знаючим рухом себе не вволила сама.
Просто хочу тебе, знемагаю від ніжності, маюсь…
Помню, стою высматриваю
дельфиненка на берегу,
думаю, лягу рядом,
когда найду.
Я – просто розболена
шкіра, коли із тобою:
нема ні душі та чеснот,
ні огріхів та вад.
Бери попід пахву і,
як парасоль, неси із собою,
зрозумівши, що я, так як й він,
твій малесенький раб.
Ні, не друг і не брат,
не коханка, не бранка, не любка…
Щось рветься мені з легенів,
як смуток з місяця вповні.
Не бійся, торкнись легенько –
потече по пальцях, долоні…
Коли я стану матір’ю, а ти досить солідним,
Попри пивний живіт, попри мій целюліт,
Ми кохатимемося так само нестримно,
як в вісімнадцять літ…
Прошептал, мурлыча на гласные, и ослабляя боль
аспириновым шипением на согласные:
«Моя глупая, тревожная женщина…»
Только решение, от которого ноют пятые.
Дак восьмые, калеча десна, прорастают в мгновение –
такое вот оно мудрое, боже, боже,
решение, окольцованное, как пальчик, платиной…
Зручна жінка в мені
сама придумує виправдання твоїй холодності.
Зручна жінка сама шукає місця для близькості,
щоби там нарешті на декілька годин…
Із тих ниточок, що струмляться між нами, любий,
від пучки до пучки, від серця до серця, від грудей до грудей,
я б гобелен нетривкий і прозорий зіткала,
щоб краси оголених тіл ніщо не ховало…
Когда хочется приложить
все огуречные шкурки мира к правому виску,
и не таким уж мучеником
кажется Иоанн Креститель,
когда радуешься сильному
и раздражаешься слабому ветерку –
это входит головная боль…
Здригання хом’ячка,
коли часом
необачно дмухнеш на нього,
тримаючи на руках…
Пригадую ти розказував історію
Про perezoso***, що повис на твоїй шиї
Немов сонне дитя
І лишався, поки ти не мусив йти із заповідника…
Я все гойдалася, як вітер дув,
Прикута до шовків житла нового.
Я все молилася, а ти не чув,
Бо вітер був південно-східний знову…
Махровою маргариткой
быть сжатой в твоих руках,
Забыв, что такое обида,
забыв, что такое страх.
Забыв, насколько ты можешь
чужим становиться – жутко!
Но я никогда не забуду.
На то я и незабудка.
…я божа, я вільна, свавільна!
Я річка.
Я легко стікаю тобі на вуста.
Річ-
Но
у тім, що мій хист, що мій скарб віч-
Но
тектиме луками-вустами…
не хочу співати твої марші на одну ноту
годувати своїм тілом твою псятину-воячню
бути фрау тод щодня й дайне фройляйн в суботу…
Пам’ятаєш ту пташку?
Вона відлетіла геть.
Пам’ятаєш ту пташку?
Жила у мені…
Голубка.