«Істото»

Хто ти, істото – непевна,

мов подих на зимному склі?

Навіщо явилась на землю

і сердце відкрила мені,

як клітку пташину?

Чуйна,

мов обійми сліпих, істото,

скільки тіл у тобі срібнострунних?

Як пізнати тебе достоту?

 

Пірнай у мене, як в воду.

Твій Дух тут бажаним є.

Земної торкнись природи

крізь мене: безвладне, тонке

проникнення…

Гостю,

що присутністю ніжно обпік,

пізнавати тебе – щастя.

Щастя, що ти – чоловік.

 

© Валерія Піщанська, 22.02.-08.03.2020

 

 

 

 



Напишіть відгук