«Снігуро…»

Розтала в казці лагідна онука,
а на яву ж то тали баба й дід.
Звисали лиш тонкі бурульки-руки
там, де плечей був лід.

Грудки весняного м’якого снігу
на тих руках лишались замість м’язів.
А як мене раніше підкидали -
над самих в’язів!

Легкою хмаркою ставати – невимовно.
Ще ж наче вчора відгуляв вісімдесят.
Є талі води… Крізь їх товщу лона
кличуть немовлят.

© Валерія Піщанська, липень 2021 – вересень 2023