«Слайд на палубі, передчуття»

Солодка несправжність (живий подарунковий торт!)
Тих днів, переповнених солнцем, як чаша терпінням:
Як я сміюсь! – мов шампанське розбила об борт, -
І білим покосом лягає з-під борту піна.
Підносячи руки (а світло по ліктях стіка…),
бо коси на вітрі заліплюють погляд і подих…
І – клацає кодак!
І – хай я лишуся така…
На віки – в полив’янім блиску, розлитім по водам!
З навального сміху захмелена, наче з вина, -
ви завтра повірите, іншою я й не була!
(А кубики льоду в високих бокалах дзвенять –
мов зуби актриси, що вперше зазнала провалу…)
Знімайте, знімайте!
Хай буду така: молода,
красива, кохана у кожному оберті й жесті
(ви скажете потім – вона були з світом в ладах),
На власних книжках
І над гробом – у середохресті…
А ті, котрі виживуть, ті, що настануть по нас
(а може, заброди? А може, варяги і зайди?):
- Рубіж девяностих, – промовлять, – чудовий був час! –
й зітхнуть ностальгійно на вид довоєнного слайду…

З порожніх шезлонгів ще зпурхують ніжні шовки,
І білий костюм, задивившись, спинився на сходах…
Як я сміюсь, споглядаючи вас з-під руки! –
І клацає кодак,
і клацає, клацає кодак…

© Оксана Забужко