«Неофеміністичне»

Я – просто розболена шкіра, коли із тобою:
нема ні душі та чеснот, ні огріхів та вад.
Бери попід пахву і, як парасоль, неси із собою,
зрозумівши, що я, так як й він, твій малесенький раб.
Ні, не друг і не брат, не коханка, не бранка, не любка,
для твоїх голосу й запаху я скоріш ніздрювата губка.
Кладу своє голе тіло тобі на долоню.
Вона – не шлюбна постіль й поготів не вівтар.
Я просто молюся, щоб ти мене гнав, безборонну,

у напрямку власного серця, як сотні бездумних отар,
які скерував ти раніше, не кинувши й пари з вуст.
Прийми ж тепер мою волю й розтопчи, o німий златоуст!

Лиш найсильніший чоловічий дух
спроможний витримати прагнення жіноче
коритися і плазувать в тіні.
Явись мені, скажи мені, пророче,
що я, цю неміч у собі не поборовши,
найду настільки повнокровного хазяїна,
аж тому не зірветься з губ, неначе
десь ницість в почуттях моїх причаєна.
Повинен знати ціну нам обом
і глибоко закон природи відчувати,
і бути милосердним, наче Бог,
й, мов Сатана, мене одну обрати,
повинен… Винен… Винен існувати,
чекаючи на мою ницу, прикру ласку,
як на таку собі навіяну підказку
про те, коли ж йому почати ЖИТЬ!!!

© Валерія Піщанська