«Сонячний птах»

Коли пальці твої ледь торкаються до моїх вен,
Коли наші заряди зливаються до повноти,
І ти дивишся в мене й не бачиш ворожих знамен,
І ти знаєш, що я – те ж саме, чим завжди був і ти.
Ти на спині моїй розстібаєш іржавий замок
І знімаєш всю шкіру – під нею лиш сонячний слід.
Розумієш, що тіло моє – як суцвіття вінок,
Опадає на землю, залишивши істинний плід.
Є щось те, що завжди проникало крізь пори, крізь тлін.
Є незриме начало в колодязях наших зіниць.
Я ніколи не мала на тебе ніяких причин,
Крім тієї, що бачила справжнє з усіх твоїх лиць.
Дивні ролі, які ми все граємо, гаючи час.
Ми себе роздираємо до мозолів на руках,
Щоби тільки побачити: те, що всередині нас –
Це зачинений в клітку матерії сонячний птах…

©Тала Пруткова, 2011 р.