«Люсіль»
Коли ми зустрілися з нею, було уже літо. Так, літо.
І я зрозуміла одразу, що їй тут не місце – знаєш?!
Масні їхні жарти, а їй до Монмартру босоніж всю ніч ходити.
І пити росу їй, і їсти їй манну, і вийти із майї…
Вона з неревнивих колишніх. Добавила в друзі – як мило)
Вона з тих дівчат, що не мають ні жалості, ані жала.
Як сині струмки, струменіють по шкірі прозорій блакитні жили.
І пози картинні, і погляд фатальний, як в фільмах Годара.
Вона з тих жінок, котрі вміють лиш дотиком животворити.
І в жодному із прейскурантів її не знайти розцінок.
Ну що їй до вбогих оцих декорацій – коли у Парижі вже літо?
З Луї кучерявим, без зуп охололих, трамвайних зупинок…
О, скільки їх ще, дивовижних, які пудрять хмарами щоки?
З яких українських глибинок, де всі розгубилися принци?
Лишайтеся. Тут ще зостались неспиті, незламані і глибокі…
А ви до Мадрида, до Рима, до Порту із рідних провінцій.
Коли ми зустрілися з нею, був майже кінець світу.
І я зрозуміла одразу, що в сумочці має крила.
Що зшита зі світла і зроблена з вітру, що тут не спроможна жити
Люсіль, яка, перш ніж Париж полюбити, тебе, як і я, любила…