«Твій будинок стоїть…»

Твій будинок стоїть
на осінній воді,
і ранковий прибій
твоє серце студить.
Зранку йдеш,
а вона
зостається сама,
серед цілого
білого
світу сумна,
і тоді,
аби хвилі здолати,
вона
розмальовує крила
метеликам буднів.
Ти приходиш тоді,
як, натомлена, спить.
Відчиняєш вікно -
вилітають барвисті,
і холодним дощем
з них змиває
усі кольори.
І тоді з-поміж снів
вибирає вона
той, в якому
нікому
не взяти її
на долоню,
беззахисну
і безлисту.
Ти не можеш їй руку подати,
бо й сам
не справжніший за тінь,
не тривкіший за вітер.
І поймає усе знавісніла вода,
і відносить туди
її тіло тендітне,
де метеликів крила
у барвах сяйних,
де танцює вона,
неземна,
серед них,
і сміється,
як вміють лиш діти.
©Галина Крук