«Ти пестував жінку»

Ти пестував жінку – під тобою ж лежала стара.
Вдихав коси жіночі – під тобою ж губилась зернина,
гладенька, до мужності – ніжна… Вона пророста
під тим, хто на воду й дощ перетворює вина.

Вона пророста під тими, що кричать уві сні,
замість коханої звуть з потойбіч побратимів.
Вона пророста під кожним, не знаючи ні.
Ти їй прощаєш, ошпаривши болем обіймів.

Ти їй прощаєш, бо вона – над усе, для усіх.
Вона вже помирала й виходила знову із піни.
Ти пестував жінку, творив первородний гріх,
Вдихав коси її – під тобою губилась зернина.

Ти викохував з дівчини матір – повільно, хоча
шаленіли стегна, шарілася шкіра, зернинка тріщала…
І зойкала баба, і плакало тихо дівча,
бо їм разом в мені млосно робилось від шалу.

© Валерія Піщанська, 03.04.2025