«У однієї жінки була парасоля»

Бажана прохолода необроблених надгробків, серед них один, який вона обрала, і ноги, розставлені широко, як могильна яма.

The welcoming cool of unchiseled headstones; the one she selected to lean against on tiptoe, her knees wide open as any grave.
—Toni Morrison, Beloved

У однієї жінки була парасоля…

Зіткана з мережива піхви.

Вона позичала її розкутій собі,

І та захищала її

від пронизливих кавалерів.

Вона позичала її фригідній собі,

І та дарувала їй

Відголосок чуття.

Останні тисячу років

вона позичала її нужденній собі,

у пошуках хліба

чи, скажімо, надгробку.

Незліченні віки

кружляла вона

серез маскулінного світу

з рожевою парасолею…

Чекала на чоловіка, що скаже:

«Дай її своїй душі. Інакше вона мені

ні до чого».

Чоловік прийшлов. Але дива не сталося.

Вона чекала на батька, що скаже:
«У кожної принцеси по дракону,

І я – твій, мала».

Батько прийшлов. Але дива не сталося.

Вона чекала на терапевта, що скаже:

«Годі ходити навшпиньках“.

Терапевт прийшлов, але дива не сталося.

Вона чекала на сестер, що скажуть:

«Не сумуй. Ми разом відіпремо

кров з мережива.»

Сестри прийшли. Але дива не сталося.

Вона чекала на матерів, що скажуть:

«Ти не шльондра, Маріє. Він

воскресне.»

Матері прийшли, але дива не сталося.

І тоді вона кинулася з гори,

відрізала волосся.

Вбила дитя. Вбила ворога.

І спокутувала, спокутувала, спокутувала…

Аж поки

мереживна парасоля

озоновим шаром

не закрила Творіння

від космісного Нічого.

Коли жінка прокинулася Землею…

Коли жінка прокинулася.
© Валерія Піщанська, 07.06.2023