«Казка про зірку»

Жила-була на небі зіронька. І звали її Орнірайна.

Вона спала у зірковому мряковинні, а прокинувшись й умившись, ніколи не потребувала рушничка – просто підставляла своє личко Сонцю! Сонечко ласкаво називало її Орні.

Орні любила гойдатися на місяці, як на гойдалці, спускатися з райдуги, немов з гірки, гратися у квача з подружками, утворюючи справжній зорепад! Але найбільше Орні любила пострибати на хмарці, немов на батуті. Тож одного дня вона помандрувала до своєї найкращої подружки – хмарки Хмурки. Вже здалеку зіронька почула, що хмара не в доброму гуморі. Хмурка так плакала, що зовсім не чула Орнірайну, ані її вітань, ані спроб  втішити хмаринку. Не відчула вона, і як Орнірайна зробила крок на м’який бік хмаринки, щоб обійняти її. Важкі грозові сльози Хмурки підхопили Орнірайну і стрімко понесли до землі.

Проте Орнірайна впала не на землю, а у щось прохолодне і текуче. «Річка!» – подумала кмітлива Орні. Течія річки швидко донесла небесну зіроньку до моря.

На морському дні водяні струмені врешті відпустили Орні, і вона змогла роззирнутися.

-         Привіт, – хтось звернувся до Орнірайни.

На вигляд це теж була теж зірка, подивувалася Орні. Але вона не мала справжніх промінчиків, її тіло здавалося м’яким на дотик.

-         Я морська зірка, – продовжила незнайомка.

-         Привіт. А я зірка з неба, – відповіла Орні.

-         Як ти опинилася тут? – запитала морська зірка.

-         Мене підхопили дощові сльози однієї хмаринки і змили на землю, – трохи сумно розповіла Орнірайна про свою пригоду.

-         Ти не на землі, ти в морі.

-         Так, я знаю. Певно, мені буде ще складніше повернутися додому з морських глибин.

В цей час до морської зірки підпливли подружки, які виглядали так само, як вона: рожеві, з п’ятьма м’якими промінчиками.

-         Що це за кумедна зірка, – образливо говорили вони. –  Чому її промені такі гострі, а не округлі? Чому вона так блищить? Зараз сюди припливе голодний восьминіг!

-         Припиніть! – суворо сказала привітна незнайомка. – Це теж зірка, тільки небесна. Попри те, що вона відрізняється від нас, слід бути привітними до гості та допомогти їй, якщо вона потребує допомоги.

-          Гм, у нас все одно немає часу, – відповіли решта морських зірочок. – Ми запізнюємося на концерт!

Коли морські зірки відпливли, Орнірайна звернулася до незнайомки.

-         Ти вирішила, що спільне між нами важливіше, ніж відмінне. Я дуже вдячна тобі за це. Мене звати Орнірайна. Але друзі називають мене Орні. Будь-ласка, зви мене так і ти. Та скажи, як тебе звати.

-         Мене звати Еліза. Хочеш відвідати концерт медуз разом зі мною?

-         Залюбки! – зраділа Орнірайна.

Коли нові знайомі підпливли до концертного гроту, усі були засмучені. Прима вистави – сяюча медуза – захворіла, а без неї танцівниць було зовсім не видно у темній морській воді.

-         Я можу допомогти! – сказала Орнірайна.

У сяйві світла Орнірайни талановиті балерини-медузи виконували вишукані танці. Аплодисменти глядачів лунали не лише для танцівниць, а й для Орні.

-         Ти була права, Еліза, – сказали морські зірки. – Не слід нам було ображати гостю. Вибач, небесна зіронько.

Вдячні медузи запропонували показати Орнірайні дорогу до морської поверхні.

-         Прощавай, Елізо. Прощавайте, морські зіроньки, – кричала їм Орні, наздоганяючи зграю медуз-балерин.

Медузи провели зірку до поверхні і побажали їй швидкого повернення додому. Орні зачепилася промінчиком за камінь, і зажурилася, бо не знала, що їй робити далі і як повернутися додому. «Ох Хмурко, що ж ти накоїли…» – розпачливо сказала Орні.

«Хмурка-Хмурка-Хмурка. Де Хмурка? Знов Хмурка? Геть Хмурка! Я не хочу знову бути мокрим!» – почувся чийсь голос.

На камені, височіючи над Орні, сидів птах.

-         Перепрошую, Ви знаєте Хмурку?

-         Де Хмурка? Не хочу Хмурку. А ти хто?

-         Я небесна зірка Орнірайна. А ви?

-         Я – Пан Баклан. Хмурка щоразу зненацька мочить мене. Доволі!

-         Хмурка моя подруга. Я дуже добре вмію розважувати її. І тоді дощів стає менше.

-         Що ж, в такому випадку, я можу віднести тебе до цієї вередливої хмари.

-         Я, на жаль, не втримаюся на Вашому пір’ї, Пан Баклан, – засмутилася Орні.

-         Стрибай у мій дзьоб. І я домчу тебе до Хмурки.

-         У Ваш дзьоб?.. – тільки-но й встигла перепитати Орні.

Пан Баклан вихопив Орні з води, і стрімко полетів вгору. Із дзьоба Пана Баклана вона встигла побачити, як гарно сідає сонце над морем і як мерехтливо з’являються її перші сестрички на небі.

-         Хмууурко! Хмуркооо! – закричала Орні, побачивши здалека подругу. Пан Баклан висадив Орні на м’який бік хмаринки.

-         Тримайте Вашу подругу! І не починайте Ваших злив більше зненацька!

-         Оооорні, – розчулено і здивовано промовила Хмурка. – Я так за тобою сумувала. Спочатку я плакала через щось, про що вже забула. А потім я плакала і плакала, тому що ти не приходила до мене в гості.

-         Хмурко, своїми дощовими сльозами ти змила мене на землю, коли я хотіла тебе втішити. Але моя подорож була дуже цікавою. Проте цю історію я розкажу тобі іншим разом. Зараз я дуже втомлена.

-         Пане Баклане, ви повернули мені подружку, та ще з цікавою історією! Я обіцяю не плакати цілий тиждень! – гордо сказала хмаринка.

-         Що ж… – тільки й мовив Пан Баклан, здіймаючись з хмарини у своїх важливих справах.

Хмурка хутко віднесла Орні додому, щоб та відпочила після довгої подорожі. Затишно вмостившись у мряковинні, Орнірайна засинала і мріяла про те, як танцює із медузами-балеринами і привітно маше промінчиком Елізі, яка сидить серед глядачів.

© Валерія Піщанська, 08.01.2023