«Чужі поцілунки»

Їх поцілунок був більше моїм аніж їхнім.

Їх поцілунок самими губами палкими …

Серед власних цілунків не знаю безбарвних чи пісних,

але той я чомусь була ладна доїсти за ними.

Тричі вбирали одну із волого-червоних губів

рухом таким, з яким риби вмирають на суші.

Той, хто їх спостеріг, той, я певна, обох їх хотів,

як не тіла, то принаймні розпалені душі:

аргентинське танго на рівні мімічних м’язів.

Ніжну малину дівочих вуст опівнічних

не лише він, а й сотні очей тоді обірвали.

…Там, де була свічка, лишиться тільки підсвічник:

Поцілунок скінчиться, бо вдиху не вистачає.

Я, мабуть, цілувалася з ними утрьох, бо так само

перехоплений подих, як крихітну смерть, переймаю.

Я, певно, притислась як вогка розтулена рана,

малину зривала, на чужих залишалась губах

і танго утрьох задавала своїми  вустами…

Не тьмяніють чужі поцілунки у спогадах й снах.

Чужі поцілунки тільки й лишаються з нами.

© Валерія Піщанська