«Острови»

вони до тебе йдуть, мов плач старих дельфінів –
розплесканих морів забуті острови
спиняється пісок – і ти вже не покинеш
їх зграями птахів, бо ти у них – живий

і ти крізь них пливеш, хоча давно – крізь себе,
лиш моляться чайки за зниклі кораблі
і стомлений прибій ущухне поміж ребер,
неначе біль води, що так тобі болів

неначе ти – розм’як, бо дихаєш водою,
неначе порівнявсь із дикістю морів
неначе вже прийшли, і стали за тобою,
і стали у тобі, і просять, щоб зберіг