«Вона лежить, як зібгана вода»

Вона лежить, як зібгана вода —
усепокірна і усеприймуща.
І геть здирає з неї шкаралущу
глуха, як пуща, вікова жада.

Як водограй, піднісся пагорб хіті,
щоб дужче бути спаленим дотла
коли, як млість солодка, увійшла,
ввігналася в її устяж одкриті,

звогнілі надра – пружна і движка
нестерпна, живодайна і убивча
шалена міць. І втіха таємнича
її протнула з ніг до борлака.

Порожня руро, під ярмом волань
дерися вгору чи зривайся з кручі,
як задвигтіло кішло згаг дрімучих
у реві родив, натерпу й конань!

© Василь Стус, 1975