«ПЕРЛИНА. ЗРОСТАННЯ»

Рости – це боляче, аж до млості,
Мов лежати на лез перетині,
Коли у шкіру впираються кості
І розтягують її зсередини.
Ставати більшим від себе самого,
Наче перлина в замкненій мушлі,
Обростати ласкою Бога,
Яка з нутра рости змушує.
Це ніби прийти до квітучого саду
В бажанні зловити смаки і пахощі,
Вдихнути собі весняні принади,
Очима ввібрати барвисті радощі, –
І раптом уздріти в саду Господаря,
Прекраснішого за сонми ангелів,
Усіх квіток і дерев володаря,
Оспіваного в рядках Євангелій,
І зрозуміти, що все навколо:
Шовк пелюсток, тичинок золотце –
Це твоїм не буде ніколи,
Бо це – Йому, Його, для Нього це.
Для Нього – кульбаби жовтими латками,
Для Нього – срібло роси на осонні.
А ти – землинка під Його п’яткою,
Ти – піщинка на Його долоні.
Навколо піщинки долоні ті стуляться
(Перламутрові в Нього руки),
І, опинившись між двома стулками,
Теплими після морозу розлуки,
Сховавшись у мушлі Його любові,
В перламутрі її обкатана,
Піщинка зросте в перлину поволі –
З цінністю із багатьма каратами.
Але, щоб такою піщинкою стати,
Яка на долоні Його поміститься,
Як же трудно себе забувати
І поступатися Йому місцем,
Сходити з ролі земного пупа,
Відсікати все зайве без міри,
Скам’янілу свою шкаралупу,
Що вросла у саму шкіру,
Обтесати об рифи і скелі,
Обточити себе так гладенько,
Щоб з володаря гір і пустель
Виростати в піщинку маленьку.

© Світлана Богдан, 07.08.2018