«…І дерева стають»

…І дерева стають твоїм домом, як дупла і нори.
І ти осягаєш, як це затишно – без стін.
І дерева, як діти, що ніколи не бачили моря,
хотіли б зірватись, та щось їм наказує – стій!

Й ти зриваєшся перша, біжиш між долоньми алеї,
що вона їх тримає, немов щойно пустила пташку…
І шурхіт, і жовто, і біг, і дерева сміються, але їм
трохи ніяково за жовтизну: вони не безстрашні.

Спідниці туманів на голі колінця все тягнуть берези
і вітер вмовляють, аби не здіймав, не займав…
Ну а вітер, той як часом буває тверезим,
втішає й запахує блузки, що сам розметав.

Вони – не безстрашні… Світ кружляє в обіймах клена,
світ пульсує у скроні й щоці, між кістю й корою,
між живим і живим. М’якість шкіри, листків оберемок…
І дерева стають твоїм домом, ставши тобою…

© Валерія Піщанська